Тревел-блогерка за століття до епохи Instagram: історія Софії Яблонської.

Автором даного матеріалу є Богдан Грушецький, кандидат політичних наук та доцент на кафедрі міжнародних відносин і соціальних наук в Національному університеті біоресурсів і природокористування України.

Автопогоні, перестрілки, повені, втечі від розлюченого натовпу, подорожі по джунглях, де все кишить хижими й отруйними тваринами... Звучить, наче сюжет чергової бондіани чи "Індіани Джонса"! Але все це не вигаданий сюжет, а справжні сторінки з життя неординарної людини, яка сто років тому об'їздила ледь не всі континенти, -- Софії Яблонської. Української мандрівниці, кінооператорки та письменниці, яка випередила свій час. Якби вона жила сьогодні, її, певно, називали б тревел-блогеркою з мільйонною аудиторією. Але Яблонська народилася 1907 року -- і однаково зібрала своїх "підписників"...

Можливо, Антон Птушкін і Дмитро Комаров навіть не могли уявити собі такі неймовірні пригоди, які пережила їхня старша колега! У 1930-х роках світ виглядав кардинально інакше, ніж сьогодні: він був менш глобалізованим, а суспільства – більш закритими у своїх культурних рамках. Проте невтомна Софія відкривала цей світ для українців, роблячи його ближчим і доступнішим.

Донька галицького священника, вона перевернула уявлення не лише про традиційну долю "попівни", а й про те, яким може бути життя жінки. З юності її тягнуло до всього незвичного -- вона пробувала себе як акторка, фотографка, модель для живопису, керувала кінотеатрами й готелями, розробляла дизайн будинків. Та безсмертну славу їй принесли мандри, записані й опубліковані у вигляді романів-тревелогів. У чому ж був її секрет успіху?

Безперечно, основною рисою її особистості був відкритий характер. Вона легко знаходила спільну мову з людьми, вміла розташувати навіть тих, хто спочатку був недовірливим. Наприклад, вона без зусиль могла почати бесіду з жінками з Марокко, даруючи їм намистинки та паперові квіти. З терпінням чекала на повернення в'єтнамських селян з їхніх полів, прагнучи заохотити їх до спільного фото усмішкою та добрим словом. Хоча в деяких культурах існувала віра, що камера "краде" душу, її щирість і доброзичливість відкривали двері до тих місць, куди європейці зазвичай не заходили. Яблонська подорожувала без гідів, користуючись середнім класом кораблів або вітрильниками, і не боялася заходити туди, куди не завжди наважувалися й чоловіки. Вона була сміливою: одного разу, під час повені в одній з азійських країн, замість того щоб рятуватися, сіла в маленький човен, щоб зняти наслідки стихії.

У Яблонської був винятковий дар виявляти пригоди в незвичних куточках світу і захопливо їх описувати. Під час своєї першої подорожі до Марокко вона відвідала як пустелю, так і гарем. У Китаї вона стала свідком страти, мало не стала матір'ю, а також спробувала опіум. Її фотознімки жінок з Балі без верхньої одежі стали сміливим викликом традиційним уявленням про мораль і європейський погляд. Відправившись до віддаленої Полінезії, вона зустріла королеву острова Таїті, яка дала їй прізвисько "Теура", що означає "червона птаха", ймовірно, через її яскраву особистість. Чи була тут частка художньої вигадки — невідомо, але навіть найсуворіші наукові дослідження не здатні зруйнувати міф, який авторка створила навколо себе.

А ще Яблонська чітко визначила свою українську ідентичність і цільову авдиторію -- саме її співвітчизники. Хоча всі обставини наче були проти: батько-москвофіл, сім років юності в російській глибинці, а потім усе життя в мандрах. "Чи ви знаєте, що я ніколи не вчилася українській мові?" -- напише вона в одному з творів. Одначе тягнутиметься до України навіть із найвіддаленіших куточків світу.

Хоча більша частина України в той період була під радянською окупацією і переживала жахливі часи Голодомору та терору, на заході країни ще існував потужний осередок вільного українського слова. Саме в львівських газетах з'явилися її перші короткі листи-замітки про подорожі. Вони були наповнені неймовірною щирістю та витонченим гумором, немов найкраща подруга ділилася з тобою своїми найпотаємнішими переживаннями у листівці з далекої подорожі. Для українців ці твори стали першим віконцем у віддалені куточки світу, своєрідним Discovery міжвоєнної доби.

І глядачі висловлювали вдячність своїй "інфлюенсерці", адже під час творчих зустрічей, які вона організовувала під час відвідин Галичини у перервах між подорожами, збирала численні натовпи прихильників.

Замітки Софії Яблонської у популярному українському журналі "Жіноча доля" показували, що доля ця аж ніяк не зводиться до рутини господарських справ, а може бути надзвичайно захопливою. Невипадково консервативні кола галицького панства висловлювали незадоволення, що жінка, ще й без "належного супроводу", вештається по світу, як якась волоцюга. Яблонська, з одного боку, продовжила ідеї старшого покоління українських феміністок, які захищали право на освіту, вільний вибір професії та партнера. Але з іншого -- Софія пішла своїм шляхом, втілюючи в життя власні мрії, а не очікування з боку оточення. Тому й не боялася критики. І, можливо, саме тому вона така близька сучасному поколінню, для якого власна самореалізація важливіша за будь-які гасла.

Звісно, поруч із Софією завжди були ті, хто був готовий її підтримати, навіть коли її ім'я ще не було відоме широкій публіці. Видавець Олена Кисілевська вирішила публікувати мандрівні нотатки Софії у своєму журналі. Літературний критик Михайло Рудницький ризикнув відредагувати збірку цих творів і навіть придумав для неї оригінальну назву – "Чар Марока". Художник-модерніст Роман Турин, який був другом письменниці, створив обкладинку для першого видання, яке невдовзі стало справжнім бестселером. Таким чином, Софія мала винятковий дар залучати до себе найкращих та найвідданіших людей.

Не оминули колеги та шанувальники й певної критики. Найболісніше сприйняли слова письменниці Ірини Вільде, коли стало відомо, що Яблонська планує на деякий час відійти від подорожей, щоб облаштувати новий дім і створити затишок для родини. "Шкода вас, Софіє, що ви самі будете готувати обіди для чоловіка, вишивати та садити квіти. У вас є достатньо китайців для цього," -- рішуче висловилася Вільде.

А, втім, Друга світова війна розірвала ті міцні зв'язки, що були в Яблонської з Батьківщиною. Контакти між Азією, де з родиною залишалася Софія, та Європою вкрай ускладнилися. Львів переходив із рук у руки і врешті-решт опинився під совєтською окупацією. Національно свідома й водночас космополітична Яблонська не вписувалася в радянські ідеологічні рамки, і її ім'я надовго зникло з українського літературного життя.

Навіть після того, як Україна здобула незалежність, її культурна спадщина не відразу була визнана й повернута на батьківщину. У той час перевага надавалася "серйозним" драматургам. Проте "легкі" твори Яблонської не поступалися їм у патріотизмі, епічності, а також відзначалися надзвичайною людяністю та щирістю.

Після закінчення війни Яблонська вирушила до Франції, оскільки її улюблені Китай і В'єтнам також підпали під вплив комуністичних режимів. Проте навіть у мирній Європі її енергійна натура не знала відпочинку — вона створила низку нових художніх робіт і зосередилася на професійному оформленні інтер'єрів.

Навіть сама смерть не змогла зупинити її: у лютому 1971 року 63-річна мандрівниця та авторка загинула в автомобільній катастрофі, коли везла новий рукопис до видавництва. Її літературну спадщину зберегли нащадки. Син Жак-Мірко Уден став сенатором Франції, а його онука Наталі Уден наразі керує Фондом Софії Яблонської, який займається дослідженням та популяризацією спадщини письменниці.

На жаль, ви не знайдете документалок або ігрових фільмів про Софію Яблонську, хоча така насичена біографія варта того. Але в мережі та книгарнях можна відшукати її твори -- "Чар Марока", "З країни рижу та опію", "Далекі обрії", а також фото, зроблені в різних куточках світу. І словом, і світлинами вона зберегла для нас світ столітньої давності, що вже зникнув. А сама стала прикладом того, що мрії збуваються всупереч обставинам, варто лиш мати жагуче бажання та невтомну силу волі.