У російському полоні без перепочинку та з травмою голови: вражаюча розповідь десантника, котрий зумів вижити і повернутися додому.

В умовах російського полону всім доводиться важко. Загарбники не щадять ні українських військових, ні цивільних осіб, вдаючись до катувань навіть стосовно поранених і хворих. Десантник Дмитро Брижук, відомий під псевдонімом Балу, потрапив у полон з серйозними травмами голови та обмороженням кінцівок, які в результаті довелося ампутувати на території, контрольованій росіянами, в Донецьку.

У ексклюзивному інтерв'ю "Новинам Донбасу" Балу поділився своєю історією боротьби.

Фахівець у галузі ядерної фізики на сході України.

Дмитро Брижук народився у 1995 році в Хмельницькій області, у місті Нетішин. Закінчив там школу, але невдовзі вирішив навчатися на фізика-ядерника та поїхав у Севастополь(АР Крим). Він обдумано обрав цей складний шлях, бо завжди мріяв про великі досягнення та цікавився точними науками. Але повчитися встиг лише рік. Росіяни почали окупацію та анексію Криму. Це змусило зібрати речі та швидко виїжджати.

"Мені сказали, що у мене, як у майбутнього спеціаліста, є два шляхи: взяти російське громадянство, навчатися та працювати в Криму, чи швидко зібрати речі. Я вибрав друге", -- розповідає він.

Дмитро вирішив продовжити своє навчання в Києві, але процес адаптації до життя у великому місті виявився нелегким. Йому довелося залишити університет, і незабаром після цього він отримав повістку до армії.

Після завершення строкової служби в Дніпрі Дмитро уклав контракт із Національною гвардією України та був направлений до Донецької області, де провів 2,5 роки на службі.

"Цей період став для мене важливим життєвим уроком. Хоча я особисто не брав участі у бойових діях, мені доводилося виконувати кілька досить ризикованих завдань. У штабі я не затримувався", -- з усмішкою говорить Дмитро.

Після завершення контракту, досвідчений фізик-ядерник, який брав участь в АТО, повернувся до Нетішина. Там він зустрів свою обраницю і одружився. Потім переїхав до Києва на роботу та паралельно продовжував освіту в галузі енергетики. Згодом він отримав посаду в приватній компанії в Рівному, де працював над проєктом, що передбачав використання теплої води з джерел для систем опалення. Проте, його плани на мирне життя були зруйновані через початок повномасштабної війни.

Дмитро разом із коханою. Знімок з особистого архіву.

Відмінності між повноцінною війною та антитерористичною операцією.

Дмитро усвідомлював, що його напевно мобілізують, адже він належав до резервістів першої категорії. Відтак, він вирішив самостійно звернутися до військкомату в Дніпрі, де розпочав проходження медичної комісії. Після обстеження його визнали частково придатним до служби та направили на лікування, яке тривало цілих півроку.

Уже в 2023 році йому зателефонували з призовної комісії та повідомили, що треба приїхати в Нетішин, звідки буде відправлення в навчальну частину.

"Я все ще мав певні обмеження, але вирішив написати документ, в якому зазначив, що з моїм здоров'ям усе гаразд, і вступив до 95-ї десантно-штурмової бригади. І досі відчуваю задоволення від цього вибору, незважаючи на всі труднощі," – ділиться Дмитро.

Воїн ділиться враженнями, зазначаючи, що відразу ж помітив величезну різницю між АТО/ООС і повномасштабною війною. Це відрізнялося, насамперед, більш серйозним ставленням командирів до своїх підлеглих, зміцненням дружніх зв'язків між бійцями, а також покращенням підготовки та якісним обладнанням.

Навчання було доволі довгим. На своє перше завдання Балу відправився 15 січня 2024 року.

Десантник Дмитро Брижук, відомий під позивним Балу. Знімок з особистої колекції.

Росіяни зазвичай уникають захоплення поранених у полон.

Група Дмитра мала їхати в район Слов'янська, але дорогою все змінилося. Їх відправили на підсилення позицій під Мар'їнку.

Перший вихід на позицію завершився невдачею. З п'яти членів групи троє отримали поранення внаслідок мінометного обстрілу і атак з дронів. Нам довелося відступити. Повторний вихід був запланований на кілька днів пізніше, проте він виявився ще більш трагічним.

"Усе вийшло зовсім не так, як планувалося. Нас було шестеро, але деякі загинули, а інші зникли безвісти," — ділиться своїми спогадами Дмитро Брижук.

25 січня, коли десантники, зазнавши втрат, досягли своїх позицій, вони виявилися в критичному становищі. Проте, потрібно було закріпитися в залишеному бліндажі та виконати поставлені завдання. Ворог швидко дізнався про перебування українських військових і почав інтенсивний обстріл з артилерії та дронів. Згодом піхота противника намагалася провести штурм, але була відкинута вогнем стрілецької зброї. Обстріли тривали безперервно. Один з дронів розірвався прямо перед Дмитром, але залишити позицію було неможливо — необхідно було продовжувати спостереження.

"Я захищався рюкзаком, шоломом і автоматом від осколків гранат. Раптом дрон скинув ще один вантаж. Вибухнула димова завіса, і я надів протигаз. Потім усе раптом сталося. В голові пролунав постріл. Прийшов до тями лише ввечері," -- ділиться своїм досвідом десантник.

Дмитро усвідомив, що опинився на самоті, без зв'язку з іншими. Дехто з його побратимів загинув, інші залишили позиції під вогнем. Всі події крутяться в його пам'яті в хаотичному порядку, а єдине, що він хотів, — це заснути і вгамувати спрагу. Відчай охопив його, коли він зрозумів, що вибух пошкодив його зброю, зробивши її непридатною для використання. Дмитро намагався вибратися з укриття, але почув звуки ворожих дронів і вирішив залишитися на місці. У той момент він зрозумів, що його ноги серйозно обморожені.

"Мої ноги були такими важкими, наче їх обклали бетоном, і вони відчувалися надзвичайно холодними. Я намагався зігріти їх, але всі мої спроби виявилися безрезультатними. У такому стані я провів два або три дні. У нашому бліндажі та сусідньому не було жодних запасів їжі. Тому я змішував сніг зі своєю сечею і пив цю суміш," -- розповідає він.

Звуки дронів в небі, невпинний біль від травм і абсолютне виснаження. Дмитро міг лише повзти. Він розповідає, що сподівався дочекатися моменту, коли зможе безпечно повернутися до своїх, але цього так і не сталося. Натомість одного разу він почув наближення кроків, і хтось раптово освітлив його обличчя ліхтариком.

"Хто ти?" — почув я російську мову і зрозумів, що це вже полон," — говорить Балу.

Дмитро розповідає, що відразу зрозумів: російські солдати не охоче беруть у полон тих, хто має поранені ноги, тому вирішив не згадувати про свої обморожені стопи. На його здивування, окупанти виявилися ввічливими — запропонували йому цигарку та води. Дмитра наказали слідувати за ними, але він зміг пройти лише кілька кроків, після чого впав. Постійно спотикаючись, його привели до російського бліндажа, де один із солдатів дав йому знеболювальну таблетку.

Чим більше віддаляєшся від лінії фронту, тим гірше attitude.

"Не допитали – вже й добре. Але, як стверджують, чим більше віддаляєшся від лінії фронту, тим гірше ставлення до тих, хто в полоні", – відзначає Дмитро. Перші допити розпочалися для нього в Мар'їнці.

"Після того, як я видав деяку інформацію (хоча й з невеликою доза вигадки), один з російських солдатів наказав мені покласти руку на генератор і вийняв ніж. Я відсмикнув руку назад. Він сказав, що все одно вчинить по-своєму. Я знову поклав руку і зажмурив очі. Але раптом у кімнату зайшов їхній командир і заявив, що потрібно покінчити з цим хаосом," -- ділиться своїм досвідом Дмитро.

Перші дні десантника тримали в підвалі, в якому було лише ліжко та відро, щоб ходити в туалет. Один із охоронців з кавказькою зовнішністю бив Дмитра, показував загиблих росіян та мобілізованих на окупованих РФ територіях, і казав, що "такі як він вбивають простих людей на Донбасі".

Увесь вільний час між допитами та катуваннями Дмитро проводив у сні. Його організм намагався зберегти сили таким чином. Крім того, він майже не міг пересуватися самостійно.

Одного дня Дмитру сказали, що йому потрібно зібрати свої особисті речі. Він спробував натягнути берці, але це виявилося неможливим — його ноги значно роздулися. До лікарні в Донецьку його привезли в одних лише шкарпетках. Коли він потрапив туди, то помітив, що його пальці стали чорними, і почав готуватися до найгірших наслідків.

На жаль, саме так і сталося. Дмитру ампутували обидві стопи. Після цього він провів два місяці в лікарні.

"Враження від медичного персоналу лікарні, м'яко кажучи, не найкраще. Я намагався спілкуватися ввічливо, але в глибині душі боявся за своє життя вночі. Нас охороняли російські призвані зеки, і коли вони вживали алкоголь, їхня поведінка ставала ще більш агресивною," -- ділиться він своїми спогадами.

Етапи: Кіровськ і Чувашія

Проте медичне обслуговування на захоплених територіях для українських військовополонених є досить умовним. Усі, навіть ті, хто має ампутації, потрапляють до в'язниць і таборів. Дмитро Брижук, перебуваючи на етапі, прибув до Кіровської колонії.

"Ми провели в ізоляторі, відомому як 'Яма', 15 або 16 днів. Лише один інспектор дозволяв людям з інвалідністю сидіти, тоді як інші навіть до мене, з моїми обмеженими можливостями, ставилися жорстко – змушували постійно стояти та били під час перевірок. Хоча до мене проявляли деяку поблажливість, все ж на ногах залишалися сині та фіолетові сліди", – розповідає Дмитро.

Невдовзі Дмитра направили до барака №7, де атмосфера була більш сприятливою, проте, незважаючи на це, шви після операції все ж відкрилися. Внаслідок цього його перевели до санітарного відділення, де він залишався до квітня 2025 року.

"Тоді мені наснився незвичайний сон. Я ніби стояв у черзі, і російський офіцер промовляв: 'Цей поїде в квітні'. І справді, так і сталося. Мене перевели до іншої в'язниці, це було СІЗО в Чувашії," -- згадує Дмитро.

Незважаючи на серйозні травми, десантник з ампутованими кінцівками зазнавав жорстоких побоїв гумовими кийками та електрошокером, що залишав опіки на його спині. Прогулянки йому дозволяли тільки з опущеною головою до пояса, і в такій позі він також піддавався ударам.

"Якось я отримав удар струму, який був таким сильним, що я не зміг стриматися, і сеча почала виходити сама по собі," – ділиться Дмитро.

9 травня адміністрація слідчого ізолятора почала вимагати від кожної камери підготувати творчий проект: написати вірш або поставити театральну постановку. Дмитро зазначає, що ті камери, які не впоралися із завданням, зазнали більш жорстоких побоїв, ніж зазвичай.

"Я не сподівався, що це буде обмін."

Рівно через місяць, 9 липня 2025 року, Дмитра викликали з камери на допит. Співробітник ФСБ розпочав бесіду в звичному руслі: ПІБ, частина, чи бачив військові злочини. А потім сказав, що треба підписати документ, який зобов'язує його співпрацювати зі спецслужбами РФ.

"Я сказав, що відмовляюся, бо не хочу, щоб проти мене завели кримінальну справу в Україні. ФСБешник почав гніватися та сказав, що тоді він не буде допомагати з моїм обміном, і я тут буду сидіти довго-довго. Потім мене перевели в другу камеру, і я подумав, що там почнуть "пресувати" за відмову, але помилився", -- говорить Дмитро Брижук.

Через кілька годин десантника перевели на перший поверх слідчого ізолятора, де він зустрів своїх товаришів, які мали серйозні поранення. Спочатку його охопила надія на переведення до спеціалізованої лікарні в Росії, але й це припущення виявилося невірним.

Дмитро здійснив свою мрію, потрапивши на обмін, і не міг повірити в це до тих пір, поки не побачив українські прапори на межі.

"Я до самого кінця не міг повірити, що це обмін. Мені здавалося, що це знову обман. Ще один спосіб катування від кац...в, які лише й здатні, що знущатися," -- ділиться Дмитро.

Усі його сумніви розвіялися, коли він зустрів членів Координаційного штабу і почув рідну українську мову.

"Я побачив своїх. Всі обмінювались обіймами, курили, сміялись і плакали. У той момент я відчув глибоку єдність нашого народу. Я відчував радість і водночас збентеження, міркуючи про свою дружину та родину", -- згадує Дмитро.

Жінка нарешті зустріла свого героя, і зараз чекає від нього дитину. Військова частина виконала всі фінансові зобов'язання, на які Дмитро має право. Хоча етап його полону завершився, нова глава цивільного життя лише починається. Дмитрові зробили операцію по імплантації титанової пластини в череп, а також замовили нові протези.

Десантник Дмитро Брижук, відомий під позивним Балу. Знімок з особистої колекції.

Сон про кав'ярню

Балу зізнається, що до початку війни мріяв про те, щоб відкрити власний бізнес. Пройшовши через полон, він відчуває огиду до ідеї виконання чужих наказів і займатися тим, що не приносить йому радості.

Саме тому він має намір створити кафе, присвячене військовій тематиці.

"Мені б хотілося, щоб це місце стало можливістю безкоштовно пригостити ветеранів кавою і дати кожному шанс поділитися своєю історією. Наприклад, можна створити стенд із фотографіями відвідувачів, на яких вони з тими, з ким зустрічалися під час війни або в полоні. Я усвідомлюю, що кав'ярень наразі безліч, але вважаю, що ми можемо привернути увагу завдяки унікальному інтер'єру і власним життєвим історіям", -- ділиться своїми думками Балу.

Сон про кав'ярню поки на етапі розробки ідеї, але Дмитро Брижук іде до своєї мети. Щоб довести це в першу чергу собі, він піднявся на протезах на гору Хом'як у Карпатах. Десантник каже, що бачить підтримку в оточуючих та державних ініціативах.

Дмитро Брижук піднявся на протезах на гору Хом'як у Карпатах