У Варшаві відбулося прощання з українською театральною режисеркою Світланою Олешко.

23 грудня у Варшаві відбулося прощання з відомою театральною режисеркою Світланою Олешко, яка померла після тривалої боротьби з хворобою. "Світлана Олешко, як ніхто інший, багато зробила для популяризації української культури в Польщі", - говорить головний редактор журналу "Нова Польща" Женя Клімакін у коментарі для PAP.PL.

19 грудня 2024 року світ попрощався зі Світланою Олешко, видатною українською театральною режисеркою, яка була засновницею та тривалою директоркою театру-студії "Арабески" в Харкові. Вона також стала ініціаторкою створення Театрального інституту в цьому місті, де було втілено численні проєкти, спрямовані на соціальну підтримку та реабілітацію.

Про її загибель повідомив Польський театр імені Арнольда Шифмана у Варшаві, де вона від початку повномасштабної агресії Росії проти України виконувала свої обов'язки.

"Наш театр швидко перетворився на її домівку, а два прапори, що майорять біля входу, вже не просто символ солідарності, а стали втіленням нашої спільної присутності, спільних зусиль та дружби. Світлано, ти завжди залишишся в нашій пам'яті!" - зазначено у повідомленні театру на їхній Facebook-сторінці.

Театр-студія "Арабески", який приніс авторці визнання, був заснований Світланою Олешко у Харкові в 1993 році. Він починався як студентський експеримент, проте згодом став одним з найяскравіших культурних явищ сучасної України. З моменту свого заснування ця культурна інституція почала функціонувати як платформа для сміливих творчих ідей, зосереджуючись переважно на соціально значущих та важливих історичних темах. У своїх постановках режисерка та її колектив зверталися до творчості поетів українського Розстріляного Відродження, відновлюючи пам'ять про тих, кого сталінський режим намагався викреслити з національної історії.

На творчому рахунку Світлани Олешко низка знакових театральних постановок. Найвідоміші з них - "Енеїда" (за Іваном Котляревським, 1997), "Червоний Елвіс" (2010) та "Радіо Шансон: вісім історій Юри Зойфера" (2007), які були створені у співпраці з її колишнім чоловіком-письменником Сергієм Жаданом, а також документальна вистава "Чорнобиль" (2006), зрежисована у співпраці з польськими та білоруськими кінематографістами.

Режисерка завжди була відкритою до нових експериментів, постійно шукаючи оригінальні способи для самовираження в творчості. Навіть після початку повномасштабної війни в Україні та розпаду колективу харківського театру-студії, Олешко не зупинилася у своїй творчій діяльності. У 2022 році вона стала частиною театральної спільноти Варшавського театру ім. Арнольда Шифмана, проте залишилася вірною своїм мистецьким цінностям та родинному genius loci.

Так, у березні 2024 року у Варшаві відбулася прем'єра її вистави "Харків, Харків!", мюзиклу про український авангардний театр "Березіль" 1920-х років та його легендарного засновника Леся Курбаса. Ця музична вистава є реалізацією п'єси Сергія Жадана у перекладі Адама Поморського. Текст, що був написаний на замовлення Польського театру, розповідає про конфлікти між містом і театром, директором театру і режисером, режисером та акторами або глядачами.

"У фінальних роках свого життя Олешко внесла значний вклад у популяризацію української культури в Польщі, перевершивши всіх інших," - зазначає Женя Клімакін, головний редактор журналу "Нова Польща", в інтерв'ю для PAP.PL.

"Завдяки Світлані, в центральній частині Варшави глядачі отримали шанс насолодитися польськомовними виставами, основаними на творах відомих українських письменників, таких як Оксана Забужко, Василь Стус, Сергій Жадан, Андрій Любка та Майк Йогансен," - зазначає журналіст.

Євген Клімакін також зазначає, що, крім свого значного внеску в розповсюдження культури, режисерка стала постійним символом російсько-української війни, яка триває до сьогодні.

З одного боку, ми втратили видатного режисера та реформатора театру, яка ще до польського етапу своєї кар'єри зробила значний внесок у розвиток театрального мистецтва в Харкові та в Україні загалом. Але ми також позбулися неймовірно яскравої особистості, силі якої міг би позаздрити кожен. Вона мужньо боролася зі своєю недугою, до останнього моменту не дозволяючи собі жодних слабкостей чи відхилень від планів власних вистав. Її останній проект полягав у тому, щоб розповісти глядачам історію генерала Владислава Андерса та його дружини Ірини Яросевич (також відомої як Ірена Рената Андерс - PAP), - зазначає Євген Клімакін.