Угрозы для украинского кино: свежие вызовы для отрасли.

З початком повномасштабної війни українське кіно набуло нової динаміки, з'являючись на міжнародних фестивалях у все більшій кількості, а наші кінематографісти здобувають значні визнання. Наприклад, отримання Оскара минулого року за документальний фільм "20 днів у Маріуполі" Мстислава Чернова стало знаковою подією для всієї нації. Здавалося, що українському кінематографу нарешті відкрили нові горизонти, проте нова реальність принесла з собою й нові виклики. Сьогодні міжнародна кіноспільнота все частіше сприймає українські фільми як засоби пропаганди.

Ще до початку війни українське кіно здобувало популярність на міжнародній арені. За останнє десятиліття кількість наших фільмів на фестивалях стабільно зростала. Як документальні, так і художні стрічки знаходили своє місце на престижних форумах, отримуючи підтримку від сейлз-агентів і розповсюджуючись по всьому світу. Конфлікт лише збільшив інтерес до України. Протягом перших двох років повномасштабної війни жоден значний фестиваль не обходився без українського контенту у своїй програмі.

Однак війна викликала значні складнощі: державне фінансування кінематографії в Україні було призупинене. Нові стрічки, що відображали воєнні реалії, здебільшого створювалися за рахунок західних грантів або приватних інвестицій. Здавалося, що міжнародна спільнота усвідомлює масштаби трагедії, а підтримка українського кіномистецтва буде безкінечною. Проте на третій рік конфлікту ситуація змінилася.

Сьогодні міжнародні кінофестивалі мають можливість не включати фільми про війну у свої програми без необхідності пояснювати це тим, що "всі втомилися". Під час нашої кампанії на Оскар для документального фільму "In the Rearview", створеного спільно Польщею, Францією та Україною, у Лос-Анджелесі я не раз чула, що відсутність фінансової підтримки з боку Держкіно розглядається як позитивний аспект. Американські колеги висловлювали захоплення: "Як чудово, що вам не нав'язують теми для зйомок!". Однак, їхні висловлювання підкреслювали зростаючу недовіру до українських державних інституцій, які все частіше сприймаються як контролери наративів.

Ситуацію погіршив скандал на Міжнародному кінофестивалі у Торонто з фільмом "Russians at War" російсько-канадської документалістки Анастасії Трофімової. Фільм, що зображував "хороших хлопців" з російського боку, був представлений як авторське бачення. Натомість українські фільми, створені за підтримки Держкіно, часто автоматично виключаються зі списку через стереотипи про контроль держави над контентом.

Наприкінці минулого року на канадському кінофестивалі в Монреалі з програми виключили фільм ізраільсько-канадського режисера, який був профінансований локальними ізраїльськими фондами. Ця ситуація створила небезпечний прецедент. На четвертий рік війни українські фільми можуть отримувати відмови через "надто проукраїнську позицію". Це може вплинути на включення наших картин з програм фестивалів, їхню дистрибуцію чи доступність на стримінгових платформах. У результаті український кінематограф ризикує опинитися на периферії глобального медійного простору.

Чи можемо ми собі дозволити відмовитися від виробництва фільмів на військову тематику? Відповідь – ні. Але як довести, що суб'єктивний погляд українського контенту не є пропагандою, а справжнім відображенням життя, в якому перебувають кінематографісти та мільйони українців? Яким чином Держкіно повинно функціонувати, щоб ефективно підтримувати українську кіноіндустрію?

Однак Державне агентство України з питань кіно знову підпорядкували Міністерству культури, яке офіційно носить повну назву – Міністерство культури та стратегічних комунікацій. Проте чи усвідомлюють керівники, що стратегічні комунікації можуть сприйматися у глобальному контексті як сучасна форма пропаганди? І чи має оновлене відомство можливість відстоювати інтереси українських кінематографістів?

В умовах, коли підтримка українського кіно на міжнародному рівні може зменшитися, критично важливо, щоб держава не лише надавала фінансування, а й активно працювала над формуванням позитивного іміджу українського кінематографа за кордоном. Без цього наші героїчні та чесні історії ризикують залишитися лише згадкою у глобальній кіноспільноті.