Юрчишин зазначає, що Україна прагне підготувати лідерів для поневолених етнічних спільнот Росії.

Фото: ФБ Ярослава Юрчишина

"Ключовим є те, щоб на кордонах 1991 року ми зустріли не тоталітарну Росію, а групу країн, які сприймають Україну як партнера, а не супротивника."

Створення ефективного механізму взаємодії з національними рухами колоніальних народів Російської Федерації є надзвичайно актуальним питанням. Однак закон, що має це регулювати, ще не отримав затвердження Верховної Ради. На якому етапі перебуває його розгляд на даний момент? Чи існує активний діалог з представниками колоніальних народів РФ?

Комунікація відбувається на надзвичайно високому рівні. У нашому складі є кілька чеченських батальйонів, що беруть участь у бойових діях на стороні ЗСУ, а також представники численних національностей, які служать як в Інтернаціональному легіоні ГУР, так і в інших військових підрозділах. Це є найактивніша група, з якою здійснюється взаємодія.

Україна стала другою країною після Грузії, яка визнала геноцид черкеського народу. Крім того, вона також визнала геноцид чеченців та інгушів, що відбувся після Другої світової війни. У цих резолюціях ми спираємося на принципи, закладені в документах ООН, які стосуються права на самовизначення. Також Верховна Рада ухвалила постанову, що, посилаючись на документи ООН, визнала право корінних та малих народів Росії на самовизначення, враховуючи реалії колоніальної політики Росії щодо цих народів. Ці кроки вже були зроблені і активно обговорюються. Подібні рішення також прийняті на рівні Ради Європи та Парламентської асамблеї. Тепер виникає питання — як перейти до реальних дій.

Минулого тижня відбулася нарада під керівництвом міністра закордонних справ, на якій обговорювалися подальші кроки щодо законопроєкту. У засіданні взяли участь представники всіх наших спеціальних служб, які займаються питаннями корінних народів, а також делегати Міністерства культури та Міністерства освіти. Це питання має двосторонній характер: з одного боку, ми повинні донести до цих поневолених народів інформацію про Україну, а з іншого – українцям важливо пояснити, що понад 30% населення так званої Російської Федерації складають етнічні меншини, які під час війни зазнають подвійного тиску. Росія систематично знищує ці народи, знищуючи їх під час війни або виганяючи з рідних територій, якщо вони відмовляються від мобілізації. Крім того, це питання має економічний аспект: наприклад, в Інгушетії запроваджено пряме бюджетне управління, що означає, що фінансові ресурси не надходять до цієї республіки, а контролюються Москвою.

Отже, обсяг роботи значний, і наше головне завдання полягало в тому, щоб визначити, як ми будемо просуватися в рамках цього законопроєкту. Ми домовилися зосередитися на прийнятті закону в першому читанні, а між першим і другим читанням активно попрацювати над удосконаленням та внесенням пропозицій, які надійшли від різних інституцій. Сподіваємося, що це стане стимулом для розвитку цієї теми, адже навіть за найкращих умов, коли ми повертаємося до кордонів 1991 року, для нас вкрай важливо, щоб на цих межах ми зустріли не тоталітарну Росію, навіть без Путіна, а федерацію або кілька державних утворень, які розглядають Україну як партнера, а не супротивника.

Або хоча б реальну федерацію...

Це перехідний стан, тому що ми розуміємо, що народності, які мали свої держави набагато довше, аніж насправді московити, які потім назвали себе росіянами, намагатимуться максимально забезпечити свою самоврядність, самостійність. Адже спільне життя з росіянами переважно вело до геноцидів, винищення, закриття шкіл, заборон друку. Ми, українці, це прекрасно розуміємо, тому що самі цьому піддавалися фактично століттями.

Здатний Татарстан і найкраще підготовлені до самоствердження північно-кавказькі області Російської Федерації.

Пане Ярославе, з тих народів, з якими Україна має хорошу комунікацію, хто, на вашу думку, найбільш активно і вдало може протистояти російській політиці поневолення?

Необхідно враховувати позицію татарського народу. Це єдина республіка в Росії, де досі існує посада президента, незважаючи на заборони, встановлені конституцією країни. Путін активно лобіював зміну статусу регіональних лідерів, щоб вони не мали титулу президента, але татарський народ проігнорував це обмеження і продовжує мати свого президента в Татарстані. Додатково, економічний потенціал регіону та обов'язкове використання татарської мови підсилюють його позиції. Чиновники, які призначаються в Казань, зобов'язані володіти татарською мовою на базовому рівні.

Єдине, що зараз стримує Татарстан від самостійної політики, -- це те, що в радянські часи їх відрізали від Казахстану, не дали доступу до прямого державного кордону. Вони такий собі "анклав". До речі, в 1990-х роках в Україні навіть було офіційне представництво республіки Татарстан. І ця республіка має свою конституцію.

Найбільш готовими до самоутвердження досі залишаються північно-кавказькі регіони -- Чечня, Чеченська республіка Ічкерія, Інгушетія і, власне, Адигея або Черкеси, які зараз розкидані в багатьох частинах...

А що скажете про Краснодарський край?

Там складніша ситуація, бо велася політика населення міст етнічними росіянами і розрив з етнічними групами, які жили на споконвічно своїй землі. Зрештою, переселення інгушів, кубанців - це теж одна з таких політик. Але ми можемо лише історично або економічно щось прогнозувати, а, як показує практика розвалу СРСР, свободу і незалежність переважно беруть не ті, хто економічно найбільш готові, а ті, хто культурно найбільш віддалені.

"Найлегший шлях замирення того, що зараз називається "Російська Федерація", -- це децентралізація"

Найголовніше завдання на сьогодні — це переконати Захід подолати страх, що виник у часи президенства Буша, про те, що дезінтеграція та децентралізація Росії неодмінно призведе до конфліктів з використанням ядерної зброї. По-перше, лише Росія демонструє ядерну загрозу, і їй нічого не заважає це робити, хоча вона підписала численні угоди, які забороняють такі дії. Історія, зокрема випадки Білорусі, України та Казахстану, свідчить, що в умовах дезінтеграції імперії нові держави значно легше співпрацюють з великими країнами. Найбільш оптимальний шлях до мирного вирішення ситуації з так званою "Російською Федерацією" — це децентралізація. Ми дуже зацікавлені в тому, щоб переконати Захід у тому, як різні етнічні групи в Росії можуть знайти способи мирного співіснування без внутрішніх конфліктів.

"Є над чим працювати"

А що ви думаєте про національні рухи народів, які перебувають під колоніальним контролем? Чи справді вони мають місце в сучасному світі?

Існує Комітет звільнення Інгушетії, який розташований у Туреччині та має представництва у Франції та кількох арабських країнах. Також функціонують декілька осередків чеченського спротиву. На жаль, сьогодні цей рух не є єдиним, адже ФСБ активно впливала на формування різних груп впливу. Наша мета полягає в тому, щоб допомогти елітам цього народу усвідомити, що справжнім ворогом є Росія, а не ті, хто має більші юридичні повноваження для представлення інтересів свого народу.

Є дуже хороші наднаціональні організації - Ліга вільних народів. Є дуже активний регіональний рух. Той же Калінінград ближчий до балтійського сприйняття і лише юридично, через наявність там російської військової присутності, ідентифікує себе власне як російська частина. Є дуже серйозні відцентрові рухи на регіональному рівні навколо Санкт-Петербурга. Тож є з чим працювати.

Україна прагне сформувати нову еліту з представників пригноблених етнічних спільнот Російської Федерації.

Пане Ярославе, а як ми можемо суто практично допомогти цим рухам, окрім як підтримкою та визнанням, що це дійсно народ і вони потерпати від колоніальної політики РФ?

Визнання -- це вже дуже багато, то це дає можливість цьому народові спілкуватися з іншими народами, маючи юридичне підгрунтя.

Яку підтримку ми вже надаємо в даний час, навіть у відсутності законодавства? Бездержавні народи не мають представництва на міжнародному рівні, тому їхні інтереси можуть бути представлені лише через їхніх партнерів. У цьому випадку ми говоримо про затримання Росією представників поневолених народів, які протестують проти війни в Україні, на міжнародних форумах. Також ми піднімаємо питання про спроби Росії маніпулювати Інтерполом, намагаючись силоміць повернути до країни лідерів поневолених народів. Подібна ситуація сталася, наприклад, з представниками бурятського опозиційного руху у Фінляндії. Спершу фіни не зрозуміли ситуації і майже депортували доньку одного з лідерів бурятського руху до Росії. Її, ймовірно, одразу б взяли в заручники, і це серйозно б ускладнило діяльність руху, оскільки, на жаль, він часто залежить від особистостей.

Ми фактично започаткували ряд громадських ініціатив і сподіваємося, що зможемо вийти на системний рівень у державному управлінні для навчання лідерів цих народів. Адже ми пам'ятаємо, наскільки важким був процес становлення незалежності України в 90-х роках. Тому ми прагнемо підготувати еліту цих етнічних груп, щоб вони були готові до моменту, коли отримають більше повноважень як представники своїх регіонів чи спільнот. Також ми працюємо над створенням аналогічних комісій у парламентах європейських країн та Європарламенті, щоб поневолені народи мали можливість звертатися за підтримкою.