Український фанатизм: Коліївщина та Волинський край

В Україні ми неодноразово намагалися застосувати принципи Ганді у відносинах із Росією, проте ці спроби не призводили до очікуваних результатів. Тому в нашій антиколоніальній боротьбі ми зазвичай обирали між підходами Мандели та Фанона.

Зображення: Генеровано штучним інтелектом.

Три шляхи антиколоніального спротиву

Визвольні змагання під керівництвом Богдана Хмельницького (1648-1657) перебували в межах двох основних підходів: один з них був більш агресивним, а інший – менш, проте обидва мали насильницький характер. Для польської шляхти українці сприймалися як "бунтівне бидло", що загрожувало існуючому порядку. Таким чином, українці вбачали у знищенні панів єдиний шлях до відновлення своєї гідності та колективної ідентичності.

Рекламное сообщение

Спочатку козацтво було характерною маргінальною спільнотою субальтернів з прикордонних територій, яка згодом перетворилася на ключового захисника та носія суб’єктності. Завдяки цьому процесу, воно з ролі субальтерна стало контргегемоном. Цей концепт виник у традиції інтерпретацій Ґрамші, який вперше вжив термін "субальтерн". Він вказує на ті групи, що спочатку перебували під гнітом гегемона, але через свою боротьбу здобувають суб’єктність та здатність організовуватися в політичні чи навіть державні структури. Саме в якості контргегемона українське козацтво змогло створити свою власну республіку.

Зображення: Генеровано штучним інтелектом

Ґрамші та Хмельницький

Коліївщина 1768 року також була спрямована проти польської колонізації на Правобережній Україні. Вона стала відповіддю на жорстокі умови панщини, примусове навернення до унії або польського католицизму, а також на терор Барської конфедерації — союзу польської шляхти, яка безкарно грабувала й убивала місцеве населення під приводом захисту католицизму. Проте, на відміну від визвольних рухів Хмельницького, Коліївщина не змогла створити власного контргегемона. Можливо, це пояснюється тим, що в своїх методах боротьби вона скоріше наслідувала Фанона, а не Манделу. Взяття Умані в червні 1768 року супроводжувалося масовим знищенням євреїв і греко-католиків. З погляду колоніальних теорій, ці спільноти виконували роль "колоніального буфера" між гегемоном, тобто польською шляхтою, і субальтерном, тобто українськими селянами. І цей буфер був повністю зруйнований.

Зображення: Генеровано штучним інтелектом

Франц Фанон окреслює напрямок для Максима Залізняка та Івана Гонти.

За жорстоким фанонівським сценарієм розвивалася і трагедія на Волині у 1943 році. Вона трапилася на тлі трьох колонізацій, що є рідкісним явищем у антиколоніальній боротьбі, яка зазвичай спрямована лише проти однієї сили. По-перше, це була німецька колонізація, якою по суті можна вважати окупацію нацистами всієї території України. Як і, наприклад, колонізація Німеччиною Намібії, колонізація України також мала жертви у геноцидальних пропорціях, рабство (Ostarbeiter) та екстракцію ресурсів. Вона передбачала звільнення українських земель у якості "життєвого простору" (Lebensraum) для арійської раси.

Зображення: згенероване штучним інтелектом.

Експлуатація німцями намібійців і українців.

До цього моменту Волинь зазнавала змін під впливом Польщі та Росії, які по черзі колонізували цей регіон. Після укладення Люблінської унії 1569 року Волинь стала частиною Корони Польської в межах Речі Посполитої (до цього вона належала Великому князівству Литовському, і саме ця унія передала її під польське правління -- ред.). Наприкінці XVIII століття, внаслідок поділів Речі Посполитої, Волинь увійшла до складу Російської імперії. Після Ризького договору 1921 року Волинське воєводство знову стало частиною Польщі, незважаючи на те, що більшість його населення складали українці.

Ознайомтеся також з думкою Володимира В'ятровича: "Польща занурюється в безодню своєї історії".

Рекламное сообщение

У цей період Друга Річ Посполита здійснювала політику традиційної внутрішньої колонізації, що ґрунтувалася на класичній колоніальній ідеології, описаній Едвардом Саїдом. Волинь та східні "Креси" вважалися дикими і нецивілізованими територіями, населення яких сприймалося як "темне" і культурно неповноцінне. Польська держава обґрунтовувала свою колоніальну діяльність на цих землях історичною місією з метою поширення західної цивілізації через польську культуру, що подавалася як вища за українську.

Сам процес колонізації українських земель був настільки ж класичним, наскільки класичною була ідеологія колоніалізму, що давала цьому процесу виправдання. Серед рис цього процесу було осадництво -- державна програма роздачі земель польським військовим ветеранам та цивільним колоністам. В умовах гострого земельного дефіциту серед місцевого українського селянства, найкращі землі передавалися етнічним полякам. Це створювало класичну колоніальну соціальну піраміду: польський землевласник (пан або осадник) за підтримки державного апарату опинявся у домінуючому становищі над українським селянином-субальтерном, позбавленим доступу до найціннішого для нього ресурсу.

Изображение: Предоставлено автором

Марш польських військових колоністів вулицями Рівного, 1930-і рр.

У 1924 році було ухвалено Закон Грабського (Lex Grabski), який фактично започаткував процес ліквідації україномовної освітньої системи. Якщо в 1920-х роках на Волині функціонувало безліч українських шкіл, то до кінця 1930-х їх залишилося лише кілька. Більшість з них були перетворені на польські або двомовні "утраквістичні", де домінувала польська мова. Для того щоб отримати навіть найнижчу посаду в колоніальній адміністрації, українцю потрібно було відмовитися від своєї ідентичності, мови та, часто, релігії. Це є класичним прикладом "колонізації свідомості", про що писали, зокрема, індійський філософ і політичний психолог Ашіс Нанді, а також кенійський письменник і постколоніальний теоретик Нґуґі ва Тхіонґо. В результаті колонізовані особи починали сприймати себе та свою культуру через призму колонізатора, відчуваючи сором за своє "відстале", "селянське" походження. Навіть за цієї умовної оптики та колонізованої свідомості українці не мали жодних шансів на підвищення в адміністрації, оскільки на вищих посадах перебували лише етнічні поляки.

Image credit: localhistory.org.ua

Табір у Березі-Картузькій.

Будь-який опір цій колонізації жорстоко подавлявся, і цей процес отримав назву пацифікації. Він включав у себе поліцейський терор, арешти без судового розгляду та тривале ув'язнення без визначених строків. Це був класичний "стан винятку", про який писав італійський філософ Джорджіо Агамбен. Цей стан характерний для колонізаторів, які припиняють дію законів щодо окремих груп — у даному випадку, українців. Поляки масово відправляли українців до концтабору в Березі-Картузькій, де також утримувалися інші групи. (Береза-Картузька — концентраційний табір, заснований польською владою 17 червня 1934 року в місті Береза-Картузька (нині місто Береза, Білорусь) для безсудного утримання політичних опонентів. Офіційним приводом для його створення став замах членів ОУН на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького у Варшаві. Переважну більшість ув'язнених становили українці (члени ОУН та КПЗУ), а також польські політичні супротивники режиму "санації". Табір припинив своє існування 18 вересня 1939 року після поразки Польщі у війні з Німеччиною — Ред.)

Досліджуйте також: Презумпція винуватості: як польський шантаж впливає на Україну.

У цьому таборі панувала безглузда жорстокість, що виражалася в багатогодинних тренуваннях, фізичних покараннях, переміщенні лише бігом та забороні на спілкування. Це нагадало мені табір борців проти португальського колоніалізму в Кабо Верде. У обох випадках, за термінами Мішеля Фуко, йдеться про використання фізичного тіла для знищення внутрішнього духу. Адже мета покарання полягала не лише в покарані, а й у зламі особистості як політичного суб'єкта, щоб у неї не виникало бажання боротися за свободу, ні для себе, ні для свого народу. З перспективи Франца Фанона, існування таких таборів є показником загибелі колоніального режиму, який скидає маску "цивілізатора" і починає діяти лише мовою жорстокої сили, що робить неминучим майбутній кровопролитний вибух серед пригноблених.

Снимок: Кирило Говорун

Пам'ятник загиблим полякам на Волині.