Уляна Маляр: "Моя бабуся завжди говорила: "Розмірковуй про своє життя, і пам'ятай, що твої вчинки будуть слідувати за тобою."

Уляна Маляр - письменниця, родом з села Буковець, що на межі Косівського й Верховинського районів. Сама називає себе казкаркою та збирачкою оповідань Гуцульщини. Скоро виходить її нова книга, де Уляна дбайливо зібрала оповіді та легенди рідного краю.

Перед випуском книги "Репортер" ми мали можливість поговорити з Уляною Маляр про її творчість, традиції Гуцульщини та святкування Різдва.

Виявилося, що в моєму житті накопичилося чимало містичних оповідей. У дитинстві я вважала, що найцікавіші історії можна почути в місцях, де люди зізнаються у своїх гріхах, наче це призначено лише для святих. Але з часом я сама почала їх шукати. Я переслідувала ці історії, як влітку люди шукають стиглі персики. Так виникла "По той бік перелазу". Ця книга виходить у серії "Брустури" видавництва Discursus, яке очолює Василь Карп'юк, під редакцією Івана Андрусяка.

До речі, назва не випадкова. Мене, як то кажуть, "торкнула" ця ідея якраз на перелазі. Позаду нашої стодоли у Буківці якраз проходить межа між Косівським і Верховинським районами. Пам'ятаю, я сиджу на перелазі, одна нога в одному районі, інша - в іншому. Саме там і прийшла ідея книги.

Ознайомтеся: Життя у витворах дерева. Митець інкрустації Микола Грепіняк з села Річка зберігає стародавнє мистецтво (ВІДЕО)

Я підкреслюю, що не просто створюю текст, а збираю фрагменти того, що вже існувало, можливо, переосмислюючи їх у новій формі. У моїх творах є також оригінальні сюжети, але навіть вони базуються на чутому раніше. Вірю, що кожен автор повинен сприймати навколишній світ, відчувати його, ідеї повинні захоплювати, не давати спокою — і так з’являється книга.

Так, мої історії переважно призначені для дорослих. Проте у мене є мрія - створити казку для дітей. Мій син просто обожнює динозаврів і вже близько року наполегливо просить, щоб я написав про "гуцульських динозаврів". І я теж прагну цього, тому ця подвійна мрія обов'язково має здійснитися. Потрібно встигнути, поки його інтерес залишається, адже діти ростуть дуже швидко.

Читайте: Екзотичний сад і сирні коники з дерева. Як живе і творить франківський скульптор Михайло Мурафа

Відверто кажучи, я не планувала взагалі коли-небудь писати книгу. Я журналістка, моя діяльність була зосереджена на біографіях відомих людей. У 2013 році, коли ми всі вийшли на Майдан, я почала писати - не на журналістські теми, а щось своє. Тоді баба ще була жива, її не стало у 2015 році. Я ще тоді попросила її розповісти щось про Різдво і записала це. Ще малою я записувала бабусині оповідки у зошит і ховала. Коли почалася велика війна, мама знайшла ті зошити й наштовхнула мене на ідею написати книгу про бабу.

У той період я почала помічати, що багато речей вислизає з пам’яті, і це мене засмучувало. Тож моя бабуся стала символом для численних читачів, які цінують Гуцульщину та її традиції. Я миттєво визначилася, до якого видавництва звернуся, і вони без вагань погодилися на співпрацю.

Усе якось так було на одній хвилі: перший тираж розкупили за два тижні, хоч я була зовсім невідома для книжкового світу. Хочеться вірити, що баба там мені допомагає.

Спочатку я могла бути налаштована зі скепсисом: "Що ж ти там написала, маленька?". Адже бабуся була жінкою з сильним характером. Вона щиро любила мене, я була наймолодшою з усіх онуків і завжди ходила за нею по пятах. Мабуть, це й допомогло мені запам'ятати та зафіксувати багато чого. Згодом ці спогади стали частиною моєї книги.

Для мене діалект - це щось невід'ємне від мене. Хоч у повсякденні я розмовляю літературною мовою, тим паче викладаю "Журналістську майстерність" в Університеті короля Данила. Але все ж мова жива, вона з нами зростає, змінюється, у ній море різних відтінків і їх якраз надає наш говір. Навіть Данте написав "Божественну комедію" тосканським діалектом.

Отже, нам не слід уникати діалектів – їх потрібно активно впроваджувати у наше життя. І мова йде не лише про гуцульський діалект: кожен регіон України має свої неповторні особливості та красу. Тому немає сенсу позбавляти людей їхньої живої мови.

Звичайно, я помічаю коментарі в соціальних мережах: "Це точно українська мова?" Але такі висловлювання можуть належати лише тим, хто не має достатньої освіти і мислить обмежено.

Досліджуйте: Хустка - як символ. Як їх використовували в Гуцульщині, Покутті, Опіллі та Бойківщині (ФОТО)

Я не знаю про тих, хто купує на сайті видавництва, але особисто відправляла їх на Київщину, на Полтавщину. Хоч спочатку думала, що їх будуть читати лише на Франківщині. І навіть зі сходу у мене є читачі, яким подобається гуцульський діалект і які кажуть, що після перемоги приїдуть відпочивати саме в Буковець, на гору Ігрець.

Наприкінці жовтня цього року до мене звернувся Олексій Стронський, креативний директор філармонії. Він запропонував реалізувати спільний проєкт з одним із музичних колективів філармонії. Після обговорення ми вирішили, що Brevis найкраще підходить для гуцульської тематики. Режисеркою проєкту стала Христина Кобильчук. Назву також вигадав Олексій, і вона виявилася дуже вдалою: у дитинстві я часто носила записки від мами та бабусі. Люди жартували, що в селі ходили лише я і поштарка.

Історії, які я читаю, усі різні. Наприклад, про моє дитяче кохання - моїм дитячим "крашем" був Іван Миколайчук, я вірила, що він колись зі мною одружиться. Ще - про гуцульських динозаврів, кумедна записка про автобус до села. А остання - ода дорозі додому. Вона про те, що, де б ми не були, ми завжди повинні повертатися до рідного дому. І дуже лячно на серці, що одного дня ми перестанемо ходити цією дорогою. Але вона нас запам'ятає.

Різдво — моє найулюбленіше свято. Коли на небі з'являється перша зірка, все навколо, здається, завмирає в очікуванні. Ми збираємося за столом, згадуємо близьких, дякуємо Богу та співаємо колядки. Перед тим, як почати святкову вечерю, ми обов'язково дуємо на стільці, щоб, не дай Боже, не сісти на душу, що прийшла до нас вечеряти. Гуцули вірять, що на Різдво відкриваються небесні двері, і душі наших предків приходять до нас, сідають за стіл, куштують кутю і насолоджуються святом. Це дуже зворушлива традиція.

На Святвечір колядувати виходять лише малюки, а в день Різдва — вже чоловіки з великими групами колядників. Я пам'ятаю, як у дитинстві із подружкою з нетерпінням чекали, коли ж нарешті підемо по домівках колядувати. Проходячи лісом, ми завжди пильно оглядалися, чи не з’явиться хтось високий у чорному плащі — адже це означало, що нечисть може бути поруч. Бабуся завжди попереджала мене про це, наголошуючи, що все залежить від самої людини — від її життя і того, на що вона звертає увагу. Це було важливою частиною мого виховання. Вона казала: "Думай про своє життя, адже те, що за тобою слідує, може бути як біле крило ангела, так і щось зовсім інше".

Намагаюся. Ми вчимо зараз гуцульську коляду, а позаторік вивчили "Ізпрежди віка", але не ту, яка віруситься в соцмережах, а іншу: "Ізпрежди віка у високих горах народився великий світ". Це коляда-дума, вона речитативна. Але завдяки Михайлу Тафійчуку, на жаль покійному, я зуміла цього літа допитатися, які там музичні ходи, бо я хотіла записати мелодію - бо слова в мене були від бабусі.

Цього року ми вирушаємо додому святкувати до Буковця, де будемо співати колядки.