Протягом дня я організовувала інтерв'ю з няньками та гувернантками, а вночі занурювалася у створення романів.

Текст має визріти й настоятися, як наливка

У письменницькій сфері ви давно. Як цей напрям творчості змінив вам життя? Адже ви працювали за іншим фахом і мрії були інші.

Я перепробувала безліч професій: була баристою, адміністраторкою, менеджеркою з підбору кадрів. Організовувала свята, вела "Школу фей" та працювала музичним керівником у дитячому садку, але завжди мріяла стати письменницею. Моя життя розділялося на дві частини: вдень я проводила співбесіди з нянями та гувернантками, а вночі поринала у створення романів і повістей. На жаль, моя творчість не приносила фінансового прибутку. Одного разу, поспішаючи з однієї роботи на іншу, я зустріла Андрія, свого майбутнього чоловіка, і потрапила у справжню казку. Він прочитав мій перший твір і швидко зрозумів, що в мене є талант до літератури. Андрій запропонував мені зосередитися на одному напрямку. Того вечора ми довго обговорювали це питання. Я намагалася пояснити, що мені потрібно заробляти на життя, адже мої оповідання не перетворювалися на гроші. Він вислухав мене, відкрив сейф, дістав значну кількість банкнот і сказав: "Ось твоя річна зарплата. Тепер сконцентруйся на тому, що справді важливо". Так з'явилися мої романи "Залежні від життя", "Гінеколог", "Руда". Сьогодні я чітко усвідомлюю, що досягла успіху в письменництві завдяки підтримці свого чоловіка. Якби не він, я б не наважилася, не змогла б і не ризикнула б. Згідно з теорією особистості, я класичний інтроверт, тому робота на самоті — це те, що мені потрібно.

Як почалася ваша подорож до статусу відомої письменниці?

- Це історія кохання, що виникла з глибокого та взаємного почуття. Коли я познайомилася з чоловіком, я вже власним коштом видала два романи, але не вистачало знань і навичок для їхнього просування. Андрій, який керував компанією з продажу промислового обладнання, мав досвід у маркетингу та менеджменті. Ми вирішили об'єднати наші зусилля, і до сьогодні працюємо в тандемі. Андрій став моїм продюсером і літературним агентом.

Як працюється з близькою людиною? Чи не заважає це роботі і як поєднуєте себе ту, яка на роботі, й ту, яка вдома? Чи бувають розбіжності між вами і як делегуєте обов'язки?

- Складне запитання, оскільки працювати разом непросто. Ми сперечаємося, гучно дискутуємо, сваримося, гримаємо дверима та присягаємося, що це наш останній спільний проєкт. Я вразлива, болюче реагую на будь-які редакторські правки, а він у такі хвилини перетворюється на жорсткого комерсанта. Тому повсякчас у момент виходу книжки на фінішну пряму перебуваємо на межі розлучення. Варто відправити рукопис до друкарні, у стосунках знову запановує штиль. Щоразу як пристрасті досягають апогею, Андрій розповідає анекдот про пожежника, який дуже любить свою роботу, але під час пожежі хоч звільняйся. Так і ми. Доки занурена у свій черговий текст, життя нагадує прогулянку вздовж Дніпра чи Дунаю. Ставлю фінальну крапку - і прожогом прямуємо на атракціон "американські гірки". Щодо хатніх справ, жодних проблем не виникає, бо вмію одночасно і працювати над діалогом, і місити тісто, і збирати розкидані іграшки. Та й Андрій не цурається домашніх клопотів. Частенько готує свій фірмовий плов, вигадує цікаві салати, водить дитину на прогулянку.

Які аспекти літературної творчості викликають найбільший інтерес?

- Оточена самотністю та мовчанням, без натовпу та керівництва, я сама формую свій щоденний графік і контролюю власну продуктивність. Ця безмежна свобода у виборі тем, стилю написання та дій захоплює. В результаті, написання перетворюється на джерело задоволення, а не на обов'язок. Варто тільки сісти за робочий стіл, як реальність відступає на другий план. Я молюся разом зі своїми персонажами в церкві, що вросла в скелю, досліджую незвичайні вулички Ідар-Оберштайну, переживаю за турецьким шеф-кухарем, який готує неперевершений десерт Роксолани, готуюсь до заробітків на Сицилії, а потім з нетерпінням чекаю на той трикутний острів. І все це – подорожі світом, не виходячи з дому. Я стаю свідком ніжного захоплення, яке перетворюється на справжнє кохання, супроводжую породіллю під час пологів, мчу в Ізраїль у пошуках втрачених смислів, і потім падаю на коліна, усвідомлюючи, що ці смисли приховані в рідній землі. Так, бути письменником – це не лише інтелектуальне і емоційне задоволення, але й напружена праця по 10-12 годин на добу.

Які письменники стали тим поштовхом для створення літературних творів? Хто слугував вам джерелом натхнення, і яких авторів ви полюбляєте читати?

- Нині читаю лише українських авторів або зарубіжних у пристойному українському перекладі. Захоплююся творчістю Володимира Винниченка, Миколи Вінграновського, дитячою поезією Ірини Жиленко. Із сучасних авторів віддаю перевагу Євгенії Кузнєцовій, Софії Андрухович, Люко Дашвар. Подобається, як пишуть Володимир Лис і його дружина Надія Гуменюк, як заплітає свої історії Ірен Роздобудько та хвацько працює зі словом Катерина Бабкіна. Знімаю капелюх перед талантом Юрія Винничука.

Скільки годин ви витрачаєте на виконання своїх професійних обов'язків? У який час вам легше створювати тексти - вранці чи пізно ввечері?

Мій розклад постійно зазнає змін. Якщо Тоня енергійна та прямує на уроки, мій день починається о 4:30, коли спрацьовує будильник. О 5-й годині я вже сиджу за комп'ютером, займаючись коректурою та доопрацюванням текстів, одночасно готуючи молочну кашу для доньки і сніданок для чоловіка. Далі настає час підготовки до школи: заплітання волосся, пошуки зошитів та сльози. О 08:00 я знову поринаю в роботу над своїми есеями та новелами і не відриваюся від столу до 17:00. Коли донька хворіє на ГРВІ, у мене залишається лише ранішній час для творчості. Я належу до типу жайворонків, тому найпродуктивніший час для роботи — це перша половина дня.

Яка фінансова вигідність професії письменника в Україні?

- Неприбутковою. Але якщо митець має свого фінансового директора, продюсера чи літературного агента, то на гонорари можна пристойно жити. Головна умова - не давати собі попуску, писати щодня й видавати хоча б одну пристойну книжку на рік. Крім того, не втрачати зв'язку з читачами в реальному та віртуальному житті, періодично влаштовувати творчі зустрічі, давати інтерв'ю.

Хто є вашим аудиторією?

Жінка будь-якого фаху та вікової категорії. Це може бути студентка, пенсіонерка, бібліотекарка, медикиня, мати у декреті, безробітна або викладачка етнографії чи краєзнавства. Незаміжня, наречена, або жінка, що вдруге чи втретє вступила в шлюб. Може бути бездітною, мати багатодітну родину або обирати стиль життя без дітей. Затята городниця або жінка, яка ніколи не вирощувала рослин. Квітникарка, бухгалтерка, дизайнерка, продюсерка чи офіціантка. Будь-яка жінка, яка цікавиться стосунками, сімейними переказами та історіями кохання.

До повномасштабного вторгнення ви писали й видавали книжки російською. Нині перейшли на українську. Чи було складно?

Я не можу терпіти брехні та хитрощів і не маю наміру приховувати, як складно мені було перейти на українську. Це нагадує ситуацію, коли все життя танцюєш танго, а потім одного дня вирішуєш взути пуанти і спробувати виконати партію з "Сплячої красуні" чи "Кармен". Звичайно, у мене нічого не виходило. Я не могла втриматися ні в першій, ні в п’ятій позиції, не кажучи вже про виконання таких складних елементів, як па-де-ша. Протягом двох років я намагалася оволодіти мовою і щодня стикалася з невдачами. Кожен текст здавався мені спробою зрушити величезну гору. Речення розпадалися: усі були незграбними та неакуратними. Слів катастрофічно не вистачало, тому я без кінця шукала їх у словниках. Я плуталася в відмінках, допускала безліч лексичних і орфографічних помилок, не могла зрозуміти порядок слів у реченні. Мене рятувала лише щира любов до літератури та невтомне бажання залишитися у професії. Зрештою, в якийсь момент мова почала відкриватися мені, і я почала відчувати її глибину та текстуру. Її щедрість, прикраси, благодать. Виявилося, що вона насичена дукачами та пацьорками, братками та барвінком, шавлією та татарзіллям. Напоєна медовухою, джерельною водою, ароматним узваром. Тепер я насолоджуюсь українською мовою. Я тішуся нею, захоплююсь, милуюсь, смакую, втамовую спрагу та жагу. Звісно, я ще довго опановуватиму цю мову, напевно, стільки, скільки житиму. Як казав Вольтер: "Чужу мову можна вивчити за шість років, а свою – усе життя".

Уже під час великої війни вийшли ваші книжки "Плахта" й "Код нації". Скільки тривала робота, чи не важко було писати на такі непрості теми?

Кожна книга створюється приблизно протягом року. Хотілося б прискорити цей процес, але текст потребує часу, щоб "дозріти" і "настоюватися", подібно до наливки. Як і дитина, що не з’являється на світ одразу після зачаття, так і слива не плодоносить наступного дня після висаджування. Кожну історію необхідно "виносити", "виколихувати" та "виспівати". "Плахта" — це моя незаживаюча рана, а "Код нації" — джерело гордості за нашу культурну спадщину. У цій книзі відображені непересічні долі українських митців, поетів, лікарів, учених, співаків, танцюристів і меценатів — великих особистостей, що з'явилися на світ у великій Україні.

Як вважаєте, чи здатне слово щось змінити під час війни?

Якби хтось звернувся до мене з цим питанням на самому початку великої війни, моя відповідь була б однозначною: так. Наразі можу з упевненістю стверджувати, що слова втратили своє значення. Справжня реальність – це величезна політика та складні політичні ігри. Тут панують імперські прагнення, спрага до влади та демонстрація сили.

Чи змінився стиль писання Ірини Говорухи під час війни?

Безумовно, все кардинально змінилося. У часи глибокого горя неможливо залишатися безтурботною. Те, що колись мало значення, тепер втратило свій сенс. Моя комунікація стала більш стриманою, теми - більш серйозними, а я - дисциплінованішою та зосередженою. Письменник завжди створює для читача, а мої читачі також пережили неминучі трансформації. Тому я вважаю опис подорожей (хоча з лютого 2022 року я не залишала країну) актом нечутливості до більшості українців. Говорити про тропічні пляжі, нові вбрання, смачні страви чи казкові місця вважаю недоречним і неприйнятним. Саме тому я обираю описувати наше сьогодення. Наші радощі, досягнення, втрати та переживання.

Які труднощі сьогодні стоять перед авторами? Що найчастіше викликає у них відчуття виснаження?

Встояти, не дати собі зламатися, зберегти свою чорнильницю в цілості та не відкладати перо надовго. Важливо залишатися уважним і чітко усвідомлювати, хто є твоїм читачем. Пам'ятати, де він проживає, чим займається, яку кашу снідає і яку мелодію наспівує. Знати, чому він плаче і в чому знаходить розраду. Що стосується демотивації, я не дозволяю собі такої розкоші. Незважаючи на жахливі ночі, невтішні новини і брак надії, я продовжую працювати.

У 2017 році ви стали лауреатом національної премії "Людина року" у категорії "Нова генерація" за ваші досягнення в літературній сфері. Чи вплинули ці події на ваше життя?

Життя залишилося таким же, як і раніше. Мій чоловік отримав нагороду, оскільки в той момент я була зайнята пологами. На наступний ранок я знову прокинулася, погодувала малюка і знову сіла за роботу.

Яка вартість публікації книги?

Це величезні суми. Зазвичай я оформляю кредит у банківській установі.

Як відбувається співпраця з видавництвами? Які вимоги вони висувають до авторів?

- Упродовж 10 років у нас незмінний видавець - ­"Саміт-книга". З Ігорем та Іваном Степуріними ми добрі друзі й розуміємо одне одного з півслова. А щодо потреб будь-якого видавництва, то це цікаві захопливі тексти, плідність, працьовитість, уміння доносити свою ідею до аудиторії, неабиякі ораторські здібності та любов до читача.

Перед стартом масштабного вторгнення ви взялися за створення нового роману. Проте ситуація кардинально змінила наше життя, і тепер вашою основною темою стала війна. Чи маєте намір завершити той роман?

Він вже покинув свої стіни. Це оповідь про любов - "Гігант з блакитними очима". Події цієї книги розгортаються перед початком великої війни.

Як проходить ваш день і що вас надихає?

Мій день схожий на день бабака, адже в ньому повторюються ті ж самі клопоти, що й у більшості жінок. Я готую їжу, мию посуд, замочую білизну, печу рогалики і чекаю на доньку зі школи. Ми спілкуємося про повсякденні справи, разом читаємо цікаві книги та граємо в настільні ігри. Після всіх домашніх справ я купаю її, співаю, а потім вкладаю спати. Свої сили я черпаю з родини. Від того, як моя донька грайливо крутиться перед дзеркалом і каже: "Мені всього 7, але виглядаю на 17". Від нічної тиші, коли немає обстрілів. Від можливості щоденно допомагати та підтримувати. І від усвідомлення, що я маю батька, якому можу допомогти, і що живу вдома на своїй рідній землі.

Які поради ви дали б молодим письменникам?

На жаль, я не можу запропонувати конкретних порад. Мені важко уявити, як розпочати цей шлях у країні, що вже четвертий рік поспіль бореться за свою територію. У державі, звідки виїхали мільйони читачів, а ті, хто залишився, зайняті справами, які важливіші за читання художньої літератури. Тому я можу лише висловити співчуття новачкам і порадити створити текст, за який змагатимуться як українські, так і закордонні видавці. Важливо написати багатогранний твір, який буде цікавий як мешканцям півночі, так і півдня, зрозумілий для французів, англійців і українців.