Уроки Дня Злуки: як Росія знищувала українську інтелігенцію.

Авторка Тетяна Шептицька займає посаду заступниці директора з наукової діяльності в Національному історико-меморіальному заповіднику "Биківнянські могили". Вона є науковицею (кандидаткою філологічних наук) та активною громадською діячкою.

22 січня Україна святкує День Соборності — подію, яка має таку ж високу символічну цінність, як і День Незалежності. Саме цього дня, 1919 року, на Софійській площі в Києві представники Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки оголосили Акт Злуки, що символізував об'єднання двох частин одного національного цілого та створення незалежної української держави. На той час українці вже кілька років боролись проти російських більшовиків. В пам'яті народу зберігалися спогади про захоплення Києва військами Муравйова, жорстокий терор проти мешканців, використання отруйних газів, знищення будинку Михайла Грушевського на Паньківській, а також про бій під Крутами і підписання Берестейського миру.

Такий невеличкий екскурс дає змогу зрозуміти, наскільки геополітично, економічно, військово непросто було тоді боронити кордони України й життєвий простір цілої нації та наскільки важливою була оця відкрита маніфестація політичних прагнень людей, які історично, культурно, духовно завжди почувалися цілісно. Отже, Акт Злуки мав посилити запал українського народу до боротьби за свободу, підкреслити консолідацію всіх українців та їхнє осмислене бажання реалізовувати свою волю через інструментарій єдиної держави.

На жаль, програш у війні з більшовицькою Росією, оманлива віра окремих наших лідерів у те, що вдасться домовитися з російськими елітами, які нібито мали схожі ліві переконання, зрештою, ілюзії та егоїзм західних держав -- усе це призвело до поразки Української революції 1917-1921 років і відкинуло нас у створенні власної незалежної держави більше ніж на пів століття.

Одночасно, розглядаючи цю попередню епоху, ми помічаємо чимало паралелей із сучасністю. Ми також стикаємося з новою війною проти російської агресії, покладаємо сподівання на допомогу західних союзників і відчуваємо обурення через повільність або байдужість міжнародних організацій. Як і раніше, ми прагнемо жити повноцінним життям і діяти на нашій рідній землі.

Саме з цієї причини у цей святковий день слід акцентувати увагу не лише на важливості певних історичних подій, а й на уроках, які ми здобули з великими труднощами і які варто зберігати в пам'яті. Одним з таких уроків має бути усвідомлення того, що неможливо встановити порозуміння з тими, хто прагне твого знищення.

Подальша доля як видатних діячів, так і звичайних учасників Української революції 1917-1921 років свідчить про те, що російська імперська ідеологія, незалежно від того, чи вона прихована під комуністичним червоним прапором, чи сьогоднішнім триколором, не допускає рівноправного співіснування з іншими народами і не визнає їх культурних особливостей або політичних прав. Практично всі високопосадовці доби Української революції, які з різних причин залишилися на території, окупованій радянською владою, стали жертвами комуністичних репресій, за винятком кількох. Автори книги про репресованих міністрів Української Народної Республіки "Горе переможеним" згадують про чотири основні хвилі переслідувань і розправ над діячами УНР (1919-1920, 1929 - середина 1930-х, 1937-1938, 1945-1948).

Москва спрямувала всі свої адміністративні та пропагандистські зусилля не лише на знищення залишків української автономії, а й на переслідування тих, хто зберігав пам'ять про Українську революцію 1917-1921 років. В УРСР розгорнулися репресії проти так званої дрібнобуржуазної інтелігенції, зокрема за допомогою сфабрикованих процесів над "Спілкою визволення України" та "Українським національним центром" ("ватажком" якого планувалося оголосити академіка Михайла Грушевського). А в період Великого терору було знищено більшість діячів українського визвольного руху з-поміж тих, хто не встиг виїхати в еміграцію.

Російські більшовики діяли зразково цинічно, проте з ретельним плануванням та завзятістю, оскільки підрив авторитету або фізичне усунення лідерів суттєво ослаблювало спроможність українського суспільства чинити опір. Через розкуркулення, Голодомор-геноцид 1932-1933 років та інші репресивні дії вони очистили соціальне середовище, унеможлививши виникнення реальної або навіть потенційної опозиції. Лідери Української Народної Республіки для більшовиків стали живим свідченням амбіцій та можливостей українського народу, його ментальної відмінності та прагнень до національної самостійності. Вони також були очевидцями приходу більшовиків до влади, їхніх маніпуляцій, обману та хитрощів. Тому комуністичний режим вирішив знищити або відправити у табори представників української інтелігенції, які були носіями ідей свободи.

Криваві роки 1937-1938 вважаються третьою хвилею репресій проти представників уряду часів Української революції. За оцінками дослідників, вісім із одинадцяти міністрів Української Народної Республіки стали жертвами розстрілів, які здійснювалися без судового розгляду. У місцевості Сандармох (Карелія, Росія) загинули від куль чекістів міністр народної освіти УНР А. Крушельницький, голова Ради народних міністрів УНР та один із ініціаторів підписання Акту Злуки В. Чехівський, а також міністр закордонних справ УНР М. Любинський. У Києві, 22 вересня 1938 року, куля забрала життя 46-річного Теофана Черкаського, про якого варто розповісти детальніше.

Теофан Васильович народився в 1892 році в селі Росішки, розташованому в Київській області. Він мав широкий спектр інтересів, встиг попрацювати в ролі вчителя, отримати спеціальність інженера-економіста та внести свій вклад у відоме видавництво "Рух". Його юність пройшла під знаком політичних змагань: він був членом Української партії соціалістів-революціонерів, делегатом Трудового конгресу в січні 1919 року, а також обіймав посади міністра народного господарства УНР з червня по серпень 1919 року та міністра преси й пропаганди в уряді Ісаака Мазепи з серпня по грудень того ж року.

Оскільки Теофан Черкаський уже мав досвід спілкування з ОДПУ в 1931-1932 роках, після звільнення з таборів він, імовірно, спробував "заховатися" подалі від Києва чи Харкова -- в Ялті. Ба більше, став учителем російської мови в Лівадійській середній школі. Та співробітники НКВС ні на хвилину не випускали з поля зору українських діячів. Тож 10 лютого 1938 року за Теофаном Черкаським прийшли. Під час обшуку чекісти вилучили в нього частину архіву (статути, протоколи засідань) партії українських есерів, представники якої, до речі, виголошували доволі близькі більшовикам ідеї -- соціалізації землі, націоналізації фабрик і заводів, "диктатури трудових мас" тощо. Та кого в період сталінізму цікавила "політична близькість" чи доказова база... Теофана Черкаського комуністична спецслужба звинуватила в "організації підпільного ЦК УПСР" і "підготовці повстання". Так зване судове засідання тривало 15 хвилин. Вирок виконали негайно, а тіло Теофана Черкаського закопали в одній із братських могил таємної спецділянки НКВС у Биківнянському лісі на околиці Києва.

Доля Степана Постернака, працівника Міністерства народної освіти (1919), бібліотекознавця, педагога та історика, виявилася не менш трагічною. Він став першим директором Всенародної бібліотеки України, яка зараз носить ім'я В.Вернадського. Степан Пилипович здобув глибоку освіту в Ніжинському історико-філологічному інституті князя Безбородька, який закінчив у 1908 році, а також у Санкт-Петербурзькому університеті. Протягом тривалого періоду він працював вчителем, ставши висококваліфікованим фахівцем, що активно долучався до розвитку національної освітньої системи під час УНР. Причини його залишення під радянською окупацією залишаються невідомими; можливо, це було пов’язано з почуттям відповідальності за свою "справу життя". Він серйозно ставився до наукової діяльності, працюючи у ролі ученного секретаря Комісії енциклопедичного словника, а також будучи членом Краєзнавчої комісії та заступником голови Бібліографічної комісії ВУАН. У 1929 році його вперше заарештували у справі "Молодої академії", "Спілки визволення України" та "Братства української державності", але він був звільнений у 1930 році.

Другий раз "караючий меч" більшовицького перевороту навис над Степаном Постернаком 30 грудня 1937 року. Під час його арешту чекісти проявили недостатню кмітливість і просто звинуватили його у всіх попередніх етапах його життя — від роботи в комісаріаті освіти Київської шкільної округи до членства в УСДРП. Тож, у традиційному стилі періоду Великого терору, Степана Пилиповича звинуватили в причетності до "антирадянських, націоналістичних, терористичних угруповань" та в проведенні контрреволюційної діяльності. Його розстріляли 19 січня 1938 року за вироком трійки при Київському облуправлінні НКВС УРСР.

Обидва отримали реабілітацію на зорі української незалежності.

Фізична ліквідація представників української державної еліти, що тривала навіть після завершення Другої світової війни, у поєднанні з масштабною пропагандистською кампанією, була спрямована на спотворення образу діячів Української революції 1917-1921 років, їхню виключення з колективної пам'яті народу та фальсифікацію їхніх ідей. На певний час комуністичному режиму вдалося досягти цих цілей. Однак сьогодні, згадуючи ці імена, досліджуючи їхню спадщину та реалізуючи різноманітні проєкти на їхню честь, ми не лише вшановуємо пам’ять тих, хто загинув, але й підтверджуємо безперервність наших державних прагнень, а також важливість уроків, які нам залишила історія.

Ці уроки, зокрема, підкреслюють важливість збереження національної єдності і недопущення окупації нашої території ворожими силами. Адже агресор не звертає уваги на статус людей і знищує як лідерів, так і звичайних громадян. Також не можна перекладати відповідальність за долю своєї країни на інші держави, оскільки у світі існує конкуренція, і ніхто не буде захищати чужу землю. Не слід покладатися на інших громадян, сподіваючись на те, що "я не для війни створений", адже наше спільне порятунок залежить лише від нас самих.