Валерій Маренич святкує свій 80-річний ювілей. Легендарний артист відкриває завісу над особистим життям, розповідаючи про розставання з дружиною та сином, а також про скандал, пов'язаний із його "втечею" до Канади. Він також ділиться своїми переживаннями

Видатний український музикант Валерій Маренич, засновник "Тріо Маренич", у перший день січня відзначив особливу дату. Артисту виповнилося 80 років.

Виконавець мешкає у Луцьку. OBOZ.UA зателефонував Валерію Мареничу, щоб привітати його з днем народження, а також дізнатися, як нині живе митець, чим займається і з якими думками та настроєм зустрів ювілей.

"Першого січня в мене гостювали військові, - розповідає Маренич. - Дзвінків за кілька днів - мільйон. Багато хто дивується: чому стільки людей вітають Маренича, пам'ятають про нього, а публічно - мовчання? Питають мене прямо: "А Героя України у вас немає? Чому так?" Що тут скажеш? Нас залишилося небагато - артистів того покоління. Он Зінкевич має звання Героя України. Я поважаю Василя Івановича, але іноді здається, що він уже не знає, куди причепити медалі. Ми різні люди - я абсолютно не Вася Зінкевич. Але кожній людині хочеться поваги. Не потім, коли вже не стане, а зараз, поки живий. Але в Міністерстві культури змінюються керівники, і ніхто президенту не телефонує. Самому нагадати про себе? Ви ж знаєте, як нас вчили: "Скромність прикрашає людину". Тому Маренич уже десятки років обходиться без великих гастролей. Колись Оксана Білозір казала: щоб зробити концерт у Палаці "Україна", потрібно більше мільйона гривень. Ось і причина - немає виступів Валерія Маренича, хоча люди пам'ятають".

"Цьогоріч мене гарно вітали, телефонували, казали: треба зустрітися, - продовжує Маренич. - Дзвінків було багато - щирих, таких, що, як кажуть, зі сльозами в очах. І від тих, хто далеко, і від тих, хто поруч. Усі говорили про одне: треба зустрітися. А я ночами кручуся, не сплю, думаю: яка зустріч? Зустріч - це ж не просто зібратися. Її треба чітко прописати: раз, два, три. Кому та як говорити, як прийняти, де. Але загалом дуже щасливий, що маю стільки поціновувачів. Бо Україна - найкраща. У нас своя земля, своя культура, свій борщ - найкращий у світі. І головне - мова. Співуча, жива. Тисячі людей у світі кажуть, що українська мова - друга після італійської. А я кажу: перша. Бо в нас навіть жінки на базарі не розмовляють - вони співають. Учителі про таку особливість розповідали нам ще в школі колись. Навіть "русскі брати", коли ще мали стосунки, щиро дивувалися: у вас усе на розспів".

Ви скажете: "Мареничі - це легенди". А я погляну на це по-іншому. Унікальність наших пісень полягає в тому, що всі вони присвячені темам порядності, совісті та людської гідності. Проте, зізнаюся, у новорічну ніч я почув лише одну пісню свого покоління – Раїси Кириченко. Саме одну. А от Мареничів чомусь не було чути зовсім. Ну що ж, таке вже наше сьогодення. І що мені з цим робити? Виходити на вулицю, як один мій добрий друг, грати на гітарі, намагатися привернути до себе увагу та заробляти на хліб? Це не мій шлях. Хоча моя пенсія – це не гроші, а лише допомога. Куди ж вони йдуть? Зрозуміло, в аптеку. Сьогодні я купив нові ліки для серця: порадили приймати по дві таблетки на день. Тепер у мене багато лікарів, і майже всі з них стали моїми друзями. А що стосується ліків? Дешевих вже давно не залишилося.

Проте я не нарікаю, просто висловлюю свої думки. Найважливіша моя мрія, моя сподівання – це зупинити той біль, який охоплює світ. Стільки нових могил з’являється на кладовищах... Стільки втрат. Якось мене запросили на святкування ювілею в кафе. А в сусідньому залі стояли люди з сумними поглядами, і потім попросили: "Прийдіть до нас, ми ховаємо синів". Я підійшов і не знав, що відповісти. Вони сказали: "Нічого не потрібно, не треба співати. Просто побудьте з нами кілька хвилин, погляньте на батька. Його обличчя – це відображення горя". В такі хвилини розумієш, що жодні пісні чи концерти не здатні зменшити такий біль. Можеш лише бути поруч і трохи розділити це важке тягар.

Коли ми зникли з публічного простору, одразу почали ширитися чутки: нібито Мареничу пропонують нові виступи, але він відмовляється виходити до глядачів. Це не відповідає дійсності. Раніше з'явилася інша історія – нібито ми поїхали на гастролі до Канади та просили політичного притулку. І це також неправда. Я не боюсь називати факти своїми іменами: це була цілеспрямована дезінформація, фактично справжня диверсія. Все почалося в Запоріжжі, у місцевому Палаці спорту. У залі було так холодно, що навіть у верхньому одязі було неможливо зігрітися. І з нами мали виступати понад десять дитячих колективів. Керівники незмінно бігали до нас, кажучи: "Діти падають з температурою, потрібно щось робити". Я звернувся до колег, адже це був колективний концерт. Дмитро Гнатюк, царство йому небесне, тоді не став на мій бік. Ауріка та Лідія Ротару теж утрималися від коментарів. Директор Палацу спорту просто заявив: "Ви зараз виступите й далі поїдете з концертами. А у мене через тиждень міжнародні хокейні змагання. Лід не топитиму – гроші потрібно заробляти".

Ми влаштували серйозну сварку. Я категорично відмовився виходити на сцену в таких обставинах – передусім через дітей. І саме з цього моменту почалися всілякі чутки. Люди почали говорити, що ми нібито прагнули залишитися в Японії, потім – у Кореї, а в кінці з'явилася якась "канадська історія". Тоді ми подумали: хто в це взагалі повірить? Це ж абсурд! Але, на жаль, повірили. Кожен керівник культурної сфери в області слухав ці плітки й міркував: "А що, якщо це правда? Краще їх не запрошувати – хай сидять удома". Навіть деякі з наших друзів почали ставити питання. Але яка Канада, люди? Якщо залишити мене без України на кілька тижнів, я пішки додому доберуся!

Чи отримав я вітання з нагоди свого дня народження від рідних – сина та колишньої дружини Антоніни? Ні, про це нічого не чув. І де вони зараз мешкають, мені теж ніхто не розповідає. Вони, здається, не бажають, щоб я їх турбував, і я прийняв це як даність. Якось я завітав на один об'єкт, а там було так тихо, ніби в танку. Не знаю, можливо, вони просто не хотіли спілкуватися. Або ж подумали, що я прийшов з якимись проханнями? Але це не в моєму стилі.

"Хоча, якщо бути чесним до кінця, життя і хвороби зробили Маренича трохи іншим. Часом перегортаю сторінки життя, коли ночами не спиться: думаєш, що десь, може, треба було інакше вчинити. Десь промовчати, десь прикинутися простішим, ніж є. А десь - підлестити, щоб комусь було приємно. А потім ловлю себе на думці: а хіба людина не відчула б, що це нещиро? Люди ж усе відчувають. Я завжди намагався працювати з розумними - і таких у моєму житті було багато. І, мабуть, у цьому теж мій характер: не вмів і не хотів бути нещирим, навіть якщо це колись коштувало спокою. Дуже дякую своєму колезі Анатолію Матвійчуку, який гарно про мене написав у день ювілею, мені переслали його допис у Facebook".

Народний артист України Анатолій Матвійчук поділився на своїй сторінці в соціальних мережах теплими словами привітання для Валерія Маренича, а також висловив свої думки щодо явища "Тріо Маренич". Він зазначив, що на відміну від багатьох колег, які прагнули до успіху в Росії, Маренич приніс українську музику та культуру навіть до людей з інших культурних середовищ. "Цей український хлопець з Кривого Рогу привіз до України двох сестер-росіянок, Антоніну та Світлану Сухорукових, і, одружившись з однією з них, завдяки своєму таланту інтегрував їх у українську культуру", - підкреслив Матвійчук, натякаючи на їхнє служіння українській пісні. Він також звернув увагу на те, що "Тріо Маренич" стало надзвичайно популярним завдяки своїй ліричності та щирості, без скандалів або залежності від моди чи медійної підтримки. Невеликі витрати на організацію їхніх виступів призводили до величезного успіху: "Вони виконували тихі та мелодійні українські пісні під акомпанемент однієї гітари Валерія, і при цьому регулярно заповнювали зали та стадіони".

Проєкт був технічно простим, але дуже успішним ("Це, напевно, був найдешевший у світі проєкт із точки зору шоубізнесових вкладень, який, хоч і був технічно мінімалістичним, але окупив себе в тисячі разів"). Завершення проєкту сталося через зміни в культурній політиці. Тріо припинило свою діяльність через неправдиві обвинувачення, але залишило в культурі унікальний слід ("Тріо Маренич" залишиться в українській культурі як найбільш парадоксальний, неочікуваний, недооцінений і при тому найуспішніший проєкт").

"Працювали ми й справді безперестанку, - продовжує Маренич. - Навіть хворі. Пам'ятаю, дівчата виходили на сцену простуджені - температура під сорок, ледве відкривали рота. Я ставав навколішки й просив: "Ну хоч трохи вдавайте, що співаєте. Я витягну виступ". І так було не тільки в нас, так працювали всі. Віддавалися - сцені, людям, пісні. Бо інакше не вміли й не хотіли. Ставка за концерт - шість рублів п'ятдесят копійок. Трохи я відсилав мамі, родині. А мені особисто й рубля шістдесят вистачало по самі вуха. Я завжди жив скромно, без показухи. Так само, наскільки знаю, жив і Назарій Яремчук - ніколи не випинався, не грав із себе зірку. У нас була інша міра цінностей: не гонорари, а чесна віддача. І, мабуть, саме тому ті пісні й досі живуть.

"Як проходить мій день?" - усміхається Валерій Петрович. "Я дбаю про групу безпритульних котів і собак, які опинилися на узбіччі життя. Це моє покликання - піклуватися про них і відчувати, що не самотній у цьому світі. Зранку я купую шматочки м'яса і несу їх до своїх чотириногих друзів. Це стало нашим маленьким ритуалом. Лише-но я з’являюся за кілька десятків метрів, вони одразу впізнають мене. Їхні хвости виляють так, ніби ось-ось відлетять. Я дуже люблю їх - адже це наші менші брати і сестри. І, напевно, саме з таких простих моментів і складається справжня суть життя. А якщо я не сідаю за інструмент хоча б на чотири години і не граю свій репертуар, то це вже не я, це не Маренич. Музика завжди супроводжує мене."

Також зверніть увагу на інтерв'ю зі скрипалем Василем Попадюком на OBOZ.UA, де він розповідає про заможних українців, які отримують соціальну допомогу в Канаді, свою свекруху Степана Хмару та переживання Василя Зінкевича.