Вічний камінь - це лише легенда.

У природі немає абсолютно вічних каменів. Навіть найміцніші породи піддаються руйнуванню, тріскаються та відчувають на собі вплив часу і навколишнього середовища. Хоча період цього природного знищення може варіюватися, воно є неминучим. Тому, крім уявної "вічності" каменю, нам слід подумати про інші способи збереження пам’яті про тих, хто пішов.

Кілька історій з мого досвіду, моїх досліджень і загалом історії української військової некрополістики.

Мій досвід у роботі з гранітними пам'ятниками обмежений. Звичайно, я маю певний родинний та цивільний досвід у цій сфері. Що стосується військових поховань в Україні, гранітні пам'ятники зустрічаються досить рідко. У рамках громадської діяльності мені доводилося доглядати, очищати та ремонтувати лише кілька гранітних військових пам'ятників. Що стосується нових, цілісних гранітних пам'ятників на могилах сучасних Героїв, то я мав досвід лише з одним таким пам'ятником, але він залишив глибокий емоційний слід у моєму серці.

У 2020-2021 роках, разом з друзями, ми взяли участь у реалізації проекту Громадської ініціативи "Незнаному воякови", в процесі якого нам належало звести пам'ятник на могилі Героя України Тараса Матвіїва, відомого під псевдонімом "Сармат". Тарас був одним із волонтерів нашої ініціативи, а також моїм близьким другом і побратимом у різних спільних проектах.

Могила українського героя Тараса Матвіїва, відомого як "Сармат" (фото Ольги Гучко (Петренко))

На місці його поховання ми зводили пам'ятник з граніту, відомого як "танський", який видобувають на Черкащині. Це один з найсвітліших (хоча й злегка сірих) сортів українського граніту. За побажанням батьків, пам'ятник був виконаний у козацькому стилі та мав бути максимально світлим, практично білим, щоб символізувати героїзм Воїна Світла.

Родовище Танське невелике за розмірами, а камінь, який з нього добувають, є природним і, відповідно, не однорідним. Щоб знайти досить великі, якісні та чисті брили без темних вкраплень, ми змушені були чекати кілька місяців. Для досягнення максимально світлого, білого відтінку, скульптори, що працювали над пам'ятником, запропонували відмовитися від глибокого полірування. В результаті камінь отримав матову поверхню, але зберіг свою яскравість.

На околиці села Зимне, розташованого в Волинській області, можна знайти найдавніший відомий кам'яний хрест, який встановлено на могилі українського лицаря. Тут спочиває Клим Христинич — давньоруський воїн, який загинув у битві, захищаючи короля Данила. Ця могила згадується в "Літописі Руському", де зазначено: "Тоді ж убитий був Клим Христинич, один з усіх його [Данила] воїнів, що ото його хрест і донині стоїть на Сухій Дорогві". Відомо, що події відбулись у 1213 році.

Найдавніший хрест у Зимному (архівне фото з книжки Олександра Цинкаловського)

В знак вдячності та поваги до свого вірного воїна-дружинника, король віддав наказ спорудити курган та встановити кам’яний хрест у строгих формах. Цей хрест, виготовлений з пісковику, має вже понад 800 років. Протягом століть над ним пролітали часи, бурі, вітри та дощі, які шліфували його, але він залишився непохитним і донині, продовжуючи бути свідком відваги воїна та його героїчного вчинку.

Незважаючи на складні історичні умови, на території України все ще існують тисячі козацьких кладовищ різного розміру, а також окремі хрести та могили. Всі окупанти, зокрема варвари з північних регіонів, свідомо знищували ці пам'ятки. У цьому контексті варто згадати про Шевченкову поему "Розриту могилу", яка підкреслює важливість могил, варварство московитів та обов'язок нащадків пам'ятати про тих, хто боронив свою землю.

Більшість козацьких хрестів, які збереглися до сьогодні, датуються XVIII - початком XX століття. Проте можливо, що існують і більш ранні зразки, але ця культурна спадщина досі залишається недостатньо вивченими. Багато з цих хрестів, які налічують понад 300 років, виготовлені з місцевих матеріалів, таких як піщаник або вапняк. На півдні України також можна знайти екземпляри, виготовлені з відносно м'якого травертину.

Козацькі хрести в Підкамені (зображення ZAXID.NET)

Стародавні козацькі хрести, їхній зміст, конструкція та навіть методи виробництва становлять значну складову нашої військової традиції та культурної спадщини. Це міцний фундамент, на якому наступні покоління українців формували культуру пам’яті.

Початок XX століття в контексті дослідження історії та традицій українських військових поховань є надзвичайно цікавим і насиченим подіями. Цей період охоплює кілька хвиль боротьби за українську незалежність, формування українського січового стрілецтва, армії УНР та УГА, а також становлення ОУН і збройної боротьби УПА. І знову перед нами постають могили, тисячі могил, які увічнюють пам’ять українських героїв.

Війни охопили весь європейський континент, але, на жаль, для нас вони стали причиною чергової втрати незалежності на майже століття. Ці конфлікти і величезні втрати змусили більшість цивілізованих націй замислитися над тим, як достойно вшанувати пам'ять загиблих і їхній героїзм. З'являються нові правила та принципи військової некрополістики, форми пам'ятників на могилах солдатів починають кристалізуватися та уніфікуватися, виникають структуровані військові кладовища з обов'язковими елементами. Саме в той час з'являються тисячі бетонних хрестів, які стоять поряд з кам'яними, виготовленими з пісковику чи вапняку, а також з металевими та дерев'яними.

Навіть під час польської окупації українці змогли організувати численні військові кладовища та окремі могили, а також звести кілька меморіальних комплексів.

Більшість хрестів на українських військових кладовищах виготовлялися з бетону. Такі бетонні хрести можна було знайти на стрілецьких могилах у Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Золочеві, Стрию та багатьох інших містах і селах. Хоча під час радянської епохи багато з них було знищено, збереглися креслення, фотографії та спогади людей, які дбали про ці вояцькі поховання. На щастя, ми можемо побачити й сьогодні кілька десятків історичних бетонних хрестів на стрілецьких могилах, їх можна вивчати, доглядати за ними та вшановувати пам'ять загиблих. Незважаючи на те, що їм вже близько ста років, вони збереглися у хорошому стані.

У селі Цеблів, неподалік від Белза, варто відзначити вражаючі бетонні хрести, що прикрашають стрілецькі могили і були встановлені у 1936 році. Ці хрести вражають своїм станом — вони чудом збереглися без жодних тріщин чи деформацій. Також у Белзі можна побачити ще один дивовижний бетонний хрест, що знаходиться на братській могилі стрільців УГА. Крім того, у Золочеві збереглася низка струнких бетонних хрестів, що увічнюють пам'ять стрільців.

Окремої згадки заслуговують бетонні хрести з меморіалу УСС-УГА на Янівському цвинтарі у Львові. Українська громада Львова, українське Товариство охорони воєнних могил почало системно впорядковувати цей стрілецький цвинтар на початку 1930-х років. Перші бетонні хрести тут з'явилися у 1931 році. Впродовж 1930 і до першої половини 1940-х років це був головний Український військовий меморіал, понад 700 могил з бетонними хрестами за зразком і силуетом давніх козацьких, місце паломництва, молитви і вшанування полеглих. Місце української пам'яті, гордості і національного самоусвідомлення.

Меморіал УСС-УГА на Янівському цвинтарі (фото Івана Щурка)

У 1971 році, за розпорядженням радянської влади, цей меморіал був знищений за допомогою військової техніки та потужних бульдозерів. Частина зламаних хрестів була використана для покриття асфальту на вулиці Сахарова. Протягом понад 20 років тисячі автомобілів проїжджали по цьому місці. Коли ж у 1990-х, після відновлення Незалежності, почали відновлювати територію, львів'яни були вражені, коли з-під асфальту почали витягувати сотні фрагментів зламаних хрестів, а також декілька майже цілих, які лише були зламані в основі. Сьогодні ці частини, а також кілька збережених автентичних бетонних стрілецьких хрестів можна побачити на відновленому меморіалі УСС-УГА, розташованому на території Янівського цвинтаря.

Стрілецькі поховання на Янівському кладовищі після руйнувань, що сталися в 1971 році.

Ознайомившись з історією цього меморіалу та його хрестів, виникає питання: чи справді львів'яни вирішили вшанувати загиблих за допомогою бетону, намагаючись їх принизити? Чи, можливо, це сталося всупереч усвідомленню того, що бетон не є матеріалом вічності? Які причини спонукали створити український Пантеон, українське місце сили саме з бетону?

Можливо, це сталося через усвідомлення, що матеріал, з якого виготовлені хрести, має значення, але є другорядним. Можливо, акцент робився не лише на довговічності каменю, а й на важливості забезпечення відвідувань могил, їх належного догляду, ремонту та систематичної опіки, що підтримує вічну пам'ять про покійних. Вони розуміли, що хрест — це передусім символ, призначений для того, щоб розповідати про історію тих, хто полягли, свідчити про їхні подвиги.

Один з небагатьох збережених оригінальних бетонних хрестів на меморіалі УСС-УГА, розташованому на Янівському кладовищі (зображення Івана Щурка).

Камінь важливий, але щоб камінь розповідав про полеглого, говорив з нащадками, свідчив про важливе, його умовної "вічності" недостатньо. Вічна пам'ять потребує наших зусиль і наших дій.

У совєтський час нищили не тільки цвинтарі і хрести на вояцьких могилах, разом з ними нищили також ремесло і традиції виготовлення тих хрестів, бо розуміли, що вони маркують нашу землю саме українською, свідчать про нашу довгу історію і велику культуру. На місце наших традицій і нашої культури, агресивно насаджувалася культура тоталітарна, темні гнітючі кольори, домінуючий масштаб, масовий граніт, який українським є хіба за місцем розташування кар'єру. З тих гранітів совєти будувати свої мавзолеї, меморіали для енкаведистів і палаци партії, якими маркували окуповану українську землю.

Чи свідчить це про те, що використання граніту в наш час є недопустимим? Зовсім ні! Це наш природний камінь, дар нашої землі, і нам потрібно навчитися ефективно ним управляти. Однак постає питання: чи варто впроваджувати цей камінь, особливо темний і тяжкий, у нашу військово-меморіальну культуру? Чи потрібно продовжувати підтримувати практики, запроваджені в епоху радянського минулого? Це дійсно важливе питання...

Деякі родини рішуче відкидають ідею використання тераццо, що є композитним матеріалом, створеним з мармурових, гранітних, кварцових часток та інших компонентів, змішаних з цементом. Вони вважають його "дешевим і непрестижним бетоном", "недовговічним і примітивним матеріалом". Натомість звучать пропозиції або навіть вимоги встановити велику цільну гранітну плиту на могилі, аби уникнути зелені та необхідності в догляді за нею. Однак така плита має значну вагу, і для її правильного встановлення потрібно створити належний фундамент, що передбачає заливку великої кількості бетону в саму могилу.

Чим же відрізняється бетон, що заповнює могилу, від "бетонного" хреста, розташованого на ній? Насправді, мова йде про вишуканий, стриманий козацький хрест, виконаний у стилі військової аскези, який створено за технологією тераццо. У такому виробі приблизно 80% складає мармурова крихта, а сам бетон використовується лише як в'яжучий елемент, один з кількох важливих складників.

Якщо би мені справді довелося "рекламувати" якийсь камінь, я би щиро наполягав на вапняку. З цього каменю на Львівщині виконана абсолютна більшість пам'ятників на могилах наших предків. Покладів цього каменю є найбільше в межах нашої області. До сьогодні є кар'єри, майстерні і майстри, які тешуть цей камінь, передаючи традиції з покоління в покоління. З вапняку виконані більшість пам'ятників і меморіалів збудованих на повстанських і стрілецьких могилах нашою громадською ініціативою "Незнаному воякови". Вапняк відносно м'який, швидко патинується, обвітрюється, його обсаджують всякі мохи і лишайники, але це крім проблеми є також важливим елементом мотивації. Ми з друзями чітко знаємо, що не можемо збудувати меморіал, розвернутися і піти, бо він "вічний", розуміємо, що маємо обов'язок щороку приходити до тих могил, косити трави, мити і чистити хрести, наводити написи, бо тільки наша свідома дія, наша системна опіка є справжнім виявом пам'яті.

Сьогодні ми зосереджуємося на проєкті колег-архітекторів, важливо вислухати їхні думки, навчитися довіряти одне одному та спільно й з повагою шукати оптимальні рішення для вшанування пам'яті наших героїв.

Приведені раніше приклади не охоплюють усю глибину історії та традицій української некрополістики, і не пропонують очевидних чи простих відповідей на питання про те, яким має бути матеріал пам'ятників для могил загиблих Героїв. Проте вони спонукають до роздумів і пошуків оптимального рішення.

Зважаючи на те, що не існує безсмертного каменю, наша активна пам'ять повинна залишатися вічною.