Від артилерійських атак до творчих полотен: як художниця з Маріуполя воскресила школу Куїнджі у Львові.

Оксана Гнатишин не народилась у Львові чи Маріуполі, проте ці два міста стали невід’ємною частиною її життєвого шляху. Знайшовши у Львові притулок від жахіть війни, вона використовує мистецтво як засіб лікування для себе та інших. Незважаючи на всі труднощі й невизначеність, Оксана вперто вірить у можливість повернення до рідного Маріуполя: "У нашому житті все залежить від нашої віри та думок. Тому я закликаю всіх: "Вірте! Не втрачайте надію! Поки б не було важко, справедливість обов'язково восторжествує!".

На своїй сторінці у Facebook художниця написала:

"Трансформація усюди, в нас і навколо нас, ми вже інші, але не усвідомлюємо цього. Ми у постійному стресі, але кожен з нас потрібен один одному. Саме тому щосуботи я підтримую маріупольців на заняттях з арт-релаксу, де ми разом малюємо чудові картини і це надає нам сили жити далі".

Вона з'явилася на світ у російському Нижньому Тагілі, куди свого часу були евакуйовані батьки її матері. Таким чином, переїзд до Маріуполя став для неї, по суті, поверненням до родинних коренів. Причиною цього рішення стало слабке здоров'я маленької Оксани, яка страждала на бронхіт. Лікарі порадили їй провести час на морському повітрі, а на Азовському узбережжі його було вдосталь. Оксана з радістю згадує, як її мама щодня водила її на прогулянки до моря, як вони разом годували чайок на пірсі, збирали мушлі та захоплено спостерігали за швартуванням різних суден, малих і великих.

Ще декілька спогадів її ніжних років мають пряме відношення до мистецтва. Перший -- це вікна дитячої художньої школи, на які Оксана малою задивлялася щоразу, коли разом з мамою прямувала з дитсадка до магазину. За тими вікнами був недосяжний казковий світ, в якому мешкали хлопчики і дівчатка з пензликами в руках. Другий спогад -- чудова мозаїка в гастрономі "Київ", від зображеної на ньому "жінки з квіточками" дівчинка очей не могла відвести. А ставши дорослою, узнала, що її причарувало мозаїчне панно художниці-шістдесятниці Алли Горської "Квітуча Україна", до речі, зараз воно знищене російськими окупантами.

Навчаючись в школі, Оксана не любила цифри, проте захоплювалась малюванням. А ще дізналась, що має можливість вступити в ту художню школу, вікна якої їй запам'ятались з малечку. Склала іспити і втілила свою мрію стати однією з тих, хто тримає в руках пензлика.

"Запам'ятався випадок у звичайній школі, коли всьому класу через невдало написану контрольну потрібно було перездавати хімію. І в цей же час мені потрібно було йти до художньої школи. Вчителька каже: "Вибирай, що для тебе важливіше". Зараз ця вчителька, напевно, мене вже не пам'ятає, але, знаю, захоплюється моїми картинами".

Оксана змогла усвідомити, яку професію хоче обрати, та де отримати вищу освіту, тільки в 21 рік, після весілля з львів'янином Володимиром, що спонукало її переїхати до Львова. Саме чоловік порадив їй подати документи до Львівської національної академії мистецтв. Оксана вирішила навчатися на факультеті дизайну, щоб освоїти проєктування інтер'єрів та дизайн середовища.

Залишався лише місяць до екзаменів, а випробування були досить серйозними: нам потрібно було малювати людину, що сидить, з натури. Це виявилося непростим завданням, але я успішно впоралася. Процес навчання був для мене надзвичайно захоплюючим, адже моя спеціалізація охоплювала багато аспектів: від скульптури та архітектури до декоративного оформлення і мозаїки. Після завершення навчального процесу я працювала дизайнером меблів. Коли ми з чоловіком повернулися до Маріуполя, я знайшла роботу в сфері дизайну інтер'єрів.

З часом, через інтенсивну діяльність за комп'ютером, Оксана почала відчувати проблеми із зором і вирішила залишити свою роботу. У той момент їй на пам'ять спало, що вона не лише дизайнер, а й талановита художниця. Вона почала активно малювати та вдосконалювати свої навички в різних мистецьких напрямках. Потужний творчий поштовх вона отримала, коли, виконуючи обов'язки кураторки, провела молодих митців до Іспанії. Враження та емоції, які пережили учасники цієї подорожі, знайшли відображення в яскравій виставці "Імпресія", що відбулася в Маріупольському центрі сучасного мистецтва та культури імені Куїнджі.

Цей етап життя Оксани Гнатишин виявився надзвичайно успішним. Пряме знайомство з творчістю видатних іспанських художників стало для неї потужним джерелом натхнення для особистісного зростання. Досліджуючи різноманітні жанри, техніки та матеріали, художниця відійшла від традиційного реалізму, звернувшись до стилів сучасного авангардизму та імпресіонізму. Коли вона почала виставляти свої роботи в Маріуполі, мимо неї неможливо було пройти, не зупинившись, щоб спробувати зрозуміти глибокий зміст творів молодої мисткині.

"З 2014 року маріупольські митці почали звертати на мене увагу. Постепенно я стала частиною їхньої спільноти і дізналася про існування Маріупольської організації Національної спілки художників України, а також про можливість брати участь у виставках і стати членом НСХУ."

Хочу заздалегідь підкреслити, що з цього часу кар'єра Оксани Гнатишин почала стрімко набирати обертів. Ще кілька років тому вона була маловідомою художницею, а до 2020 року її роботи вже експонувалися в Литві, Латвії, Іспанії, Франції та Греції. Водночас Оксана активно долучалася до громадського життя Маріуполя, який переживав етап бурхливого розвитку.

Під час бесіди з колегами-художниками Оксана почула від одного з досвідчених митців цікаву думку: для того щоб Маріуполь розвивав свій образотворчий потенціал, місту вкрай необхідно створити училище або, ще краще, вищий навчальний заклад відповідного профілю. На її думку, наявності лише дитячих художніх шкіл недостатньо для досягнення цієї мети. Враховуючи свій досвід навчання та життя у Львові, Оксана повністю погодилася з цим твердженням. Тому, беручи участь у засіданні активної ініціативної групи, вона вирішила озвучити цю ідею, щоб обговорити можливі аспекти та шляхи її реалізації.

Щоб підкреслити важливість міста не лише як промислового осередку, а й як батьківщини видатного пейзажиста Архипа Куїнджі, Оксана Гнатишин ініціювала акцію в художній школі, названій на його честь. Спільно з художником Вадимом Лановим, в рамках проєкту "Малюємо заради миру", було оновлено та оформлено фасад навчального закладу тематичними "медальйонами".

З часом ідеєю створення в Маріуполі нового художнього навчального закладу зацікавилася міська влада, деякі впливові люди. Пошук "батьківського" вишу відбувався непросто, створити свій філіал в прифронтовому місті погодилась лише Київська національна академія образотворчого мистецтва і архітектури.

Оксана Гнатишин деякий час працювала викладачем у підготовчому факультеті філіалу, але незабаром вирушила на вільні творчі пошуки. Однак її мандрівка не тривала довго, адже міська адміністрація запропонувала їй очолити дитячу художню школу — ту саму, в вікна якої вона, будучи дитиною, з захопленням заглядала. Для Оксани прийняття цієї пропозиції стало одночасно радісною подією та великою відповідальністю, адже їй належало повернутися до своєї альма-матер, де вона зробила перші важливі кроки на шляху до свого майбутнього.

Призначення Оксани на посаду директора відбулось у 2020 році, в часи, коли Україна переживала спалах епідемії COVID-19. Тому, її керівництво не можна назвати безхмарним. По-перше, необхідно було організувати проведення занять у дистанційному форматі, що на той момент ще не було широко впроваджено. Деякі викладачі похилого віку вирішили піти з роботи, оскільки не змогли адаптуватися до нових умов, а на їхнє місце прийшли молоді спеціалісти. Разом із директоркою вони мріяли про модернізацію школи та створення класу комп'ютерного дизайну — навіть планувалася закупівля необхідного обладнання. Проте, почалося повномасштабне вторгнення, і одним із перших міст, що постраждали, став Маріуполь.

"Вночі з 23-го на 24-е лютого мені наснилася моя померла мама, вона кричала мені: "Оксано, Оксано!". Я прокидаюся і чую: "Бум! Бум!". В голові промайнула думка: почалося! Дивлюся в телефон -- по всій країні бомбардування та обстріли... Коли через деякий час Маріуполь опинився в інформаційному вакуумі, залишалось тільки прислухатися до своєї інтуїції, щоб вирішити, куди тікати і що робити".

Оксана разом із чоловіком Сергієм та дочкою Златою проживали на західному краї міста, у квартирі на першому поверсі висотки. Вони спустилися до підвалу лише один раз — 9 березня, коли російські авіації скинули бомби на третій пологовий будинок.

Усі ночі ми проводили вдома, трималися разом на дивані, де спали втрьох, поряд з собакою і кішкою. Згуртувавшись під товстими ковдрами, ми намагалися зігрітися, адже на вулиці стояла лютість холоду.

З 18 березня озброєні загарбники почали обходити квартири, ретельно їх перевіряючи. Якщо в якійсь з осель не відкривали двері, вони виламували їх за допомогою кувалди. Ситуація ставала все більш жахливою, тому наступного дня Оксана, швидко зібравши речі, вирушила з родиною з міста. В автомобіль вони вклали лише найнеобхідніше — документи та кілька особистих речей, серед яких перше місце зайняв етюдник з фарбами.

"На переляку і на швидкості ми пролетіли той шлях, де назустріч їхали військові машини з зетками. В селі Нововасилівка під Бердянськом залишилися на тиждень -- шукали бензин і приходили до тями. Виявилось, що в машині пошкоджений бензонасос, тому далі ми їхали автобусом у великій колоні. Це був день, коли в Бердянському порту вперше підірвали військовий корабель і росіяни були дуже розлючені, тож чіплялись і прискіпливо всіх перевіряли. Вимусили зупинитися на ніч перед Василівкою. Я зовсім не спала, тільки вранці вдалося трохи відключитись, як через декілька хвилин почула крики. Спросоння злякалася, думала зараз нас розстрілюватимуть. А виявилося це нам кричали: "По автобусах!". Долаючи останні кілометри до вільної України, ми плакали і бачили у вікно, як нам на прощання махали руками місцеві волонтери. Це було 24 березня".

За родиною Оксани в Запоріжжя приїхала подруга на джипі, куди вмістилися всі -- і люди, і тварини. Вже була комендантська година, але вони вирушили в дорогу. Коли їх зупинили на українському блокпості, водій пояснив, що везе людей з Маріуполя. У відповідь військові строго спитали: "За скільки ти здаєш їм квартиру?". Але за житло ніхто з тих маріупольців грошей не вимагав. Їм пощастило, всюди зустрічались дуже хороші люди. Коли приїхали до Львова, безкоштовно пожити в своїй квартирі Оксані запропонувала колишня викладачка з академії мистецтв, потім житло надали дальні родичі.

Щоб відновити свій емоційний стан після важкого місяця війни, Оксана вирішила зосередитися на речах, які приносили їй радість. Природа стала її віддушиною. Вона прогулювалася знайомими вулицями та парками, відчуваючи, як її серце поступово повертається до життя. Проте, спогади про Маріуполь все ще гнітили її, і в шумному співі місцевих пташок іноді чула лункі крики чайок.

А за пів року у Львові відкрився центр підтримки переселенців "ЯМаріуполь", де художниці запропонували посаду кураторки з культури. Незабаром було й відновлено роботу Маріупольської дитячої художньої школи імені Куїнджі. Під керівництвом Оксани Гнатишин вона працювала у Львові і ще в декількох містах, де на той час були її педагоги -- в Києві, Дніпрі, Одесі, Кропивницькому.

На початку майстриня пропонувала дітям малювати Маріуполь і спогади про те, що довелося там пережити -- було бажання за допомогою дитячих робіт розповісти світу про долю і страждання міста. Але батьки учнів були проти, бо для юних митців то були болісні спогади. Тому на заняттях зверталися до інших тем -- архітектура, природа, мрії.

Влітку 2022 року навчальний заклад функціонував у місцевому Органному залі, що стало для учнів чудовою можливістю для арт-терапії — вони мали змогу займатися образотворчим мистецтвом під акомпанемент класичної музики, яка лунала під час репетицій. Згодом Оксана вжила ряд заходів, щоб у міському Палаці культури імені Гната Хоткевича виділити спеціальну кімнату для занять. Туди вона перемістила мольберти, які були придбані для маріупольців Національною спілкою художників України, а також гіпсові бюсти і стільці.

До речи, з НСХУ, і зокрема з її керівником львів'янином Костянтином Чернявським у Оксани Гнатишин зав'язалася плідна співпраця. Влітку вони навіть планують провести Міжнародний меморіал імені Архипа Куїнджі, який до того був традиційним заходом в Маріуполі. Таким чином, зберегти не тільки традицію, а й ім'я всесвітньо визнаного майстра світла в сучасному українському наративі.

Незважаючи на війну, дитяча художня школа, носить його ім'я, продовжує своє існування та розвиток. Це підтверджують численні виставки, на яких демонструються твори її учнів. Від початку повномасштабної війни відбулося вже сім таких заходів: перша з них, під назвою "Нащадки спадщини Куїнджі", відбулася у 2022 році в Органному залі Львова, а сьома виставка "Мрія" пройшла в київській кав'ярні DOMA за ініціативою відомого маріупольського журналіста, який зараз є підприємцем, Геннадія Стамбули.

Треба зазначити, що Оксана Гнатишин навчає не тільки дітей, а й дорослих маріупольців, серед яких переважно люди старшого віку, які до художньої творчості ніколи не мали відношення. Одні працювали на промислових підприємствах, інші займалися підприємництвом. А зараз вони охоче навчаються нового, відновлюючи жагу до життя за допомогою арт-терапії. Іноді з Оксаною відвідують художні експозиції, яких так багато у Львові, іноді найкращі з їх власних робіт експонуються спільно з картинами учнів художньої школи.

Одного разу ми вирушили на пленер до Високого Замку. Там ми малювали олівцями, і у деяких учасників це виходило досить вражаюче. Загалом, кожен обирав те, що хоче зобразити: ангелів, птахів, квіти чи архітектурні краси Львова.

На щастя, сама художниця змогла віднайти внутрішні сили для створення нових творів. Відкритися для творчості виявилося нелегко, адже щоденні сумні новини буквально вибивали з колії:

Я лише недавно знову взялася за малювання, як раптом отримую дзвінок від подруги з Авдіївки. Вона повідомляє, що ситуація в місті жахлива. Я ледве змогла заспокоїти себе, повторюючи: все буде гаразд. Має ж статися якесь чудо, на яке ніхто не сподівається, але всі в глибині душі чекають!

Останніми творіннями Оксани в Маріуполі стали дві маленькі графічні роботи, створені під час обстрілів. Після переїзду до Львова, вона на основі однієї з них написала картину під назвою "10 березня 2022 року в Маріуполі".

"Це саме той день, коли я малювала те, що відчувала: руйнуються будинки, плаче дитина, жах і біль".

Першою роботою, яка була представлена у Львові і викликала щире здивування самої художниці, стали несподівано позитивні "Кульбаби". Ця картина швидко знайшла свою нову власницю. Наразі Оксана активно працює над новими полотнами та планує в цьому році організувати авторську виставку своїх свіжих творів, оскільки всі попередні залишилися в Маріуполі, разом з частиною її душі.

"Усе моє життя залишилося там: друзі, які не можуть залишити місто через дітей, що в полоні, мої покійні батьки, брат, дідусь із бабусею, родина Пехотських, що пережила голодомор під Миколаєвом у 1930-х, дід, який боровся з німецькими військами і повернувся додому пораненим, зі своїм орденом, але ніколи не ділився зі мною спогадами про війну. І хоч мені зараз не хочеться згадувати ці моменти, вони назавжди залишаться в моїй пам’яті... Мій рідний Маріуполь, чекай на нас! Три роки ти мені сняться!"

Художниця Оксана Гнатишин, щоб там не було, вперто вірить в те, що Маріуполь знов буде українським. Мешкаючи у Львові вона й досі залишається членкинею саме Маріупольської організації НСХУ і дуже пишається тим, що в неї вступила й одна з викладачок дитячої школи Ірина Маховська, яка зараз перебуває в Данії. Сама Оксана продовжує чаклувати мріями та фарбами. Так у неї народжуються картини "Шлях до дому" та "Відродження Маріуполя". В планах почати малювати архітектуру довоєнного міста, бо вона хоче, щоб Маріуполь знали саме таким -- самобутнім, мирним, живим і щасливим.