"Залиште овечок, перейдемо до панянок!"

в Опішні увіковічили пам'ять знаного гончаря Василя Омеляненка

У відомій Опішні, яка вважається гончарною столицею України, відкрилася нова туристична атракція - музей-садиба гончаря Василя Омеляненка. Цей заклад був урочисто відкритий 5 серпня, приурочений до 100-річного ювілею видатного діяча українського гончарства. На жаль, заслужений майстер народного мистецтва України, лауреат премії імені Данила Щербаківського та Національної премії імені Тараса Шевченка, Василь Онуфрійович Омеляненко не дожив до свого значного ювілею всього чотири роки.

На оновленій садибі, в якій довго мешкав майстер і де народжувались глиняні шедеври, учні Василя Омеляненка, які у своїй творчості використовують його елементи стилю, встановили 5 футуристичних керамічних скульптур. А в невеликій хатині представлена унікальна колекція з-понад тисячі витворів Василя Онуфрійовича.

Музей авторських керамічних виробів пан Василь розпочав формувати ще за свого життя, готуючи його до сторічного ювілею. У спеціально облаштованій кімнаті він встановив стелажі, на яких сушив свіжовиготовлені вироби. Коли до нього завітали гості, він із задоволенням показував їм свою майбутню колекцію.

Мені випало бачити, як народжувався цей музей. П'ять років тому я приїхала в Опішню, щоб поспілкуватися з Василем Онуфрієвичем напередодні його 95-річчя.

- Пишіть лише те, що я не найстаріший, а найстарший гончар в Україні, - привітав мене усмішкою господар. - Коли мине сто років, тоді вже можна буде вважати мене старим.

Ми провели тривалий час у його творчій майстерні. Він працював за своїм безперервно обертовим гончарним кругом, а я зручно влаштувався на стільці навпроти. Він був занурений у свою справу, створюючи гриву для наступного левиного витвору.

На те, як Василь Онуфрійович "нарощує" гриви своїм баранцям, левам та іншим казковим тваринам, можна було дивитися годинами і... нічого не зрозуміти. Він міняв у руках зроблені з підручних матеріалів інструменти для декорування. Проводив ними по рідкій глині й придавлював. Через отвори вилазили глиняні крапельки. Якісь із них гончар видовжував, якісь припліскував. Виходила дивовижа...

Умілий майстер скаржився, що тепер йому потрібно близько трьох тижнів, щоб виготовити одного лева, адже він дедалі частіше потребує відпочинку.

Василь Онуфрійович витратив майже дев'ять десятиліть за гончарним кругом і поруч із глиною. Протягом усього життя він працював у стоячому положенні, хоча зазвичай гончарі сидять. Це сталося через травму в дитинстві, коли він підвернув праву ногу, внаслідок чого його суглоб перестав згинатися. У сидячій позиції йому вдавалося крутити гончарний круг лише п'ятою, тоді як стоячи – усією стопою.

Останнім часом, після зимового падіння та перенесеної операції, він навчився обертати круг лише за допомогою рук. Повільно, але вперто, він продовжував займатися глиною. "Інакше все навколо починає тиснути на мене," - ділився він своїми думками.

Гончар неодноразово підкреслював, що саме глина є тим, що прив'язує його до землі.

- Подивіться на мої пальці. Вони такі ж еластичні, як у справжнього піаніста, - похвалився Василь Онуфрійович. - Це наслідок моєї роботи з глиною. Вона чудово впливає на здоров'я. Якщо у вас болять суглоби, потрібно взяти свіжу глину, зволожити її, прикласти до проблемної області та обмотати. Так кістки зігріються, і запалення зникне.

Гончарну глину Василь Омеляненко вперше взяв у руки, коли йому було дев'ять років. Про те, що з неї можна ліпити свищики, дізнався від дядька Максима, який пустив їхню родину до себе на квартиру, бо їхня сім'я була такою бідною, що навіть не мала власного даху над головою. Василька з мамою і молодшим братом Петром дядько пустив саме в ту кімнату, в якій стояли стелажі, на яких він виставляв посуд для висихання. А в іншій він сам мешкав і гончарював. Тож Омеляненки жили між посуду.

Глиняні півники слугували дядькові Максиму розмінною монетою, коли він вирушав на базар у Полтаву — саме ними він віддавав здачу покупцям. Васько з Петриком, спостерігаючи за його діяльністю, так і не набралися сміливості підійти й попросити про навчання.

Ось якось до нас завітала знайома тітка, взяла в руки глину, скатала з неї кульку і створила маленьку мисочку, - згадував мій співрозмовник про своє дитинство, де зародилася його пристрасть до гончарства. - Потім вона трохи натиснула пальцями. "Ось так, - каже, - починають виготовляти свистунця". Ми з братом вирішили повторити її дії, намагаючись зробити те ж саме. Наші перші півники, звісно, вийшли недосконалими і не видавали жодного звуку, адже ми не знали, що їх потрібно проколоти тонкою паличкою, поки вони ще сирі, щоб вони могли свистіти. Ми з братом наліпили чимало таких свистунців, але всі вони виявилися бракованими. Зрештою, ми залишили цю справу. Тиждень не чіпали глину, але ж це так і тягне... І ось ми знову сіли за роботу, виготовивши цілу сотню свищиків. А потім гончарна артель в Опішні приймала їх у сирому вигляді за одну копійку за штуку. Так ми з Петром заробили свої перші зароблені рублі. А ви б знали, якими щасливими ми себе відчували! Це був 1934 рік. Ми тільки-но вийшли з голоду. Наша родина переживала важкі часи. У голодному 1933 році харчувалися молочаєм, акацією, конюшиною... Смажили акацію, сушили її, перетирали конюшину в борошно, з молочаю вичавлювали гіркий сік і їли листя. Слава Богу, у колгоспі давали затірку - суп з дрібними борошняними крупинками. Напевно, завдяки цьому ми й вижили.

Василь Омеляненко вважав, що тарілки, глечики та чашки - це справа для ледарів. Його ніколи не цікавило займатися такими речами. З дитинства його захоплювало щось незвичайне. На початку тридцятих років у Опішні майстри виготовляли глиняні свищики тільки у формі півників. Але разом із молодшим братом Петром вони вирішили, що це не справедливо щодо інших тварин. Тож почали ліпити рибок, зайців, білок і собак. Саме ці вироби користувалися найбільшим попитом серед покупців.

Згодом брати Омеляненки освоїли мистецтво ліплення, створюючи фігурки баранців, коників та білочок.

- Я вже навчився самостійно виготовляти фарби, - згадував майстер. - Я ретельно заварював крохмаль, щоб він був однорідним, додавав порошок для фарбування яєць і добре перемішував. За день разом із братом ми виготовляли близько двох з половиною сотень свистунців. Інші гончарі могли зробити й півтисячі, але їхня продукція часто виявлялася низької якості. Я ж завжди приділяв увагу кожній деталі, адже для мене якість була на першому місці. Щоб випалити свої вироби, потрібно було дістати дрова, тож я часто ходив до лісу з мішками за хмизом. Проте ніхто ніколи не міг точно передбачити, як звучатиме свистунець. З дитинства я навчився важливій істині: чим менша порожнина, тим вищим буде звук. На цих свистунцях можна грати, як на нотах.

Коли після семирічки Василь прийшов працювати у художню артіль, учитель йому не був потрібен. Посадили його ліпити декоративних баранців. Норма за зміну - чотири штуки. Спочатку він, правда, ледве одного встигав зліпити, та досить швидко освоїв норму і став у вільний час робити щось для душі. То левів, то козликів...

Спостерігаючи за готовим виробом, я розмірковував: що ще можна додати, аби він став більш виразним? - пригадував майстер. - Я почав створювати різноманітних тварин. Мені вони всі подобаються, і здається, що вони мені усміхаються... Взагалі, я прагну втілити в глині все, що викликає у мене інтерес. І ніколи не малюю ескізів для своїх творів; вони самі спливають у моїй уяві.

Одного разу з Києва надійшла вказівка виготовити велику партію панянок. Ми відклали виготовлення баранців і всі разом взялися за нове замовлення. Коли партія була вже завершена, отримали повідомлення, що треба повернутися до баранців. Проте я швидко освоїв техніку створення людських фігур. Створював як панянок, так і козаків…

У 1956 році, через шість років після того, як Василь Омеляненко приєднався до артілі, одна з його творів була обрана для міжнародної виставки народного мистецтва в Брюсселі. Ця бараняча скульптура настільки вразила іноземних відвідувачів, що її придбали. Автор отримав у нагороду 600 рублів! Відтоді Міністерство культури регулярно представляло його роботи на різноманітних виставках, яких за його життя налічувалося більше 60. Жодна з цих робіт не повернулася до Опішні. Багато з них і досі зберігаються в музеях і приватних колекціях по всьому світу, включаючи Польщу, Канаду, Англію, Норвегію та Японію.

Творіння Василя Омеляненка вже давно зайняли своє місце серед шедеврів гончарного мистецтва. Його стиль у зооморфній полив'яній скульптурі є неповторним. На жаль, жоден з багатьох його учнів не зміг повторити його техніку. В Опішні лише один гончар, Олександр Шкурпела, нещодавно розпочав експериментувати в цьому напрямку і вже досяг певних успіхів.

Василь Онуфрійович спеціалізувався на створенні мініатюрних керамічних скульптур, розміром від 30 сантиметрів до одного метра. Протягом свого тривалого творчого шляху, який тривав до 85 років, коли він вийшов на пенсію з викладацької діяльності, він виготовив сотні різноманітних іграшок і дитячого посуду. Крім того, він мав талант і для виготовлення великих паркових скульптур. Однією з його відомих робіт є двоголовий лев, що символізує силу, мужність і великодушність, який був встановлений на території Національного музею-заповідника в Опішні.

Наш музей-заповідник гордиться найбільшою колекцією творів Василя Омеляненка. Ці мистецькі твори, створені на опішнянській землі, опираються на місцеві традиції та гончарські канони. Вони втілюють тисячолітні українські традиції. Сьогодні Україні, як ніколи, важливо маркувати нашу етнічну територію різноманітними пам’ятками, які підтверджують нашу ідентичність, унікальність і самобутність української культури, - підкреслив під час відкриття музею-садиби Олесь Пошивайло, виконувач обов'язків генерального директора Національного музею-заповідника українського гончарства.

Садиба Василя Омеляненка стала частиною Національного музею-заповідника.

Звісно, я спитала тоді при зустрічі з Василем Онуфрійовичем, яка виявилася останньою, про секрет його творчого довголіття.

Глина для мене - це справжній супутник у всьому. Коли на душі радісно - я звертаюся до неї, а коли важко - знову до глини... Працюючи з нею, знаходжу полегшення. Створюю те, що йде з глибини серця. Це ніби спілкування з моїми дітьми. Відчуваю, що живу, - поділився думками найстарший на той час гончар України.

P.S. У святкування 100-річчя В. О. Омеляненка Національний банк України представив нову памятну монету "Опішнянська кераміка" номіналом 5 гривень. Ця монета присвячена традиційному мистецтву гончарства селища Опішне, розташованого на Полтавщині. На аверсі монети зображено зооморфну скульптуру "Лев", створену Василем Омеляненком. Реверс містить стилізовану композицію, яка включає елементи традиційного орнаменту Опішної, зокрема тарелі, а також напис "Опішнянська кераміка".

Опішнянська кераміка - важлива частина української культурної спадщини. Це унікальне мистецтво, що виникло у XVII столітті, в 2012 році було внесене до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України.

Монету, виготовлену з нейзильберу, введено в обіг 6 серпня. Її тираж - до 75 тисяч штук.