Віра Церкви (14): прояви благочестя, обряди та їхня взаємодія з літургійними практиками - Vatican News.

Як можна зробити літургію Церкви елементом автентичного переживання віри? Це завдання входило у порядок денний Отців ІІ Ватиканського Собору, які в Конституції Sacrocanctum Concilium подали важливі норми для оновлення літургійного життя Церкви. Однак, як показує більш ніж шістдесятилітній період після завершення Собору, реалізація його постанов все ще триває.

Крім того, що деякі обряди можуть бути незрозумілі для вірян, сьогодні ми стикаємось із загальним відчуженням стосовно обрядової мови. На перший погляд літургія виглядає як набір ритуалів, що складаються з формул і жестів, які не відрізняються від нехристиянських культових практик. Значення релігійного ритуалу може мати різні тлумачення, залежно від того, як людина сприймає релігію та її прояви. Аналізуючи зв’язок між обрядом та християнською літургією, важливо зауважити, що сприйняття його лише як упорядкованої системи ритуальних дій може спотворити справжній сенс. Також неправильно вважати, що для справжності християнської літургії обрядові елементи повинні бути повністю виключені. Обряд є невід’ємною частиною людської природи: людина прагне використовувати знаки для вираження своїх внутрішніх емоцій і настроїв на різних рівнях — як людському, так і божественному. У релігійних традиціях обряд зазвичай проявляється через знаки, які поєднуються зі словами, і в християнській літургії це особливо помітно.

Однією з ключових особливостей обряду є повторюваність, яка служить для акцентування пам’яті. Через сукупність символічних дій, що повторюються, Церква заявляє про присутність Бога, Який вчиняє спасенну діяльність, що відбулася в минулому, на яку вона вказує. Для цього обряд має бути тісно пов'язаний зі Святим Письмом, яке закликає до сприйняття дій Бога. У такому контексті обряд стає символом божественної спасенної реальності, яка втілюється в Христі, а також виявляє стосунки між Богом і людством. Лише завдяки Христу ми можемо осмислити та переживати ритуальні знаки Нового Завіту, що актуалізують подію спасіння.

Обряди в християнській літургії охоплюють подвійний вимір: внутрішнє наставлення та зовнішні елементи. Кожен обряд уособлюється через зовнішні жести, які виражають особливості молитви (благання, прославу чи прохання до Бога), тобто постає як зовнішній знак внутрішнього наставлення до Бога. Варто зазначити, що християнська літургія перевершує зовнішні знаки, однак вони є засобом для того, щоб упорядкувати наші, часто розсіяні, внутрішні порухи та спрямувати їх до Бога. "Необхідно, щоб вірні приступали до святої літургії з правильним душевним налаштуванням, щоб узгодили свої думки з тим, що виголошується, і співпрацювали з вишньою благодаттю, аби не приймати її марно", - зазначається у Конституції Sacrocanctum Concilium. Ключовим чинником тут стає співпраця з божественною дією, яка присутня у літургійному обряді: через поступове поєднання з таїнством Христа, вона вчиняє людей дітьми Божими, які живуть вірою та поклоняються Богові в своєму серці (1 Пт. 3,15).

Християнська літургія має два виміри: зовнішній і внутрішній. Зовнішній вимір є наслідком людської природи, яка об'єднує душу і тіло. Все, що походить з душі, природно знаходить своє вираження через чуття, і неможливо уявити релігійність без якихось зовнішніх проявів. Внутрішній аспект поклоніння стосується глибоких взаємин та діалогу між людиною і Богом. Таким чином, те, що ми демонструємо зовні, має впливати на наше внутрішнє життя. В іншому випадку релігійність перетворюється на простий формалізм. Ця двостороння природа вже закладена в самій концепції християнського богослужіння. Тому обрядові дії є зовнішніми символами, які допомагають виразити внутрішні почуття людини щодо Бога. Якщо обряд втрачає свою здатність слугувати мовою, через яку віруюча особа спілкується з Богом, то його значення знижується.

Ще одне важливе питання, що стосується молитовного життя Церкви, полягає у взаємозв'язку між літургією та побожними практиками. Акти побожності, особливо під час великих особистих або суспільних труднощів, є цінним ресурсом для Божого народу. Такі практики, як Хресна дорога, молитва Розарію (вервиці) та різноманітні акти віддання шани Христу, Богородиці або святим, стають невід'ємною частиною молитви Церкви. Ці побожні дії дозволяють глибше виразити віру через емоції, допомагаючи відчути Божу присутність у часи численних випробувань і страждань. Водночас може виникнути враження, що народна побожність домінує над літургійними практиками Церкви. Більше того, інколи ці прояви ризикують втратити свій християнський зміст, замінюючи євангельське послання забобонами. Тому Церква постійно наголошує на необхідності зберігати основні елементи християнської віри, оскільки деякі форми народної побожності можуть бути з ними пов’язані.

Конституція щодо святої літургії підкреслює, що побожні практики заслуговують на високу оцінку, якщо вони відповідають церковним нормам і затверджені належним чином. У документі зазначається: "Ці практики повинні виконуватись з урахуванням літургійного часу, щоб вони були в гармонії з літургією, виводили з неї і залучали до неї людей, адже сама літургія перевищує ці практики за своєю природою." Це зауваження акцентує увагу на тому, що літургія має пріоритет над побожними практиками, які, хоч і вважаються шанованими в Церкві та заслуговують на похвалу, не можуть бути прирівняні до літургії. "Літургійні дії – це ті, що здійснюються в ім'я Христа або Церкви уповноваженими особами відповідно до літургійних книг, затверджених Святим Престолом," – зазначається у відповіді Священної Конгрегації обрядів щодо суті літургійної дії.

Визначення того, які дії вважаються справжніми літургійними, а які — ні, є прерогативою Учительства Церкви. Наприклад, гімн "Iesu, dulcis memoria", який є частиною культу до Пресвятого Серця Ісусового, колись був затверджений для використання в літургії Римо-Католицької Церкви. Водночас, деякі популярні практики виникають на основі літургії, хоча й набувають індивідуальних форм. Наприклад, молитва "Ангел Господній" має свої корені у Літургії Годин, де вона містила фрагменти псалмів і антифонів. Іншим прикладом є молитва на вервиці, яка для монахів слугувала заміною на проказування псалмів.

Вчення ІІ Ватиканського Собору спрямовано на те, щоб літургія стала привілейованим місцем для актуалізації таїнства Христа у спосіб, найбільш історично та культурно придатний для Божого люду. Попри глобальне значення Собору, сьогодні все ще існує недостатнє уявлення про те, що таке літургія. Для багатьох вона досі є своєрідним кодексом рубрик, що регламентують проведення богослужінь. Незважаючи на зусилля, докладені для появи Конституції Sacrosanctum Concilium, перехід від літургійних рубрик до літургійного богослов'я не є поширеним явищем. Це добре видно на багатьох конкретних прикладах в житті християнських громад. Коли Літургія не розуміється і не проживається як вершина, з якої плине вся сила Церкви, та яка ґрунтується насамперед на історії спасіння, важко говорити про якийсь прогрес.

Водночас спостерігається дефіцит біблійних знань, поєднаний із недостатнім розвитком духовності в контексті літургії. Занурення у Святе Письмо дозволяє більш ефективно передавати Боже слово у Церкві, що, своєю чергою, позитивно вплине на богослов'я та духовність літургійних практик. В іншому випадку, як це часто трапляється, літургія ризикує перетворитися на формальний ритуал, де обрядовість переважає над сутністю, що ускладнює розуміння зовнішніх знаків богослужіння. Ми живемо в час, коли християнин не просто приймає те, що залишили нам попередники, а має сміливість дивитися у майбутнє, прагнучи не бути пасивним, а прокладати шлях для наступних поколінь. Іншими словами, знання та шанування минулого є важливими лише в контексті прагнення до прогресу.