Віра в Церкву (48): Церква є архітектурною спорудою, що символізує Божественну присутність - Vatican News

В сорок восьмому епізоді рубрики, присвяченої спадщині Другого Ватиканського Собору, йдеться про образ Церкви як Божої будівлі.

Догматична Конституція Lumen Gentium підкреслює, що Церкву нерідко порівнюють із Божою будівлею (пор. 1 Кор. 3,9). В українській мові термін «церква» може вказувати як на фізичну споруду для проведення богослужінь - храм, так і на весь Божий народ, зібраний під проводом Бога. У цьому контексті ми розглянемо це визначення, щоб глибше пізнати ідентичність Церкви.

У Старому Завіті концепція храму тісно пов'язана з Божою присутністю в ньому. Ще до зведення Єрусалимського храму Божа близькість до народу була відчутною під час виходу із єгипетського рабства в обіцяну землю. Після укладення Завіту з Богом було створено скинію — намет, що слугував для зберігання Ковчега Завіту. Цей намет, в якому знаходилися таблиці закону (Десять заповідей), символізував Божу присутність серед людей (пор. Лев. 26, 11-12). Згодом цю роль виконував Єрусалимський храм. Для віруючої людини храм є місцем, що сприяє її освяченню. Хоча Бог всюдисущий, храм підкреслює цю істину. Він стає важливим простором для духовного розвитку та наближення до Бога. Щоб відчути цю близькість, людині потрібно мати активне прагнення до єдності з Богом, не обмежуючись лише звичними ритуалами. Пророки Старого Завіту критикували тих, хто, відвідуючи храм, не прагнули змінити грішний спосіб життя, перетворюючи святе місце на притулок для непорядних (пор. Єр. 7, 4-11).

Новий Завіт відкриває оновлене значення храму. Сам Христос вказав на новий храм - храм Свого тіла (Ів. 2, 19-21). Відтепер Він стає живим храмом, а всі члени Церкви своїм життям покликані творити живий храм Його присутності: "Ми бо храм Бога живого, як сам Бог сказав був: "Я поселюся в них, і (посеред них) буду ходити. Буду їхнім Богом, вони ж будуть моїм народом"" (2 Кор. 6,16). Іншими словами, Господь оселяється у кожному члені Церкви завдяки Христові (пор. Ів. 1,14), Який, силою Святого Духа, перебуває серед своїх учнів. Апостол Павло пише, що Христос є наріжним каменем Божої Церкви, яку розбудували апостоли (пор. 1 Кор. 3,11) та яка продовжується будуватися членами Церкви (пор. Еф. 2,19-22) мірою їхньої єдності з Христом. Завдяки цій єдності християни стають храмом живого Бога (пор. 2 Кор. 6,16).

Догматична конституція Lumen Gentium описує Церкву як "житло Бога серед людей" (пор. Одкр. 21,3) та згадує вчення Отців Церкви, які порівнюють її з новим небесним Єрусалимом. "Самі кам'яні святині, згідно зі святими Отцями, є образом цього храму, а в літургії їх справедливо порівнюють із святим містом, новим Єрусалимом. В ньому ми, немов живі камені, вже на цій землі зводимо духовний храм (пор. 1 Пт. 2,5)", - зазначає соборний документ. Ця містична концепція Єрусалиму виникла внаслідок роздумів над текстами Старого Завіту та символізує Небесне Царство (Одкр. 3, 12; 21,1-27), яке Христос приніс на землю. Земний Єрусалим є лише малим відображенням вищого Єрусалиму, втіленням раю, проте він має велике значення у світлі подій, які сталися тут в історії спасіння. Тому земний Єрусалим займає важливе місце в розумінні Церкви.

Протягом своєї історії символіка цього міста була настільки важливою, що її значення "переміщувалося" до інших міст, які вважалися його спадкоємцями. Наприклад, у Середньовіччі Константинополь вважався новим Єрусалимом для християн Сходу, оскільки Єрусалим, на відміну від могутньої столиці Візантійської імперії, не зміг визнати Месію і не прославляв істинного Бога - Ісуса Христа. У цей час Київ також вважався другим Єрусалимом, оскільки він був найсвятішим містом у східнослов'янському світі, завдяки своїй аналогії з Константинополем - новим Єрусалимом. Це сприйняття вплинуло на архітектуру храмів. Головний собор Константинополя - величний собор Святої Софії (грец. Αγία Σοφία) - яскраво відображав небесну красу та слугував джерелом духовної енергії для міста. В апсиді над вівтарем, де були зображені небесні сцени, розташовувалася мозаїка Пресвятої Богородиці, найбільшої небесної заступниці, до якої зверталися під час богослужінь: "Стоячи в храмі слави Твоєї, Богородице, ми уявляємо себе на небі. Ти, Двері Небесні, відкрий нам двері милості Твоєї". Слідуючи традиціям Візантійської архітектури, київське християнство також вшанувало собор святої Софії, який став головним храмом Київської Русі.

Догматична конституція Lumen Gentium проводить паралель між Церквою та небесним Єрусалимом (пор. Гал. 4,26), підкреслюючи, що Церква все ще перебуває в процесі паломництва на цій землі, прагнучи досягти своєї вічної домівки. Яскравим прикладом цього шляху є храм Святого Сімейства в Барселоні. Будівництво цього унікального храму, яке триває й до сьогодні, розпочав у 1882 році Слуга Божий Антоніо Ґауді. Інтер'єр храму вражає своєю величчю та насиченістю релігійними, натуралістичними і поетичними елементами, створюючи дивовижну атмосферу, що обгортає кожного, хто його відвідує. Антоніо Ґауді прагнув створити щось на зразок "кам'яної Біблії", доступної для всіх. Його концепція нової релігійної архітектури, яка отримала назву натуралістично-модерністська, черпала натхнення з його знань про віру та літургію. За задумом архітектора, храм мав стати піснею на славу Творця, де кожен елемент втілює рядки прославлення Бога, спонукаючи присутніх до захоплення Вселенською Церквою і благоговіння перед небесним Єрусалимом. Природа також слугувала важливим джерелом натхнення для Ґауді. Він стверджував, що не потрібно вигадувати нове, адже сама природа вже створила все, а оригінальність полягає у поверненні до природних форм. Тому елементи архітектури храму відображають його спостереження за природою. Наприклад, у храмі немає прямих ліній, оскільки в природі все побудовано на основі кривих. Розгляньмо кілька характерних рис цього храму, які ведуть думки до вічності.

Одним із вражаючих елементів храму є світло. "Слава - це світло. Світло приносить радість, а радість - це ликування духу", - говорив Антоніо Ґауді. Справжня симфонія кольору і світла вражає уяву відвідувачів, які, наближаючись до вівтаря, помітять сім променів, що сходять з вершини склепіння - символ Святого Духа. Ключовою частиною архітектури є неоготична апсида храму, оточена сімома каплицями, що символізують сім скорбот і сім радощів Пречистої Діви Марії. Кожна каплиця прикрашена вітражами, які проціджують світло, підсилюючи сакральний характер простору. Апсида спроектована з похилими колонами, що імітують гілки дерева, які органічно підтримують склепіння і нагадують про природу, одне з головних джерел натхнення архітектора. В апсиді, яку прикрашають статуї численних святих, розташований вівтар, що виглядає доволі скромно, прикрашений лише простим розп'яттям. Натомість відвідувач буде вражений великим балдахіном на висоті дванадцяти метрів. Тут також присутні елементи природи: терновий вінець, колосся пшениці як символ Євхаристії, а також тварини: саламандри, хамелеони, равлики...

Вражаюча архітектура храму Святої Родини вражає своїми розмірами, що включають три фасади та вісімнадцять веж. Антоніо Ґауді, починаючи роботу над цим проектом, усвідомлював, що не доживе до завершення будівництва, тому залишив своїм наступникам рекомендації, щоб кожне нове покоління архітекторів могло додавати до споруди свої індивідуальні елементи стилю. Таким чином, після його смерті кожен сегмент базиліки зводився окремо, поєднуючи різноманітні архітектурні напрями.

Перший фасад собору присвячено Різдву Христовому, другий - Господнім Страстям, а третій - Божій славі. Перший фасад, що був зведений між 1894 і 1932 роками, має три величезні портали, які символізують надію, віру та любов. У центрі, оточений чотирма вежами, розташований кипарис, що уособлює дерево життя. Завдяки своїм орнаментальним сценам, цей фасад розкриває історію земного життя Ісуса. Стиль його архітектури відображає природу, життя і творіння. Що стосується фасаду, присвяченого Страстям Христовим, він поділений на три частини, починаючи з Тайної вечері. Шість похилих колон формують великий портал з п'ятьма арками, в які вмонтовані скульптури з виразними обличчями, що передають смуток і страждання. Тут зображена жорстокість 14 етапів Страстей Христових. Цей фасад орієнтований на захід, де сонце заходить, перетворюючи світло на тінь, а потім на темряву, щоб в кінці знову відобразити світло, символізуючи воскресіння Христа. Фасад Слави, найновіший з трьох, почав будуватися у 2002 році і слугує основним входом до нави. Він присвячений небесній славі Ісуса і етапам шляху до Небесного Отця. Антоніо Ґауді надав майбутнім поколінням архітекторів і будівельників велику свободу, включивши в проект монументальні сходи, кратер з вогнем та 20-метровий струмінь води, що ділиться на чотири каскади, символізуючи райські ріки з книги Одкровення Івана Богослова. Колони цього фасаду присвячені семи дарам Святого Духа, семи смертним гріхам і семи чеснотам.

Ще один, але далеко не останній, аспект храму Святого Сімейства стосується веж. Кожна з них несе в собі символічне значення та представляє важливих постатей християнства, таких як Діва Марія, апостоли та євангелісти. Найвища з веж, що займає центральне місце, символізує Ісуса Христа. Після завершення будівництва її висота досягне майже 180 метрів, що зробить храм однією з найвищих релігійних будівель у світі. Ці вежі покликані направити погляд вгору, втілюючи задум Антоніо Ґауді про храм як міст між земним і божественним світами. Всі вежі разом відображають небесний порядок, духовну ієрархію та піднесення душі до Бога. Отже, храм Святого Сімейства в Барселоні яскраво втілює образ земної Церкви, що прагне до небесного Єрусалиму.