Віра Вовк. Непохитна відданість Україні в будь-який час і в будь-якому місці.

Відзначаючи століття з дня народження Віри Вовк, видатної української авторки з складною життєвою історією.

Ще в юні роки Віра Вовк поклялася, що хоч де б була, хоч у які життєві обставини потрапляла б, вона завжди й у всьому буде українкою. І цій клятві лишилась вірною до останнього свого дня. Будучи більш як вісім десятиліть свого життя відірваною від України, вона постійно жила з думками про неї, свої художні твори писала українською мовою, поширювала в зарубіжжі свої переклади з української, свою квартиру в Ріо-де-Жанейро прикрасила по-українськи, постійно листувалася зі своїми українськими друзями й колегами та за найменших можливостей відвідувала Україну. Перша з таких поїздок відбулася в 1967 році, після тривалих для неї заборон радянського режиму. Саме тоді у вступному слові на зустрічі з нею в Спілці письменників України поет-академік Микола Бажан, звертаючись до Віри Остапівни сказав: "Та який ви вовк. Ви золота, роботяща бджілка, що прилетіла до нас із-за океану". Але щоб такі слова, як і сама поїздка на землю батьків, стали реальністю, минуло в її житті більш як чверть століття нелегких випробувань.

У НЕОБХІДНИХ ПОДОРОЖАХ ПО СВІТАХ

Переглядаючи сторінки її життя, дивуєшся, скільки драматичних, трагічних, яскравих і добрих моментів вона пережила. В її історії стільки благодаті! І скільки ж творів – поетичних, прозових, драматичних, а також перекладів і наукових праць – було створено її рукою!

Одним із творів автора є роман під назвою "Духи і Дервіші". У вступі Віра Вовк надає читачам пояснення щодо походження свого прізвища "Вовк". Її дідусь, Григорій Вовк, родом із Вовчинця, неподалік від колишнього Станіслава (тепер Івано-Франківськ), перед тим, як стати греко-католицьким священником, вирішив змінити своє прізвище на Селянський. Він усвідомлював, що стане духовним наставником у Карпатах, де люди схильні з містичним трепетом ставитися до імен. Тож як йому було б стати вовком серед своєї пастви? Він обрав таке ім'я, яке подобалось оточуючим, адже сам був палким шанувальником народних традицій.

У її творах - багато біографічного, пережитого. Особливо в уже згаданому романі "Духи і Дервіші". В ньому приводяться імена людей, дати, факти й події, які справді були в її житті. І все ж цей твір названо романом, тобто художнім твором, що дало письменниці можливість вільно розповісти про пережите.

Є один незаперечний факт, що привертає увагу читача, і він стосується документальних даних. Митрополит Андрей Шептицький став хресним батьком Віри Вовк. Як же це сталося? Її дідусь одружився з молодою дворянкою Катериною Волянською, і в їхній родині з'явилося чотирнадцять дітей, але, на жаль, половина з них померла в дитинстві, адже в країні почалися важкі часи. Після смерті дідуся, бабуся Катерина звернулася до митрополита Шептицького з проханням допомогти її дітям отримати освіту. Найстаршими серед них були Марія та Остап, батько Віри. Він спочатку навчався в гімназії в Коломиї, а потім продовжив освіту у Станіславі та Відні. У шістнадцятирічному віці він втік з дому, приєднавшись до Українських січових стрільців, де став хорунжим. Остап був поранений у плече і пережив полон як в Росії, так і в Польщі. Після війни, завдяки підтримці митрополита Шептицького, він вивчав медицину в Познані та Карловому університеті в Празі, де й зустрів свою майбутню дружину Стефанію-Марію Звонко. Віра стала їхньою єдиною дочкою.

Щодо Віриної матері, то її родина походить з Бойківщини. Найдавніші спогади Віри теж в΄яжуться з бойківським містами і селами. Бабуся її була горда і гонорова, походила із шляхетського роду, який поступово збіднів. Вийшла заміж за Михайла Звонка, директора однієї з копалень нафти у Бориславі, який, втім, не вмів обходитися з фінансами, був безмежно доброю і довірливою людиною, так що його сім΄я жила більш ніж скромно, з постійною журбою, як прогодувати своїх шестеро дітей і ще стількох прибраних з родини Маринчаків. Вірина мати у молоді роки вчителювала по різних містечках і селах Галичини, але не в Кутах, бо польський уряд не дозволяв їй, українці, працювати там, де жила сім΄я.

А тепер повернемося до моменту хрестин. Після того як батько Віри отримав медичну освіту, митрополит Андрей Шептицький запросив його стати своїм особистим лікарем. Батько звернувся до митрополита з проханням стати хресним батьком для своєї донечки. Хрестини відбулися в митрополичій резиденції у Львові, коли Вірі виповнилося десять місяців. "Мені розповіли, що коли митрополит тримав мене на руках, я намагалася закрутити пальчиком волосся його бороди. "Що ти робиш?" - зауважила мама. Але митрополит заспокоїв її: "Нехай дитина грається".

Пізніше батько Віри став лікарем у Кутах, в мальовничій Гуцульщині, де мешкала її бабуся-вдова. Він відзначався добрим серцем і щедрістю, безкоштовно надаючи медичну допомогу багатьом людям та роздаючи частину свого скромного майна біднякам, які щиро його поважали. Гуцули створювали пісні на його честь, а Віра щороку отримувала безліч писанок на Великдень. У сім років її записали до школи — польської, оскільки українська освіта в той час там не існувала, лише кілька занять з української мови. Після завершення навчання вона успішно склала вступний іспит до Львівської гімназії, де провела наступний рік.

Після того, як почалася війна, Остапа Селянського мали розстріляти. Про це йому сповістив радянський полковник. Він прийшов до батька і вигукнув: "Докторе, утікайте! Беріть родину та втікайте. Вам загрожує небезпека!". Того ж вечора ми швидко зібрали речі і вирушили на захід. До нас приєдналася Зоя Лісовська, моя однолітка і близька подруга, яка якраз була у нас на канікулах. Її мама приїхала за нею, але ми з Зоєю були засмучені і не хотіли розлучатися. Мої батьки вмовили Зоїну маму залишити її під їхньою опікою, і вона погодилася. Так Зоя втекла з нами до Німеччини і стала мені як рідна сестра. Вона жила з нами у Дрездені, а потім, перед авіаційним нальотом на місто, переїхала до Відня, де знову зустрілася зі своєю мамою.

Подорож до Дрездена була тривалою та сповненою небезпек. Коли вони виїжджали зі Львова, їхні шляхи розділилися. Батько вирушив окремо, а мати з Вірою і Зоєю поїхали в інший бік. "Якби ми були разом, - згадувала Віра Вовк, - нас напевно б спіймали. А так, з нами була жінка з дітьми без чоловіка, і нас пропустили (батько перетнув кордон своїм маршрутом). Чи був кордон закритий? І так, і ні. Тоді існувала велика кількість біженців, і перевірити всіх було практично неможливо. Ми вирішили скористатися цим. Трохи згодом ми досягли одного з містечок неподалік Дрездена. Ми були вкрай виснажені, голодні, брудні і без грошей. Але найбільше нас турбувало, де ж наш батько. Він, у свою чергу, шукав нас. Йому вдалося знайти роботу в одному з шпиталів Дрездена. Працювати було важко: щодня він виконував від п΄яти до семи операцій і часто ночував на роботі".

Він загинув в операційній під час потужного авіанальоту на Дрезден, що відбувся в ніч з 12 на 13 лютого 1945 року. Остап Селянський, зайнятий проведенням операції, вирішив не переривати її та не ховатися у бомбосховищі. На наступний день Віра вирушила на пошуки батька. Вона йшла пішки, проходячи повз численні жертви. Шукала його довго, але не знайшла. Зустріла лише знайому медсестру, яка підтвердила, що доктор Селянський загинув. Цю звістку Віра важко пережила. Згодом стало відомо, що її батька поховали у спільній могилі жертв того нальоту, де загинуло близько трьохсот тисяч людей — фактично половина населення міста. Після цієї трагедії Віра разом із матір'ю втекли до містечка Вальдзе, яке знаходилося неподалік кордону зі Швейцарією, і залишилися там до завершення війни, до приходу французьких військ, адже цей район потрапив у їхню зону окупації, в той час як Дрезден опинився під контролем радянських військ.

Тоді в тих краях вцілів лише один Тюбінгенський університет, і всі бажаючі здобути вищу освіту до нього ринулися. І Віра також, хоч у неї й не було матурального свідоцтва про попередню освіту - все згоріло у Дрездені.

Проте, на її велике щастя, вони натрапили на знайомого - патера Вульфа. Під час війни він потрапив до в'язниці Моабіт за свою опозицію до Гітлера. Його вже готували до розстрілу. У його камеру помістили ще одного знайомого - доктора Данецького, німця зі слов'янським прізвищем, який повідомив патеру про загибель батька Віри. Саме в цій тюрмі вони провели першу Божу службу за спокій Остапа Селянського. І в ту ніч сталося диво: під час авіаудару союзників по Берліну стіна в'язниці, де вони перебували, була зруйнована, і їм вдалося вирватися на волю.

До патера Вульфа Віра звернулася з проханням про допомогу у вступі до університету. "На жаль, ваші шанси вкрай мізерні, - відповів він. - Перевага надається тим, хто вже навчався тут кілька семестрів і чиє навчання було перерване через війну." Проте патер закликав її не втрачати надію. Через тиждень він організував зустріч з ректором університету, професором Теодором Штайнбюхелем, який написав записку: "Прошу прийняти пані Селянську до університету." Так розпочалася її навчальна подорож. Віра успішно завершила свою освіту, а її мати отримала ступінь доктора наук у галузі археології. В серпні 1949 року вони вирушили з Німеччини в далеку подорож, прибувши до Бразилії, в порт Ріо-де-Жанейро.

Подяка землі, яка нас прийняла.

У ті перші повоєнні роки, коли в Україну було повертатися небезпечно, вибір Бразилії здавався кращим виходом із ситуації, в якій опинилася Віра з матір'ю. Власне, цей вибір належав матері, а Віра з ним погодилася.

Тим більше, що на бразильській землі оселилося й жило багато українців (майже півмільйона). Правда, вони гуртувалися, розбудовували свої помешкання, українські церкви, заклади культури, створювали громадські організації переважно у штаті Парана. З цього погляду, Ріо чи не найменш "український" мегаполіс. Я міг особисто переконатися в цьому в серпні 2016 року, під час Олімпійських ігор у Ріо, на яких був акредитований: на трибунах олімпійських арен практично не було уболівальників української діаспори Бразилії, а отже й їхньої підтримки наших атлетів.

Віра Вовк, за її словами, - одна з небагатьох представників вихідців з України, що оселилися в цьому гігантському місті. Перед поїздкою на Олімпіаду в мене виникла думка, яка переросла в мрію, - про зустріч з нею та інтерв'ю для агентства Укрінформ. Запитав про таку можливість у мого давнього товариша, відомого українського дипломата Юрія Богаєвського, чи не міг би він допомогти зв'язатися з Вірою Вовк, яку Юрій Вадимович добре знав ще з часів роботи на посаді Надзвичайного і Повноважного Посла України в Бразилії. Він охоче відгукнувся на моє прохання, допоміг, і невдовзі я отримав електронну вістку від Віри Остапівни: "Шановний пане Михайле! Чекаю на вас з кавою. Радію на зустріч. Щиро - Віра Вовк". І ось погожого, теплого як для бразильської зими серпневого дня я переступаю поріг її квартири в будинку під горою Корковадо, де вивищується знаменита скульптура Христа-Спасителя, і потрапляю наче в український етнографічний музей, бо майже все в цьому помешканні - і картини та знімки на стінах, і кераміка на поличках, і гобелени, і кобза, і вишиванки, і численні видання у книжкових шафах - дихало далекою від цих місць Україною. І в бесіді нашій українська тема теж домінувала, хоча, звісна річ, я не міг не розпитати в Віри Остапівни про те, як прийняла її Бразилія, давши прихисток у непрості для неї роки еміграції.

У Ріо-де-Жанейро, колишній столиці Бразилії, Віра Вовк знайшла не лише притулок, а й можливість для професійного зростання. Її кар'єра розвивалася успішно, а навколо неї панували увага, повага та визнання. Все почалося з того, що її помітили в Католицькому університеті. Хоча португальська мова ще не була їй добре знайома, їй пощастило, що ректор університету, який займався дослідженням старовинної німецької літератури, виявився добре знайомим з її науковими інтересами, адже Віра вивчала цю тематику ще під час еміграції в Німеччині, зокрема в Тюбінгенському університеті. Ректор дозволив їй написати докторську дисертацію німецькою, але спочатку їй потрібно було скласти іспит. Як розповіла мені Віра Остапівна, цей іспит тривав дві години, і вона отримала найвищу оцінку. Після цього їй запропонували посаду викладача в Університеті святої Урсули.

Пізніше вона викладала поетику на філологічному факультеті у містечку Кабо Фріо, за 120 кілометрів від Ріо. Серед її студентів було кілька дуже талановитих молодих людей, які згодом стали відомими у Бразилії письменниками. Вона викладала також у Державному університеті в Ріо. На той час у Віри Вовк вже було дуже багато праць, у тому числі перекладів. Перекладала з німецької і на німецьку, з української і на українську, з португальської і на португальську.

Згадуючи свої роки викладацької діяльності, Віра Вовк з великою вдячністю відзначала, що завжди відчувала підтримку та глибоку повагу з боку колег і студентів. Водночас вона підкреслювала, що завжди прагнула працювати з максимальною віддачею: "Хочу сказати, що я зробила багато для Бразилії. За сорок років у цій професії я завжди була першою, хто приходив на роботу, і останньою, хто покидав її. Лише один день я пропустила через хворобу, і всі були стурбовані, чому Віра не з'явилася на заняття."

Я звернувся до Віри Остапівни із запитанням: "Протягом усіх цих років у Бразилії ви, напевно, вже звикли до місцевих звичаїв і добре пізнали психологію бразильців. Чи є вони схожими на нас, українців? Якщо так, то чим саме?" "Вони дуже схожі. - відповіла вона. - Співають, танцюють, веселяться та сваряться, як і ми. У них, як і в нас, є брак відповідальності. Тут чимало політиків, які постійно підривають один одного. На жаль, проблема хабарництва існує в Бразилії так само, як і в Україні. Проте у бразильців є одна особлива риса: терпіння (по-португальськи "пасієнсія"). Це якість, яка може діяти всупереч їхнім задумам, коли доводиться вже не вперше відвідувати якийсь офіс щодо важливого питання, і вас завжди чемно відправляють у подорож: мовляв, начальник пішов до стоматолога, секретарка вийшла на каву, а заступник зайнятий з державних причин, але обіцяють, що завтра вам допоможуть. Бразильці надзвичайно ввічливі, але варто пам’ятати, що ця ввічливість має свої умовності. Нічого так не вражає їх, як грубість у словах чи жестах. Наприклад, якщо ви гостюєте в їхньому домі і вам щось сподобалось, бразилець скаже: "До ваших послуг". Один іноземець сприйняв цю фразу буквально і наступного дня надіслав водія за килимом у вітальню, чим сильно образив господарів! Бразилець ніколи не виправить чужинця, якщо той помилиться у португальській, і не засміється з нього. Навпаки, вони докладуть багато зусиль, щоб зрозуміти і зробити приємне. Але якщо ви будете чекати від бразильців точного виконання обіцянок, то можете зазнати розчарування. Проте це, звісно, не слід узагальнювати.

Серед позитивних рис бразильців варто відзначити їхню дружелюбність та щедрість. Важко уявити собі, щоб бразилець відмовив голодному в порції рису. Згадую свою першу подорож потягом з Сан-Паулу до Курітиби: це був потяг, яким користуються переважно люди з обмеженими фінансовими можливостями, оскільки авіаквитки коштують чимало, і він запізнився на цілих 7 годин. Моя мама і я не були готові до такої звичайної для Бразилії ситуації, але не відчували нестачі в їжі. Наші сусіди по купе щедро ділилися з нами хлібом, сиром, овочами та солодощами, при цьому, мабуть, ділилися якимись захоплюючими історіями, які, на жаль, я тоді не могла зрозуміти. Бразильський гумор вражає своєю здатністю перетворити трагічні обставини на жарт. Загалом, у бразильському характері можна знайти багато спільного з українським.

Ось у такому краї, серед таких людей після поневірянь у рідній стороні й обпаленої війною Європі оселилася в серпні 1949 року Віра Вовк з матір'ю. І завдяки своїм інтелектуальним здібностям, непересічному таланту, душевній доброті й щедрості, працьовитості й наполегливості зуміла утвердитися в цьому новому світі, досягти в ньому суспільного, наукового, літературного визнання.

Згадуючи про поїздки Віри Вовк в Україну наприкінці шістдесятих, які були згадані на початку цього блогу, варто підкреслити, що вони стали важливим зв'язком між українською культурою та західним світом.

Згадуючи про ці поїздки, Віра Остапівна зізнавалася, шо прагнула тоді насамперед сама осягнути особливості тогочасного життя на її рідній українській землі і допомогти, чим могла, тим, кому її поміч була особливо потрібна. Під час перебування в Україні вона переважно зустрічалася з людьми, яких переслідувала радянська влада за їхню непохитну проукраїнську позицію - Іваном, Леонідою і Надією Світличними, Василем Стусом, Іваном Дзюбою, Григорієм Кочуром, Аллою Горською, Євгеном Сверстюком, Іваном Драчем, Галиною Севрук, Богданом Горинем, Михайлиною Коцюбинською, Опанасом Заливахою та рядом інших представників руху шістдесятників.

Перед своїми поїздками Віра Вовк завжди намагалася знайти та привезти необхідні матеріали, зокрема книги, для своїх українських друзів, які займалися творчою діяльністю. У Бориспільському аеропорту її багаж піддавали особливо ретельному огляду, за її словами, "до останньої ниточки". Фактично, весь час, проведений нею в Україні, а також кожна зустріч проходили під уважним контролем кадебістів. Вона згадує про спробу перешкодити небажаному скупченню людей на її літературному вечорі у Спілці письменників. За кілька годин до заходу їй повідомили, що зустріч перенесена з восьмої вечора на третю годину дня. Пояснення здавалося кумедним: нібито в приміщенні Спілки терміново починається ремонт. Очевидно, що метою було зібрати лише перевірених людей, а справжні шанувальники Віри Вовк, не знаючи про зміну часу, не змогли б заповнити зал. Однак провокатори прорахувалися. "Бездротовий" телефон у Києві працював безвідмовно, і о третій годині зал, а також підходи до нього були переповнені людьми, здебільшого прихильниками Віри Остапівни. Провокація провалилася.

Згадуючи про свої подорожі та зустрічі, Віра Вовк не перебільшувала їхнє значення та свою роль у них. Проте, беззаперечно, вона суттєво сприяла розповсюдженню в Україні правдивих відомостей про життя на Заході, адже українці тоді опинилися в ізольованому середовищі, своєрідній імперській резервації. Водночас, використовуючи доступні їй засоби та можливості, Віра Вовк долучилася до процесу відкриття України для Заходу. Вона ділилася інформацією про реальний стан справ в Україні, політику русифікації населення, а також переслідування тих, хто мав іншу думку. Ці люди вражали її: за її словами, їхня висока інтелектуальність і культура гармонійно поєднувалися з особистою громадянською відвагою й жертовністю, стійкістю духу, неймовірною працездатністю та скромністю.

Серед особливостей характеру Віри Вовк я хотів би підкреслити її справжню щирість у стосунках з друзями. Чи не є яскравим прикладом цього її тривала дружба з землячкою та ровесницею, художницею Зоєю Лісовською?

Особливе місце в її житті займає взаємодія з членами української поетичної групи в Нью-Йорку. Зустріч з цими митцями відбулася в її житті в ранніх шістдесятих, після поетичного вечора, на якому виступали Євген Маланюк, Богдан Кравців, Богдан Бойчук, Богдан Рубчак, Юрій Тарнавський, Патриція Килина та Женя Васильківська. Це була неформальна літературна спільнота, яка не мала чітко визначеної програми або строгих вимог до членства. Головною метою групи було привернення уваги до української літератури в діаспорі та актуальних подій в Україні. Саме це об'єднання стало близьким Вірі Вовк, оскільки відповідало її поглядам і прагненням, а також відкривало можливості для творчої співпраці з однодумцями з її рідної землі.

Коли ми вже заглибилися в тему української літератури за кордоном, слід згадати про тривале товаришування Віри Вовк та Ліди Палій, української письменниці, яка мешкає в Канаді. Їхня дружба розпочалася ще в тридцятих роках, коли обидві навчалися в однойменній львівській гімназії. З того часу вони залишилися близькими подругами, підтримуючи одна одну в творчих пошуках. Віра Вовк написала передмову до збірки віршів Ліди Палій під назвою "Дні смутку", в якій відзначила її тонкий ліричний дар.

Коло бразильських друзів Віри Остапівни складається переважно з викладачів та студентів університетів, де вона мала честь викладати. Високий авторитет Віри Остапівни можна оцінити за історією про одного з її учнів — Клавдіо Арагао, який став відомим поетом у Бразилії. Клавдіо походить із бідного та посушливого північного сходу країни. Втікаючи від злиднів, він разом із матір'ю та сестрою здійснив довгу подорож на драбинястому возі до Ріо-де-Жанейро, яке в їхніх очах уявлялося справжнім бразильським Ельдорадо. Проте й там на новоприбульців чекали численні труднощі. Клавдіо мав непогасимий потяг до знань і поетичної творчості, що й призвело його до Університету Святої Урсули, де він познайомився з Вірою Вовк, відомою викладачкою. Його жага до літератури, особливо поезії, вразила її. Закінчивши університет, Клавдіо працював у ресторані, одночасно займаючись літературною діяльністю, досліджуючи, зокрема, нонконформізм у творчості Тараса Шевченка. Це свідчило про глибокий вплив, який Віра Вовк справила на його розвиток як поета. У травні 2019 року Клавдіо звернувся до неї з проханням про зустріч. Він був захоплений ідеєю перекладу українських народних казок на мову бразильського народу, збірку яких свого часу подарувала йому українська професорка. Під час їхньої бесіди Клавдіо попросив Віру Вовк написати передмову до видання казок. Віра Остапівна із задоволенням погодилася, адже не могла мати заперечень проти того, щоб бразильські діти відкривали для себе українські казки і знайомилися з чудовими персонажами, такими як Царівна-жаба, Пан Коцький, Коза-Дереза та Солом'яний бичок. Свою передмову вона назвала "Українські народні казки в карнавальному вбранні".

Вона шукала найменшу нагоду, щоб знову й знову відвідати дорогу її серцю Україну. У рідній стороні в неї було особливо багато друзів, передусім у Києві та Львові. Мені запам'яталось її одне з останніх перебувань на Батьківщині, зокрема, зустріч у Національному музеї літератури України.

Ця подія зібрала переповнений зал давніх і нових знайомих Віри Вовк, серед яких були Валерій Шевчук, Софія Майданська, Сергій Борщевський, Юрій Богаєвський, Галина Болотова, Віра Білевич, Юлія Григорук, Ольга Смольницька, Надія Гаврилюк та багато інших. Особливе місце в цій зустрічі займали ті, з ким Віра познайомилася ще під час своїх перших поїздок в Україну в уже далекі шістдесяті роки – Галина Севрук і Богдан Горинь. Спілкування з ними завжди приносило Вірі особливу радість і тепло.

Про її добрих і вірних друзів в Україні можна було б розповідати довго. Кожна поїздка на отчу землю завжди ставала хвилюючим незабутнім святом. І для неї, і для тих, хто її стрічав - у Києві, Львові, Івано-Франківську, в усіх куточках української землі, які вона відвідувала. Наскільки жаданими для Віри Остапівни були ці мандрівки через океан і земні кордони, може свідчити епізод з її останньої подорожі в рідну сторону, коли її не зупинив навіть страйк в авіакомпанії. Перед самим відльотом Віра Остапівна увімкнула комп'ютер і раптом прочитала шокуючу для себе інформацію, що авіакомпанія Air France, на літаки якої вона придбала квитки, від другого травня починає страйк і що єдиною можливістю дістатися до Києва є відліт сьогодні, тобто першого травня, бо залишилося ще місце в літаку. Що робити? Віра Остапівна недовго над цим роздумувала: "Я вирішила відлітати негайно! Сама на пів світу. І поїхала на литовисько "зі страхом Божим". Політ був довгим і томливим, однак, за її словами, вона відчувала небесну долоню над своєю головою.

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.

Життєва стезя Віри Вовк, що почалася 2 січня 1926 року і простяглася через три чверті минулого і майже чверть нового століття, віддзеркалили безліч подій цього складного, важкого часу. Скільки драматичних, почасти трагічних подій - і вселенських, і родинно-сімейних - їй випало на цьому шляху, і вона завжди знаходила не тільки сили, терпіння й мужність, щоб їх пережити, а й, здається, невичерпну енергетику для непересічної, високодуховної літературної творчості, для збагачення знаннями й зміцнення віри в себе її численних учнів і вихованців.

Для мене вона постає як яскравий приклад глибини та величі справжньої української душі, що залишається незламною та непохитною, навіть перед обличчям найжорсткіших випробувань. Її багатогранний талант у творчості, відданість пам'яті рідних і далеких предків, вірність друзям, які їй дорогі, а також непохитна любов до України – все це формує неповторний образ. Саме на таких прикладах виховуватимуться нові покоління українців, і завдяки цьому наша нація залишиться незнищенною.

...На початку січня 2022 року до Києва, на мою домашню адресу, надійшла невеличка посилка з Бразилії із символічною копією знаменитої скульптури Христа-Спасителя в Ріо-де-Жанейро та побажанням Віри Вовк: "Хай Вас береже Христос з гори Корковадо" (цей останній дарунок від неї став нині нашою сімейною реліквією). А ще в супровідному листі було зичення добра в Новому році "від українського Вовка з Бразилії".

А потім на Україну віроломно напала росія, і від Віри Вовк ми отримали короткого і тривожного листа: "Молюся за Україну й за Вас! Прошу вістки. Ваша ВВ". Віра Остапівна до останніх своїх днів жила Україною, переймалася її тривогами й болями, щиро хвилювалася за долі її рідних і друзів. Відхід її у засвіти 16 липня того року став великою, гіркою, непоправною втратою для нашої нації, для кожного, хто знав цю дивовижну жінку, яка, живучи за тисячі кілометрів від рідної землі, завжди й у всьому була справжньою українкою, вірною донькою свого народу і своєю яскравою творчістю прославляла його у світах.

Михайло Сорока, почесний журналіст України.