Вишебаба: Це не просто конфлікт між Зеленським і Путіним, а боротьба всього народу.

Військовослужбовець 68-ї окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша, а також письменник, музикант і громадський активіст Павло Вишебаба поділився своїми думками у програмі "Люди Змін з Лесею Вакулюк" на телеканалі "Еспресо". Він обговорив важливість ролі публічних військових, значення тилу, захист української мови та перспективи наших дітей у майбутньому.

Четвертий рік з моменту початку повномасштабного вторгнення. Ви раніше зазначали, що конфлікт може тривати 7-8 років. Які ваші теперішні очікування?

На початку масштабного вторгнення я не уявляв, що все це затягнеться на такий тривалий період. Я сподівався на швидке завершення конфлікту, але реальність виявилася іншою. Я досі пам'ятаю, як ми з товаришами замовляли шеврони з нашими прізвищами та позивними. Коли запитали, скільки часу займе їх виготовлення, нам відповіли, що ситуація невизначена, можливо, десь до місяця. Я тоді з недовірою сказав: "Місяць? Ще не відомо, чи війна триватиме". Але восени 2022 року я усвідомив, що не можна розраховувати на швидкий кінець. Війна затягнулася, і тепер абсолютно важко передбачити, скільки це ще продовжиться. Роки? Десятиліття?

Навіть досягнення наших кордонів у 1991 році є, по-перше, надзвичайно амбіційним завданням, а по-друге, неможливо стверджувати, чи зможе це зупинити Росію. Тому робити прогнози в даній ситуації вкрай складно, але, наприклад, я не вбачаю жодних ознак завершення.

Чи не турбує вас можливість, що знову навколо вас спалахне критика, як це сталося раніше, коли "шакалячий експрес" накинувся на вас після ваших прогнозів про 7-8 років?

Я вже звик. Але зараз люди більш адекватно дивляться і можуть переглянути свої думки щодо того. Всі з публічних людей, хто мене тоді критикував, зараз наліво і направо говорять, що це буде довга війна. Правда, ніхто з них не вибачився. Я розумію, що, можливо, тоді здавалось, що ми стільки не витримаємо, але ми поки тримаємось.

Які ваші особисті переживання? Чи відчуваєте ви, що здатні витримати тривалу боротьбу? Як справи з нашими військовими силами? Минулого року ви згадували, що не вистачає людей. Яка ситуація на сьогоднішній день?

Це неймовірні відчуття, коли всередині усвідомлюєш, скільки існує труднощів: ми не справляємося ні з людьми, ні з бюджетом, ні з технічним забезпеченням. Завжди здається, що так тривати не може. Проте ми вже чотири роки вистоїмо, і для мене це справжнє маленьке диво.

Цей місяць виявився для нас надзвичайно складним, адже РЕБи вже не забезпечують тобі захисту.

Дуже багато дронів на оптоволокні, ти як на долоні, постійні влучання, втрати, поранення. Тому ми намагаємося адаптовуватись.

До речі, у нас наразі триває збір коштів на купівлю броньованого автомобіля. Ми усвідомлюємо, що, перебуваючи в мінометній батареї, під час доїзду до позицій завжди існує ризик потрапляння під вогонь FPV, ймовірно, на оптоволокні. Питання в тому, чи постраждає наша машина від влучання, і чи будуть поранення. Наявність броньованого автомобіля може суттєво вирішити цю проблему. Адже важливо не лише дістатися до позиції, але й доставити боєприпаси, що є навіть більш пріоритетним завданням, адже до позиції ми можемо дійти й пішки, але без боєприпасів ми не обійдемося.

Наземні роботизовані комплекси ще не настільки розвинули, щоб ми могли довозити БК. Такі комплекси ще занадто прив'язані до ретрансляторів, повільні, по них легко влучити FPV.

З метою запобігання прориву на Покровськ, мінометна батарея "Мінотавр" 68-ї бригади терміново потребує броньованого автомобіля для доставки боєприпасів.

В терміновості тут немає нічого, що б підкреслювало ефект; це висловлення слід сприймати абсолютно буквально.

Якщо ви маєте змогу передати нашим захисникам автомобіль або обміняти його, будь ласка, зателефонуйте за номером 0997331528.

Якщо ви маєте змогу інформувати про потреби впливових осіб, бізнесменів, компаній чи фірм, будь ласка, не соромтеся звертатися.

Крім того, "Мінотаври" розпочали збір коштів, тому ваша підтримка буде надзвичайно цінною!

Мета: 1 840 000 гривень

Посилання на банку

https://send.monobank.ua/jar/5firPNGGG7

Номер банківської карти

4441 1111 2459 0617

PayPal account: [email protected]

Here’s a rephrased version of the IBAN you provided: International Bank Account Number: UA73 3220 0100 0002 6200 3573 3493 4

Ідентифікаційний номер: 3259812092 / Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України.

Адресат: Геннадій Геннадійович Бруснікін

Мета платежу: Додавання коштів на банківський рахунок.

Як ви вважаєте, чи визнали б ті, хто спочатку вірив у швидку перемогу та чув прогнози на два-три тижні, свою помилку? Чи можуть вони визнати, що помилялися не лише в своїх очікуваннях, а й у деяких, хто вдавався до патріотизму, але зараз перебуває за кордоном?

Я від них навіть не чекаю вибачень. Час таких пустих прогнозів минув, які ні на чому не базувались. Щодо такої огульної, бездумної критики, то мені прикро.

Я зараз приїхав до Львова на фестиваль пам'яті Ірини Цибух, яка була моєю подругою, ми з нею мали записувати подкаст. І згадую, що перед її загибеллю, вона також отримала хвилю хейту в соцмережах. Ми підтримували один одного, адже публічні військові розуміють це, тому один одного і підтримують. Намагаємося заспокоїти цю історію, публічно підтримати, щоб не було "в одні ворота". Коли це несеться, то люди не розбираються, починають просто критикувати й критикувати.

Перед тим, як піти з життя, Да Вінчі став об'єктом жартів у Твіттері, де його згадували як "шакалячий експрес". Такі ситуації не навчають людей, що їхнє хейтинг-ставлення може позбавити їх можливості вибачитися перед тими, кого вони ображають, коли настане завтра.

Слід уважно підходити до всіх коментарів, адже неможливо дати відповідь кожному – на це просто не вистачає часу, енергії та, чесно кажучи, зацікавленості.

Як вірно зазначає Павло Казарін, це свого роду податок на відомість і популярність.

Хейт - це своєрідний податок, який ти приймаєш як належне. Чуєш неприязні слова на свою адресу і просто продовжуєш жити далі. Найкращий спосіб справитися з цим - не брати на себе близько до серця.

Зрозуміли?

Так, це сталося з підтримкою психотерапевта.

Тобто, у вас насправді виникали подібні запити?

Так, і не лише у мене, а й для багатьох публічних військових - це реальна проблема. Це важко ще і тому, ми це обговорювали з психотерапевтом, що військові мають переконання, що вони своїми діями заслужили повагу суспільства. І це переконання дуже глибоко в нас сидить - що до нас не можна ставитися з глибокою зневагою.

А коли ми цю зневагу у свій бік отримуємо, це дуже боляче ранить, тому що ми впевнені, що ми все ж таки заслужили хоч крихту поваги.

Хоча я вважаю, що нікого не можна так хейтити, кожна людина має отримувати повагу, чи це військовий, чи не військовий. Однак військові це більш гостро приймають, тому що вони переконані, можливо, не без підстав, що вони заслужили певну повагу до себе. Тому ця критика в бік військових особливо дивує. Знаєте, як це працює, - якщо зараз є суспільний консенсус, що військові заслужили повагу, як зробити так, щоб можна було їх публічно критикувати, говорити, що вони не справжні військові.

Власна гордість мені підказує, тому я тепер спеціально не викладаю свої відео, де працюю на мінометі, кидаю міни, вбиваю росіян, тому що не збираюсь доводити, що дійсно воюю.

Я володію власною гідністю і не прагну комусь щось доводити, і мої друзі це добре розуміють.

Я зараз своїм побратимам надав доступ до свого акаунта, де в мене багато підписників. Бійці нашого підрозділу показують, як вони воюють, як працює наша мінометна батарея, і мені приємно бачити, що їм подобається, наприклад, це показати своїм родичам, близьким, також і моїй аудиторії.

Яка роль публічного воїна у складі вашої команди? Чи може це спростити завдання бригади?

Очевидно, це допомагає з донатами, тому що зараз мій акаунт працює на мінометну батарею "Мінотавр", на збереження життя і здоров'я її бійців. Звісно, складніше збирати донати, якщо в тебе невелика аудиторія з родичів і близьких. Всі давно зібрали всі донати, адже триває вже четвертий рік війни, тому ми намагаємось виходити на різні аудиторії, давати інтерв'ю, щоб глядачі та читачі дізнались про нашу батарею.

Вже давно, напевно, близько року, я не проводив інтерв'ю, бо трохи втомився від цього процесу і вирішив зробити перерву. Однак, поїзджаючи до вас, мої командири запитували: "Чи плануєш привертати увагу нової аудиторії до нас?". Збори знижуються, і це цілком зрозуміло. Якщо чесно, окрім задоволення від спілкування з вами, це також чудова можливість розповісти про нашу мінометну батарею.

Існують люди, які здійснюють внески, вважаючи, що підтримка збройних сил є необхідною справою. Дехто ж жертвує кошти, оскільки має рідних на фронті або вже пережив втрату внаслідок війни. Проте є й ті, хто дистанціювався, продовжуючи жити своїм звичайним життям. Як нам діяти в такій ситуації? Чи зможемо ми відновити в таких людей той ентузіазм, який був присутній на початку повномасштабного вторгнення?

На мою думку, запал не можна відновити. Мої товариші часто згадують про це: коли втрачають надію, вони усвідомлюють, чому ми не можемо впоратися самостійно і чому процес збору коштів затягується.

Я чув це не раз: для того, щоб люди почали усвідомлювати реальність, потрібні нові танки під Києвом. Ніхто не бажає такого сценарію, але, напевно, це єдине, що могло б їх розбудити.

Ви зазначаєте, що такі люди існують. Вчора я дізнався, що приблизно 40% українців на сьогодні не стежать за новинами. Ось така інформація. Вони не цікавляться ходом переговорів, не слідкують за розвитком війни, не переглядають мапу DeepState і не беруть участі у зборі допомоги. Можливо, це їхня форма захисту, і їм потрібно трохи часу, щоб заспокоїтись в контексті медіагігієни. Чи це тимчасове явище для них, чи дійсно вони створили навколо себе певну оболонку — не знаю.

Що робити в цій ситуації? Ідеї відсутні, але вважаю, що журналісти, медіа та цікаві проєкти можуть стати в нагоді. Крім того, важливу роль відіграє культурна сфера.

Примус, що ти мусиш допомагати війську, не так ефективно працює, як емоційний зв'язок з військовими.

І саме для цього потрібні публічні військові. Не для того, щоб вони були популярні, не для того, щоб вони лише збирали донати, а для того, щоб показати, що це воюють звичайні люди.

Ви знайомі з багатьма історіями, такими як Ірина Цибук, Пташка, Павло Казарін та Сергій Жадан. Сьогодні ми вже згадали деяких з них, але є ще безліч інших, яких не вдасться згадати. Це дозволяє підкреслити, що в цій боротьбі беруть участь люди з найрізноманітніших галузей, кожен зі своєю унікальною історією. Це не просто конфлікт між Володимиром Зеленським та Володимиром Путіним; це війна народу.

Раніше ви казали про те, що чоловіки в тилу теж потрібні, не всі можуть бути військовими: "Воює не військо, не тільки ЗСУ. І війну виграє не ЗСУ, війну виграють тільки народ, всі разом - сильний фронт і сильний тил, який забезпечує цей фронт. Без сильного тилу не буває сильного фронту". "Тепер треба тил, який не гризе себе та інших. Не розповідає чоловікам, що вони мають бути на фронті. Не мають бути всі чоловіки на фронті". Яке зараз ваше сприйняття?

Пам’ятайте, що мова йде про березень або квітень 2022 року. У той час наші підрозділи були повністю укомплектовані. Ставлення до чоловіків у військовій службі було надто серйозним і негативним. Але вже до кінця 2022 року ми почали відчувати нестачу особового складу. Тому сьогодні ці висловлювання втратили свою актуальність. Можливо, в майбутньому, коли ми знову наберемо військо, ці слова знову стануть важливими.

У мене зараз почалась відпустка, перша за вісім місяців, і я вже мав кілька зустрічей з хлопцями з різних сфер, вони змушені працювати дуже тихо. Але тисячі чоловіків працюють над тим, щоб ми виграли цю війну або хоча б зупинили ворога.

На мою думку, загальне негативне ставлення до всіх є перебільшенням: якщо ти чоловік, то ти просто зобов'язаний брати участь у битвах.

Вважаю, що проблема полягає не лише в чоловіках. Також варто зазначити, що з огляду на нестачу кадрів у Збройних Силах України, нам потрібно серйозно розглянути можливість залучення жінок до військової служби. Чимало тилових посад зайняті чоловіками, які виконують важливу, але в основному адміністративну роботу, і їх цілком могли б замінити жінки. Є певний недолік у мобілізації, і варто було б активніше залучати жінок, пояснюючи їм, як вони можуть внести свій вклад і бути корисними. Це ще один спосіб підсилити наші бригади.

Ви вже висловлювали свої думки та критикували процес мобілізації в нашій країні. Чи отримали ви якусь відповідь від уряду на ваші коментарі?

Ми створили окремі відео про жінок у нашій команді, в яких вони діляться своїми історіями та розповідають про свої обов'язки. Це допомагає зламати стереотипи і підкреслити важливість ролі жінки у військовій службі.

Як ви оцінюєте державну інформаційну політику на четвертому році війни, з огляду на те, що ви також висловлювали своє незадоволення?

Критикував? Можливо. Я вже дуже давно не бачив Єдиний марафон, взагалі жодної хвилини не бачив. Тому мені складно сказати, який там зараз оцей voice of tone - мова, якою вони говорять. Рік тому, ви ж пам'ятаєте, чому тоді така хвиля хейту була про 7-8 років, тому що з кожної праски кричали, що от-от буде контрнаступ і ми відвоюємо наші території. І в той момент я кажу, що не вважаю це можливим.

Так, контрнаступ - це потрібно, не можна лише оборонятися, це навіть сержант розуміє, не бувши офіцером чи генералом. Зрозуміло, що постійна оборона - це постійний відступ в різному темпі. Але і накручувати суспільство, що от-от ми переможемо, це може мати негативні наслідки, які ми й маємо.

Коли контрнаступ не виправдав очікувань, то у нас був обвал по зборах, люди почали знову виїжджати за кордон і так далі. Тобто була ціла низка таких негативних наслідків, як на мене, коли люди перебували в оцьому переживанні очікування.

Для мене, наприклад, простіше не встановлювати собі жодних конкретних термінів, до яких потрібно дотримуватися. Ми з близькими друзями постійно обговорюємо і готуємося залишатися тут стільки, скільки зможемо.

Як я, на четвертий рік війни? Я пам'ятаю, що понад 100 000 пішло в СЗЧ з різних причин, часто це сильна втома, виснаження, адже це все дуже сильно набридає, але є дуже багато причин.

Існує цікавий спосіб для військових: якщо ви відчуваєте, що більше не можете терпіти свій підрозділ, армію та Збройні Сили, і прагнете позбутися пікселю якомога швидше, розгляньте можливість переходу до іншого підрозділу. Я вже пройшов через три підрозділи, і це дало мені новий імпульс і енергію.

Я майже чотири місяці вже в мінометниках і мені надзвичайно цікаво дізнаватись нову інформацію, отримувати новий досвід, нові знайомства, новий колектив. Таким чином я так намагаюсь трохи змінювати навколо себе оточення. І хоча я не скажу, що стало легше мені в цьому підрозділі, але точно - значно цікавіше. З'являється нова зацікавленість - коли ти все вивчив і робиш вже одне й те саме, то це рутина, яка страшенно набридає і виснажує.

Коли ви приїжджаєте у відпустку в тил, які у вас виникають емоції ? У вас немає злості до цивільних людей, що вони живуть своє життя, десь собі сидять в кафе, мають час зі своїми родинами?

Чесно кажучи, я не маю сил на прояви гніву. Нещодавно я повернувся до Києва з наміром провести ряд зустрічей, як з військовими, так і з цивільними, з якими не бачились уже давно. Проте на першій зустрічі, яка була для мене дуже цікавою, я втомився вже за п’ять хвилин спілкування. В результаті я вирішив скасувати всі інші зустрічі і більше ні з ким не зустрічався.

Що ж так тебе змусило відчути втому?

Комунікація може бути втомливою. Для взаємодії потрібно докладати зусиль і мати певні ресурси. Я вважаю, що якщо я захочу, то, можливо, після відвідин Карпат, повертаючись на Покровщину, я ще з кимось перетнуся.

Місяць на Покровщині видався непростим, характер бойових дій зазнав змін. Раніше, у 2023 році, ми стали свідками важливого етапу, коли масові FPV-дрони почали активно використовуватися. Зараз же, з тим, що РЕБ втратило свою ефективність проти них, виникає новий критичний момент для нас, адже протиотрута поки що не знайдена.

У той час засоби радіоелектронної боротьби виконували роль протиотрути для FPV. У цьому змаганні ми старалися не відставати: налаштовували нові частоти, забезпечували підтримку один одному. Наразі ж актуальною є протидія щодо оптоволоконних технологій. Вона не може бути реалізована швидко, адже броньовик – це надто витратна справа.

Я дуже сподіваюсь, що держава зараз включиться, тому що РЕБи вже не допомагають, а броньовиків недостатньо, які працюють на евакуації, для інших частин насамперед - піхоти. А от, що робити тим, які не мають броньованих машин, як нам доставляти БК? І це зараз величезне питання, тому нам треба швидко винайти ці НРК (наземні роботизовані комплекси), щоб ми могли доставляти БК. Станом на зараз ми дуже запізнюємось.

Запитання від цивільних, коли приїжджаєте у відпустку, вони все ще такі дурні, які дратують страшенно військових? Наприклад, скільки це ще буде тривати? А як то воно - вбивати людину?

Я себе убезпечую від цих питань, бо просто ні з ким не зустрічаюсь.

Проте це не є вирішенням проблеми.

Це може бути одним з рішень — просто уникати спілкування в публічних місцях. Я відвідав фестиваль Ірини Цибух, де мав нагоду поспілкуватися з військовими, і це справді було приємно. З ними я відчував себе комфортно, так само як і з близькими друзями, які ніколи не ставлять запитання, що можуть викликати тригери.

Проте двоє цивільних, з якими мені довелося поговорити під час цієї відпустки, оскільки у нас була робоча зустріч, висловилися абсолютно однаково, незважаючи на те, що були в різних частинах міста. Вони сказали: "Мобілізація необхідна, але бюрократія викликає жах, і влада повинна була створити умови, щоб люди самі прагнули служити". Я так розумію, що це певний консенсус серед тих, хто намагається перекласти свою відповідальність за небажання йти до армії на недостатні умови, які не спонукають їх до цього.

Як на це реагувати? А чи зараз реальна непримусова мобілізація? І це питання, мені здається, наріжне, стоїть руба. Я думаю, ні.

Вичерпалися ті, хто відправився на фронт за власним бажанням. Тепер, як це зазвичай буває у тривалих конфліктах, постала необхідність у примусовій мобілізації.

Так було в Другій світовій війні, це те, що ми пам'ятаємо, так було і в під час війни в Афганістані, тоді була примусова мобілізація, наскільки я чув від "афганців". На мою думку, у нас просто немає іншого виходу. Нам би хотілось, щоб це було так прекрасно та райдужно, щоб якісь були зняті фантастичні ролики та показані по телевізору, щоб всі захотіли одразу йти на ризик свого життя і здоров'я.

Я розумію, чому люди прагнуть уникнути болю і загибелі. Це абсолютно природно і зрозуміло – боятися таких речей. І ми також це відчуваємо. Але сьогодні наше завдання, як українців, полягає в тому, щоб працювати з цим страхом, якщо ми хочемо, щоб наша країна вижила. Спробувати передати цей страх через телевізор, сподіваючись, що хтось інший вирішить наші проблеми – це лише перекладання відповідальності.

Ви згадали вже кілька разів Ірину Цибух. Журналістка, яка пішла на війну стала бойовою медикинею, для якої було дуже важливо навчити українців пам'ятати про тих, хто ризикує своїм життям. І нещодавно я також згадувала Ірину Цибух в етері й від глядачки почула такий коментар, що тут пам'ятати про мертвих, головне, щоб пам'ятати про живих. І я відповіла, що важливо пам'ятати й про живих, і про мертвих, тому що люди віддали найдорожчу свою цінність це життя. Чи ми вже хоч якось вчимося, як згадувати тих, хто поліг, боронячи нашу країну, зважаючи на всі ті суперечки довкола меморіальних кладовищ, що в центрі Києва через це голодує військовий? Як вам це шанування пам'яті тих, хто вже не з нами?

Культура пам'яті, на жаль, була відсутня у нас і це було підмінено пропагандою Радянського Союзу. Ми просто відібрали власну історію і пропагували іншу, а культура пам'яті просто була відсутня. Її почали впроваджувати, принаймні на моїй пам'яті, за Ющенка. Ми хоча б почали думати про те, як взагалі вшанувати пам'ять жертв Голодомору, героїв УПА і так далі.

Цей процес вже розпочався, хоча ми ще на початковому етапі. Мене радує, що багато людей виявляють інтерес до культури пам'яті, і зараз є фахівці, які займаються цим питанням. Наприклад, я постійно слідкую за роботами Антона Лягуша, Антона Дробовича, Катерини Доценко та багатьох інших, за що заздалегідь прошу вибачення, якщо когось не згадаю. У наших університетах вже відкривають курси, присвячені культурі пам'яті. Ми активно досліджуємо механізми, які допоможуть нам правильно зберігати пам'ять і висловлювати свої думки про неї.

Можливо, ваша слухачка частково має рацію, стверджуючи, що ми здебільшого вміємо вшановувати, писати та поширювати інформацію про покійних, а не про тих, хто ще живий. Я вже згадував кілька прикладів, коли особи, яких почали іконізувати після їхньої смерті, за життя стикалися з величезною критикою. Це, безумовно, неправильно.

Від тих самих людей.

Від тих самих людей. Я сам бачив, коли роблю пости про загибель моїх побратимів, вони репостяться значно краще, ніж коли я пишу про свій підрозділ або про його потреби, а тут же прямий зв'язок. Якби, можливо, ми краще репостили збори, то, можливо, не були б загиблі ці люди. На жаль, це така пряма кореляція. І соцмережі - це ж не просто один одного побачити та почути, якісь фоточки побачити - це наш один з інструментів вижити в цій війні.

Я вважаю, що треба трохи збалансувати - і мертвих шанувати, але не забувати й шанувати живих.

Щодо радянської традиції, ми всі знаємо пам'ятники Вічного вогню, на яких зображено воїна, що спирається на автомат і тримає шолом в руці. Сьогодні ж у публічному просторі ми бачимо схожі постаті, які також тримають автомат, хоча їхній вигляд змінився. Проте концепція залишається такою ж, як і в радянські часи. Яка ж тут позиція? З одного боку, це вшанування близьких, і кожен може вважати це особистою справою, але чи справді це лише приватний вибір цієї людини?

На мою думку, це питання перш за все стосується родини, якщо не існує заповіту. Проте я виступаю за створення військового меморіального кладовища, де військові могли б обирати місце свого поховання. Особисто для мене було б важливо бути похованим на такому кладовищі, серед своїх товаришів по службі. Це для мене має великий сенс, адже я відчуваю близькість до цих людей і хотів би залишитися з ними навіть після смерті.

Нещодавно трагічно пішов з життя мій дорогий товариш, і я висловив родичам ідею поховати його на меморіальному кладовищі, яке знаходиться на Марсовому полі. Однак вони вирішили, що найкраще буде провести обряд на родинному цвинтарі. Я, звісно, не маю права втручатися в їхнє рішення, адже, на жаль, він не залишив жодних вказівок щодо цього.

Загалом, створення меморіальних військових кладовищ надало б солдатам можливість самостійно обирати, як вони хочуть бути похованими.

Однак на даний момент, наскільки мені відомо, у нас є лише варіанти, які вказані в анкетах для військовослужбовців. Це стосується лише нашої релігійної належності, тобто, чи є ми православними, буддистами, мусульманами і так далі.

Але що, якщо мова йде про монументи, розташовані в громадських місцях, а не лише на кладовищі?

На мою думку, визначення таких питань повинні здійснювати фахівці у цій сфері, наприклад, представники Інституту національної пам'яті, якому я довіряю. Я помічаю, що все, що вони публікують, має під собою серйозну експертизу. Вони детально аргументують свої позиції, знають досвід інших країн і активно цікавляться цими питаннями. У них є відкрите ставлення до співпраці: вони консультуються з військовими, цивільними особами, фахівцями та експертами. З цих причин вони формулюють свої рекомендації для місцевої влади.

Шановний Павле, ви завжди вважали, що патріотизм не залежить від мови, якою спілкуються. Проте з часом ви вирішили перейти на українську, усвідомивши, що це питання значно глибше. Чи помічаєте ви певний регрес у використанні української мови? На початку повномасштабного вторгнення багато російськомовних людей, вражені агресією з боку Росії, почали переходити на українську. Але тепер стало чути думки на кшталт: "А що в цьому такого? Я хочу говорити російською".

Я навіть сьогодні у Львові почув, їдучи до вас на інтерв'ю, що "у нас свободная страна, мы можем говорить на любом языке". Так, я це навіть сьогодні у Львові почув, що не тішить. Відкат, безумовно, відбувся.

У 2022 році, коли ми відвідали Київ з метою волонтерської діяльності, було незвично чути російську мову. На сьогоднішній день це вже стало звичним явищем.

Кожне таксі, в якому я користувався в столиці, було російськомовним, і це мене неприємно вразило. Я ж чітко демонструю, що спілкуюсь українською. Це навіть порушує мовний закон, і мова тут йде не лише про особисті взаємодії. Безумовно, ми спостерігаємо відкат у цій сфері.

Чому? Пояснюються дуже легко - люди в загальному пориві, в бажанні захистити свою країну, здавалося, було останнім шансом нам об'єднатися та зберегти державу, коли танки були вже на околицях Києва. А зараз, коли відбулося певне розслаблення, і люди знову повертаються до звичних практик. І це зрозуміти дуже легко.

Соціум - це досить інертна спільнота, що не викликає у мене здивування, адже, здається, це звичайний процес. Мені б хотілося, щоб ми активніше включалися у комунікацію, більше дбали про збереження рідної мови, намагалися вести навіть короткі діалоги в публічному просторі, приміром, у таксі - всього кілька фраз. Коли я їхав, це не викликало в мене жодних негативних емоцій, просто стало сумно. Чи так важко вимовити кілька слів? Я тоді повертався з військовим рюкзаком, і було очевидно, що я військовий. Чи справді важко знати хоча б дві фрази українською? Виглядає так, ніби людина настільки випала з контексту, що не усвідомлює, що спілкується зі мною російською, хоча я намагаюся спілкуватися українською. Це викликає певний сум, хочеться, щоб ситуація була кращою.

Я у своїй творчості намагаюсь більше закохати в українську мову, бо я сам закохався в неї через літературу, через вірші, через деякі пісні.

Зрозуміло, що це є більш ефективним методом, ніж примусові заходи. Я вважаю, що розвиток української музики, культури та літератури спонукатиме людей обирати українську мову. Наприклад, нещодавно я переглядав статистику, що стосується музичних уподобань українців, і виявив, що українська музика нарешті займає перше місце. Хоча у топ-10 все ще присутні російськомовні композиції, ми з гордістю утримуємо лідерство на верхніх позиціях.

Наша культура виступає на передовій музичного фронту. Звичайно, я жартую, адже це не зовсім передова, але мені приємно, що українці в основному віддають перевагу українським творам і цінують наш культурний продукт, який має бути якісним. Наразі в Україні існує безліч високоякісних культурних пропозицій, як у мистецтві, так і у військових технологіях. Таким чином, ми стали країною, на яку орієнтуються та від якої вчаться як США, так і країни Європи.

Наше військо переживає значний технологічний ривок, що дозволяє нам у майбутньому експортувати ці досягнення іншим державам на багато років вперед, оскільки вони є результатом наших знань і досвіду. Подібні зміни також відбуваються у культурі, де ми спостерігаємо справжній сплеск активності.

Як же у такому випадку відбувається щось на кшталт "моргенштерн" у нашому житті, особливо стосовно підлітків?

О, яке ж це потрясіння для мене! Я перебуваю у своєму власному світі, де знайомий з усіма цими культурними особистостями, і спостерігаю за нашим розвитком. Але нещодавно я став свідком того, як група 16-річних підлітків абсолютно не знала українських музичних гуртів.

Дозвольте розповісти про один випадок. Ми з хлопцями вирішили виїхати до річки, щоб приготувати юшку, а неподалік святкували день народження підлітки. Я спочатку не планував звертати на це уваги, але мої товариші вирішили втрутитися. Вони підійшли до компанії і почали знайомитися. Запитали дівчину: "Як тебе звати?". Вона відповіла: "Маша", а на це їй сказали: "Ні-ні, ти Марічка". Потім запитали іншого хлопця: "А тебе як звати?". Він відповів: "Дмітрій", а йому у відповідь: "Ні, ти - Дмитро". Після цього ми запропонували підліткам послухати нашу колонку, поки ми займатимемося своїми справами. Так вони змогли б дізнатися про різні музичні гурти та насолодитися якісною українською музикою.

Я думаю, що має бути такий обмін між поколіннями, бо є багато манівців, на які йде наше молоде покоління, і ми можемо його просто втратити.

У даний момент ми всі зосереджені на війні та питаннях безпеки, проте те, що відбувається в соціальних мережах і під впливом їх алгоритмів, на жаль, сприяє проросійським настроям. Існує реальна загроза культурної втрати серед цих людей, частина з яких уже знаходиться в іншій інформаційній реальності. Це потребує нашої пильної уваги.

Як це робити? Мені складно сказати. Це треба питати освітян або психологів, або ще когось, але те, що є величезна проблема, що в час війни ці діти ховаються від ракет, можуть від них загинути, однак продовжують це оплачувати через оці служби. Це все ж слухається на YouTube.

Сьогодні часто можна почути аргументи, що це лише підлітки, які протестують, тож варто їх залишити в спокої. Але згадайте, як ви були в їхньому віці: слухали музику з Росії, але тоді ситуація була зовсім іншою — не було вторгнення, війни, і Росія не вторгалася в наші життя.

Так, у нас є це виправдання, були ще сподівання на те, що ми просто дізнаємось про культуру інших народів. Це виправдання чистої води, тому що, наприклад, польську музику я не слухав, але російських виконавців я знав. Або далі на захід - німецька музика, хоча британську музику ми слухали, а от інші європейські народи були для нас все ж таки чимось дивним, диким.

Я усвідомлюю, що це стосується питання мови. Ми спілкувались російською, адже це давало нам змогу легше сприймати інформацію, але це не є виправданням. Ми були націлені на той культурний контент. Якщо раніше це була просто сусідня країна, тепер вона є ворогом. І нам слід знайти спосіб пояснити це нашим підліткам, необхідно більше знайомити їх з українською культурою.

Важко визначити, як саме реалізувати цю ідею та спонукати молодь, але я впевнений, що існують певні способи. Наприклад, можна організувати поїздки на концерти, дати підліткам шанс стати переможцями олімпіад, або ж відвідати виступи "ДахаБрахи". Нехай вони відчують, як вражаюче звучить жива музика. А ще є безліч інших виконавців, які можуть їх зацікавити.

А ви, як батько, як взаємодієте зі своєю донькою?

Дозвольте поділитися: у 2014 році, коли ми ще були сім'єю, моя колишня дружина і я вирішили перейти на українську мову після народження нашої доньки. З моменту її появи на світ вона оточена українською мовою в нашій родині. Я походжу з Краматорська, а моя колишня дружина — з Маріуполя.

І донька, коли пішла в садочок, то у неї було питання: "Тато, там деякі діти спілкуються російською, то вони - москалі?". Ми їй пояснювали, що це не тотожні поняття, тому що вона у своїй бульбашці була впевнена, що це не нормально. Для неї норма - українська мова. І це все ж таки народжується в родині.

В даний момент ми з моїми товаришами обмірковуємо, як діяти з нашими дітьми, адже поки ми перебуваємо на фронті, в нас втрачаються зв’язки з ними. Ми помічаємо, що у їхньому мовленні з'являються російські слова та фрази з пісень російських виконавців. Це призводить до втрати навіть культурного спілкування з нашими малюками.

З бесід з товаришами та товаришками можу зазначити, що наразі ми всі переводимо дітей у школи, де українська мова є основною, де на перервах викладачі спілкуються саме українською. У перший день моєї відпустки я разом з колишньою дружиною і донькою вирушили оглядати нові навчальні заклади, щоб дитина відчула себе комфортно і щоб їй це місце сподобалося, адже вона почувається чужою у своїй рідній країні. Вона говорить українською, але часто опиняється в меншості.

Я вважаю, що це жахливо - коли ти у себе вдома і відчуваєш себе чужою людиною. Донька хоче спілкуватися українською, але нормалізована інша мова. Вона в четвертий клас вже піде в нову школу, де норма є українська. Це не значить, що там нема дітей, які не говорять російською, але норма є українська. І тебе не будуть шпиняти за твою українську чи якось насміхатися, чи ще щось. Тобі не буде соромно за свою українську. Цього не має бути, ми не маємо цього допустити. Я думаю, що насамперед це треба транслювати між вчителів.

Я отримував освіту в Краматорську, де ряд предметів викладали українською мовою, таких як історія України, українська мова та література. Проте, під час перерв наш викладач переходив на російську.

Я відчував українську мову у своєму дитинстві як мову офіційних заходів і уроків, на яких мене щось змушують. А мова живого спілкування була іншою. Для мене українська мова була тим, до чого я ставився обережно, тому що це тільки на сцені чи по телевізору інколи говорять, а живі люди спілкуються російською, так це було в моїй дитячій уяві.

Цього допустити не можна. Українська повинна стати нормою. У цій новій школі навчаються російськомовні діти, але вони опиняються в україномовному середовищі і спілкуються українською. Ось що означає мова публічного спілкування.

Чому ж ми знову повертаємося до цього питання? Ви поділилися спогадами про своє дитинство, тепер розкажіть про те, як росла ваша донька. Моя пасербиця навчалася в київській школі, і на фінішній прямій, в 11 класі, дізналася, що поруч навчалася ще одна дівчина, яка володіла українською, але соромилася визнати це, боячись осуду. Вона закінчила школу у 2019 році. Що ж відбувається навколо нас? Яка причина цього? Чому російська мова так міцно тримає свої позиції?

Складний процес деколонізації. Це ж не одні ми проходимо, це колишні колонії імперії, які піддалися серйозному впливу, як ми з вами.

Якщо озирнутися на мою родину, можна помітити, що мої прабабусі та прадідусі спілкувалися українською мовою. Однак, бабусі та дідусі вже використовували суржик, а мої батьки стали повністю зросійщеними. Мама і тато спілкувалися виключно російською, відстоюючи її чистоту та красу. Вони дуже чутливо реагували на будь-які помилки у вимові, що викликало в них справжній дискомфорт.

Зараз це змінилося, мама також намагається перейти на українську. Тато мене якраз і навчив цієї думки, що ми українські патріоти, але російськомовні. Я це перейняв і дуже довго намагався себе виправдати цим, а потім думаю: "Почекайте, рідна мова - це все ж таки мова роду, а не та, що була нав'язана".

У величезну кількість зусиль, ресурсів та коштів було інвестовано в процес російщення. Тепер, щоб повернути все на свої місця, потрібно витратити не менше зусиль, фінансів і праці. Багато людей, які відстоювали українську мову та ідентичність, були знищені. Залишилася лише безперервна пропаганда. Саме тому ситуація є такою складною.

На мою думку, варто задуматися, чому так численні люди продовжують спілкуватися українською, незважаючи на всі спроби знищити цю мову.

Звичайно, у нас не все досконало, але ти можеш знайти та сформувати українськомовне середовище, як це зробив я. Поки я перебуваю в цій бульбашці, навколо все активно бурлить, розвивається та просувається, в тому числі й у культурному аспекті, що дозволяє тобі знайти своє місце. Адже були часи, коли українцям було важко знайти таке середовище.

А коли кажуть про те, що військові в окопах розмовляють російською, за те боронять Україну, - висувається, як аргумент.

Дійсно, існують військові, які спілкуються російською, проте захищають Україну. Заперечувати це було б дивно. Якщо провести серйозну і глибоку бесіду з кожним з них, багато хто зможе погодитися, що для забезпечення нашої безпеки та збереження української ідентичності важливо підтримувати нашу мову і популяризувати її у публічному житті. Не можу точно сказати, скільки з них поділяють цю думку. Проте я впевнений, що багато з них настільки виснажені і втомлені, що не здатні ще й обмірковувати питання мови. Я цілком це розумію.

На мою думку, військові – це, напевно, остання категорія, до якої ми можемо звертатися з мовними проблемами. Тому використовувати військових як аргумент, перебуваючи в кав'ярні у Львові, і стверджувати: "Я розмовляю російською, бо хтось там на фронті ризикує своїм життям, спілкуючись російською", – це, по суті, ховатися за чужим пікселем.

Існують люди, які запитують: "Чому ми повинні передавати російську мову ворогу, якщо в нас стільки українців?" Я стикалася з подібними міркуваннями.

Так, я зрозумів. Це дійсно цікава точка зору.

І що з цим аргументом робити? Може бути Україна двомовною?

Коли стартувала Курська операція, один з моїх товаришів висловився так: "О, чудово! Тепер нам слід захопити російську територію і їхню мову". Він мав на увазі, що російська мова також повинна стати частиною нашого життя. Якщо чесно, це досить незвичайний підхід.

Для мене тут таке питання - завжди знайдеться мільйони людей, які будуть захищати, зберігати та розвивати російську мову. Українська мова потрібна тільки нам, більше нікому. У російської фанатів по всьому світу, повірте, не бракує. І якщо ви перестанете захищати, зберігати, розвивати російську мову, дотримуватись всіх мовних правил, вона від цього не постраждає. Але якщо ми зробимо крок назад від своєї мови, почнемо відмовлятися, то не буде жодної людини або будуть одиниці, які будуть цю мову захищати.

Ми бачимо, що відбулося з білоруською мовою, яка на межі зникнення. Тому що окрім Білорусі, вона нікому не потрібна. І так само з українською. Ми єдині, хто може зберегти це. І це ж велика унікальність.

Ми зараз як вогник, який горить, і його не можна комусь передати, тому що тільки ми здатні його зберегти.

Вічні вогні російської мови залишаться. По всьому світу вже є безліч шанувальників Толстого і Достоєвського, тож можна бути впевненими, що без вашої участі з російською мовою нічого поганого не трапиться. Вона існуватиме, і це очевидно.

Незалежно від майбутнього Росії, російська мова знайде своїх охоронців.

Збереження української мови є нашою спільною відповідальністю. Це не просто обов'язок, а й велика честь, яку ми маємо, щоб зберегти цю чудову мову.

Чи вам не сняться сни українською мовою?

Так! Коли я перейшов на українську мову у 2014 році, тоді помітив, що вже на третій місяць почав думати українською, але сни продовжували снитися російською, бо ще моя підсвідомість не українізувалась. Я її українізував і лише на восьмий місяць почали снитися сни українською, і тепер лише українською. У мене підсвідомість українізувалась.

А вірші почати писати українською?

Було значно важче.

Коли ж теж казали про те, що, мовляв, послухайте, як красиво російською звучить любовна поезія, українською вона так звучати не може. Я чула таке.

Та, звісно, багато хто з українофобів так говорять. Я також чув подібне. Що тут казати? Я не хочу применшувати, в російській літературі є гарні твори, це дивно заперечувати. Але і в українській є прекрасна лірика.

Насправді, створювати вірші українською мовою було набагато важче, ніж починати бачити сни українською. Справа в тому, що ти все ж адаптуєшся до певного творчого процесу і налаштовуєшся на певні частоти, які, в свою чергу, все ще залишаються російськими в тобі.

Переклад творчості на нову мову нагадує перехід до іншого виду спорту. Це схоже на те, як якщо б ви з легкого атлетизма вирішили перейти у бокс або футбол. Вам потрібно радикально змінити всі свої внутрішні прийоми. Як відбувається цей процес? Важко знайти слова, щоб це пояснити.

Але перехід на іншу мову - це серйозно саме у творчості. У мене на це пішло аж два роки, поки я написав перший вірш, коли я собі сказав: "О, тепер це звучить українською, а не як перекладено з російської на українську". Цей вірш, до речі, увійшов у першу збірку, він один із таких, які люди знають, цитують. Від цього вірша я вже почав писати саме українською. Налаштувався на частоту української мови.

Зараз щось пишете?

Так, це відбувається безперервно. Творчість — це процес, який не має кінця. Наразі я завершаю роботу над новою збіркою, яка планується до виходу вже цього року. Вона практично готова, залишилися лише кілька останніх штрихів. Сподіваюся, що за місяць зможу відправити її на друк.

Я також нещодавно почав співпрацювати з автором популярних українських бестселерів, ім'я якого не хочу розкривати. Ми працюємо над спільним літературним проєктом, який обіцяє бути досить цікавим. Це буде книга, що міститиме великі вірші та трилогії, в яких я написав по три вірші на кожну тему. Таким чином, я зможу поглянути на різні емоції і ідеї з трьох різних перспектив, створюючи своєрідну збірку трилогій.

Чи може існувати Україна без її народу, без української мови та без її земель?

Мені здається, що все ж таки території в моїй ієрархії на самому низу рейтингу. А насамперед - українська державність, українська ідентичність, українська мова і вже там далі - територія.

У будь-якому випадку, незалежно від того, чи вдасться нам нині зберегти нашу державність, ми повинні обов’язково зберегти свою ідентичність, аби в майбутньому мати змогу відновити свою державу.

Я б не хотів такі сценарії розглядати, але навіть і в поезії в мене є ці найгірші сценарії: виокремлюються - щоб могло б бути, якби ми програли цю війну. Ви знаєте, все ж таки один вірш я згадаю. Це така антиутопія "Дистопія".

Археологічні дослідники виявили справжній скарб, який вразив усіх.

знахідка, що свідчить про величність колишніх імперій Ацтеків і Інків.

Країна, в якій більше зброї, аніж вцілілих будинків,

більше радіозв'язку, ніж відомих мобільних телефонів. У їхніх підземеллях.

На полицях розташувалися консерви, книги та картини, оточені бойовим арсеналом.

Вони відкривали очі, готові до оборони, якщо їм вдавалося хоч трохи зануритися у сон.

Замість паспорта там отримували металевий жетон, який носили на шиї.

на повноліття - бронежилет, розгрузку та іменну нашивку.

Їхні пляжі сортовані по мішках, щоб стало на кожну шибку.

Лікарні знаходилися по обидва береги річки.

Після успішного народження малюків їх приносили до мам.

загорнутими у піксель, бо інших тканин не мали.

Цілодобово там працювали лише військторги.

Ми не знаємо чому це тривало і достеменно не певні як довго.

Вони усвідомлювали вартість своєї батьківщини, адже платили за неї таку високу ціну.

Їхній останній поет спочатку друкував на друкарській машинці, а потім переходив до письма чорнилом.

пізніше він почав різати ножем та каменем ті ж самі рядки на великих шматках каміння:

Боже, що вони з нами вчинили?

що вони з нами вчинили

що вони з нами вчинили

Це свідчить про те, що вони усвідомлювали цінність своєї батьківщини, готові сплачувати таку високу ціну. Сьогодні ми теж розплачуємося дорогою ціною. Навіть якщо в одному з тисяч можливих варіантів мультивсесвіту нам не вдасться зберегти нашу країну, важливо зберегти нашу ідентичність, адже це дозволить нам колись відновити свою державність.