Віталій Манський: Дивно, що в українському документальному кінематографі зовсім не представлені теми бусифікації та системи захисту цивільного населення.

Зображення: Укрінформ Віталій Манський на фестивалі

Поділіться, як латвійські глядачі сприймають українські фільми в сьогоднішній програмі? Які зміни відбулися з 2022 року? Чи помічається втома від війни в обговореннях?

Всі фільми Artdocfest/Riga — це інтимні історії. Вони можуть стосуватися війни в Україні чи Ізраїлі, або ж розкривати стосунки між людьми та тваринами в Киргизстані. Проте глядачі приходять до нас і купують квитки. Деякі сеанси збирають повні зали, інші — близько двох третин місць. Іноді навіть більше, ніж традиційне "попкорн-кіно". Кількість глядачів коливається від 200 до 300 осіб.

У 2022 році ми мали повний зал на все з України -- незалежно від теми. Глядачі не просто хотіли розібратися, що там відбувається. Вони так висловлювали свою підтримку. А зараз мої друзі запитують: "що цікавого подивитися на твоєму фестивалі, але не про війну". У 2024 -- 2025 роках ми відчули таку "яму" в інтересі публіки. Зараз, здається, трошки з цієї ями виходимо. Ще не вийшли, але виходимо. Не знаю, чи це наші зусилля організаторів, а чи загальна тенденція, але глядачі трошечки повертаються.

Чи відвідують Чернова?

Люди приходять, бо вже чули про цей фільм. Хоча б трохи, але все ж більше половини глядацької аудиторії зібрав "Уламки світла" Міли Тешаєвої. На мою думку, це надзвичайно важлива стрічка для українського кінематографу, а також в цілому для кінематографу, що розповідає про Україну. Це одна з перших робіт, де складність життя не зводиться до простих чорних і білих образів. У фільмі йдеться про жінку, яку після звільнення Бучі судять за співпрацю з окупантами. Вона намагається виправдатися, ставлячи запитання: що мені було робити, коли моя армія залишила мене наодинці з ворогом?

На цю тему ми дуже гостро сперечалися з учасниками фестивалю -- не просто спілкувалися, а мали справжні дискусійні бої. Мені дивно, що в українському документальному кіно зовсім немає зображення бусифікації, залишення частини і такого іншого. Всі ж знають, що це відбувається. Аліса Коваленко стверджувала, що це нам "заважатиме", "працюватиме на ворога". А що, ворог не знає? Та вони цілодобово про це говорять у своїх пропагандистських програмах.

Зображення: new.oiff.com.ua Сцена з фільму 'Уламки світла'.

Запитання полягає в тому, яким чином це донести...

Безперечно. Але зовсім обходити таке -- теж не найкраще рішення.

Як вирішується мовне питання на фестивалі? У Латвії достатньо глядачів, які знають лише російську. Ви працюєте спеціально з російськомовною аудиторією?

Artdocfest/Riga – це міжнародний фестиваль із чітко визначеними правилами. Це означає, що фільми демонструються мовою оригіналу з англійськими субтитрами та латиським синхронним перекладом. Таким чином, глядачі, які говорять російською і не знають латиської чи англійської, не зможуть переглянути українську стрічку, наприклад, "Сліди", через відсутність зрозумілої їм мови. На жаль, для таких глядачів ми не робимо ніяких спеціальних заходів. Раніше, у 2014 та 2015 роках, ми організовували цей переклад, але зараз від цієї практики відмовилися.

На прем'єрі мого фільму "Час підльоту" в Празі стався цікавий випадок. Ця стрічка була знята українською мовою, і для глядачів були надані англійський та чеський переклади. Серед присутніх виявився опозиційний росіянин, який живе в Чехії вже десять років. Через двадцять хвилин він вийшов і запитав: "Чому немає російського перекладу?" Мене вразило це запитання. Чому він вважає, що російський переклад є необхідним? Ми ж у Чехії. Навіть цей опозиційний росіянин, хоч і не є представником імперських поглядів, вважає, що всі повинні адаптувати свої роботи під його мову. Чому так?

Фото: Укрінформ Під час фестивалю у Ризі.

Ви тривалий час перебували в російському культурному контексті та наразі активно працюєте у європейському середовищі. Які зміни відбулися у сприйнятті російських фільмів та кінематографічних творів, що стосуються Росії і росіян, після 2022 року? Наприклад, як це проявляється у фестивальних програмах?

Я стовідсотково впевнений, що ми маємо знати, розуміти і відчувати, що відбувається по той бік лінії фронту. Для власної сили і спроможності. Треба це розуміти. "Розвідкова інформація" для нас, якщо можна так назвати, і то дуже важлива. Тому я даю і надаватиму екран таким фільмам -- і людям, що виїхали звідти, і тим, які ніколи не були росіянами, але знімають там, і людям, які залишилися в Росії і наважуються про щось розповідати. Щодо останніх, то цього року жодної такої стрічки на фестивалі не було. Бо такого кіно зараз немає. Якщо буде, то я його візьму і буду показувати під псевдонімом автора чи як завгодно.

Ось інформація про стрічку "Росіяни на війні", створену Анастасією Трофімовою, та про Венеційський фестиваль 2024 року...

Я багато разів обговорював цей фільм та великий скандал, що його супроводжує. Виникло враження, що я виступаю проти цієї стрічки. Але це не так; я вважаю, що фільм має велике значення. Проте я заперечую проти того, щоб такі роботи демонструвалися на Венеційському чи Торонтському кінофестивалях за стандартними правилами: з запрошенням творців на червону доріжку та включенням до офіційної програми. Це створює враження, що фільм представляє позицію ворога та злочинця. Такого бути не повинно. Але сама стрічка заслуговує на перегляд і аналіз. Для українців це надзвичайно важливий фільм, навіть для військових, медіа та тих, хто займається контрпропагандистськими проектами. Адже він демонструє, що відбувається на іншій стороні конфлікту.

Це нагадує запрошення Лені Ріфеншталь на червону доріжку Лондонського кінофестивалю 1941 року, з квітами від організаторів. Складно зрозуміти, чому директор Венеційського фестивалю Альберто Барбера цього не зауважив. Це справді дивує. На мою думку, у такій ситуації я б показав цю стрічку на своєму фестивалі, організував би дискусію, запросив би режисера на Zoom, а не під час червоної доріжки, все це поза офіційною програмою, де ми вітаємо авторів кіно.

Зображення: Укрінформ "Артдокфест" в Ризі

У цьогорічному списку номінантів на "Оскар" представлено фільм "Містер Ніхто проти Путіна". Хоча картина Мстислава Чернова "2000 метрів до Андріївки" була висунута на нагороду, вона не потрапила до фінального шорт-листа.

Як представник Американської кіноакадемії, я був залучений до цього процесу відбору. Хоча я не можу ділитися деталями свого голосування, мені дозволено висловити думки щодо обох фільмів.

Розпочну з Чернова. "2000 метрів до Андріївки" — справжній шедевр. Цей твір є важливим етапом у розумінні війни як складової розвитку людської цивілізації. Досить прикро, що він не потрапив до короткого списку номінантів. Це наочно демонструє, як змінюється актуальність тем у нашому суспільстві.

Про інший фільм, який вже отримав нагороду BAFTA. Якщо ти щось закриваєш, це стискується, як пружина, а потім відпружується. Чотири роки так відбувалося з Росією. Сформувався запит на тему, і ось -- результат. Чи кращий цей фільм за Чернова? Звичайно, ні. Але коли академіки голосують, то керуються тим, що зараз цікавіше, і власними відчуттями від перегляду. У світі існує надія, що може Росія здатна якось змінитися. Це не перший фільм про пропаганду в російських школах. Є стрічки, теж номіновані на Оскар, кінематографічно потужніші, яскраві, професійні і так далі. Але там не було одного принципового елемента: того Паші Таланкіна, який показує власним прикладом, що в Росії є шанс. Ці всі стрічки були діагнозом або навіть вироком Росії. А вчитель Паша, який нібито всередині ситуації, засвідчує, що є люди, які не приймають все це. І це така надія, за яку голосують академіки і журі різних премій.

Нам теж важливо, щоб ця надія була, бо нікуди та Росія з українських і латвійських кордонів не дінеться. А це ядерна держава. Тож краще, щоб там були не тільки болота. Хай там буде ще і цей вчитель історії Паша.

Зображення: kinorium.com Кадр з стрічки "Містер Ніхто проти Путіна"

Латвія готується до війни?

Влада активно вживає заходів, що стають дедалі помітнішими. Виділяються фінансові ресурси на будівництво та покращення інфраструктури, зокрема доріг. Людям, які мають російське громадянство, заборонено купувати нерухомість та працювати в критично важливих секторах. Нещодавно велися жваві дискусії про скорочення штату в лікарні Даугавпілса, що розташована неподалік кордону. Це свідчить про намір спонукати російських громадян до еміграції. Звісно, російська меншина, включаючи громадян РФ та їх політичних представників, реагує на ці дії, висловлюючи своє невдоволення. Хоча я не займаюся політикою, мені зрозумілі причини таких дій.

Суспільство, люди... Я зустрічав багатьох, хто має добре продуманий план дій: що робити в перші добу, в якому напрямку вирушити разом із сім'єю тощо. Це не просто звичайні розмови за келихом пива.

Чи має війна вплив на культуру? Як вона змінює погляди художника?

На мою думку, вплив є недостатнім. Було б краще, якби він був більш значущим, але при цьому не перебільшеним.

Перетворює особистість?

Так. Так, звичайно, змінює. На прикладі України ми це бачимо дуже виразно.

Ви сьогодні почуваєтеся українським режисером у Латвії? Чи змінила війна ваше відчуття культурної належності?

Я ніколи не ідентифікував себе як український режисер, адже покинув Україну для навчання в Росії та не маю власного досвіду в українському кінематографі. Все своє життя я був російським режисером, і не маю наміру це заперечувати, адже це моя реальність. Наразі я – латвійський режисер, але моя українська спадщина для мене надзвичайно важлива. Я завжди підкреслюю, що не є українським режисером, і вношу корективи в біографії, які мені надсилають для перевірки.

Зображення: Радіо Свобода, автор Віталій Манський

Але, наприклад, один потужний режисер пише всюди, що він український митець, хоча не живе в Україні і навіть не знімає там свої фільми (йдеться про Сергія Лозницю. - Ред.). Це дивно. Якби ще не було війни, то я не звертав би на це уваги. А так це просто нетактовно.

Як зазначено в описі ваших кінострічок?

Латвія. Тут існує дві форми: власне виробництво, яке відбувається в Латвії, та спільне виробництво. Наприклад, у фільмі "Час підльоту" взяли участь Чехія та Україна, тому це також можна назвати українською стрічкою. Але коли мене запитують, хто я, я зазвичай кажу, що не вважаю себе українським режисером. Наразі я мешкаю в Латвії, маю латвійське громадянство і займаюся виробництвом в цій країні.

Програма вашого фестивалю щороку має виразну географію. Через кілька років про ці умовно "пострадянські" країни все ще можна буде говорити як про спільний простір?

Протягом всього мого життя — це сто відсотків. І для наших дітей — також сто відсотків. Щодо онуків — 99. Це нагадує лінію, де колись існувало кріпацтво. Ми досі спостерігаємо, як по різні боки цієї лінії живуть люди. Спадковість — це надзвичайно важливий аспект. Незалежно від того, якими шляхами ми обираємо йти, це завжди буде присутнім. Це не те, за що бореться Путін. Проте це спільна історія, яка формує наше спільне майбутнє.

Яким терміном можна описати це минуле?

Травма. Ми разом долаємо цю біль. Хоча кожен з нас робить це по-своєму, але все ж таки разом.

Це -- "від Берліна до Владивостока".

Отже, можливо, доцільно включити й Китай.

Аліса Коваленко та Марися Нікітюк зазначають: "У 2014 році росіяни ще намагалися щось затушувати, але тепер їхня справжня сутність повністю розкрита."