Вирватися з імперського впливу, чи Перемагаючи спадщину минулого.

Останні маркери "руского міра" назавжди зникають з українського публічного простору. Процес іде не без проблем, але інакше бути не могло

2025 рік, так само як і попередній, минув під знаком декомунізації, яка триває мало не 35 років, починаючи зі стихійних ленінопадів на заході Україні на зорі незалежності і далі, хвилями - від майдану до майдану, від революції до революції, від АТО і до війни, вперто і неухильно долаючи затятий спротив адептів Радянського Союзу і сонну апатію байдужих, - аж до сьогодні, коли перейменовуються останні топоніми з радянськими назвами. Але якщо з декомунізацією все більш-менш зрозуміло, то з дерусифікацією трохи складніше, адже зросійщення України тривало декілька століть поспіль. Однак і в цій неозорій царині все ж відбулись певні позитивні зрушення.

"Крок" проти "Монети"

Одна з голосних подій року, що минув, - перейменування національної розмінної монети з копійки на шаг. Мета - відновити історичну справедливість, позбутися радянської спадщини та відродити на 100% національні грошові назви. Ось як це пояснює очільник Інституту національної пам'яті Олександр Алфьоров: "Сьогодні гривня ділиться на копійки. Але копійка - це московська назва, що походить із XVI століття. Вона бере свій початок від московської срібної монети із зображенням вершника з "копьем" (списом, тобто), яку в народі називали "копійкою", щоб відрізнити її від новгородської срібної монети з вершником із шаблею, яку називали "сабельниця". Важливо, що історично гривня не може ділитися московською розмінною монетою, адже копійка, як і рубль, є символом рубльової зони, до якої належать Росія, Білорусь та Придністров'я. Тому рішення повернутися до нашої історичної спадщини - "шага" - є важливим та справедливим". Як запевнив старший зберігач фондів відділу Музею грошей НБУ Андрій Бойко-Гагарін, перехід від копійки до шага як дрібної грошової одиниці України відбуватиметься поступово, без фінансових втрат для громадян та не потребуватиме змін до Конституції. Утім, є й незгодні, зокрема і серед істориків, які вважають, що перейменування не на часі: і через війну, і через інфляцію.

18 грудня Верховна Рада підтримала законопроєкт про дерадянізацію назви розмінної монети в першому читанні. Голосування в цілому відклали на січень.

Пристрасті навколо імен та пам’ятників.

У 2024 році в рамках процесу декомунізації було змінено назви понад 25 тисяч топонімів, але в 2025-му темпи активності дещо зменшилися. Цей процес здебільшого проходив на рівні місцевих громад. Наприклад, у трьох селах Полтавської області — Заворскло, Минівка і Цибулі — вулиці, які носили ім'я Володимира Короленка, видатного російського письменника, що сьогодні міг би бути охарактеризований як "правозахисник" або "праведник України" (таке титулування він отримав у 1998 році від Єврейської ради України за участь у справі Бейліса) — були перейменовані. Представництво Українського інституту національної пам'яті в Полтаві характеризує Короленка як "письменника-денікінця", який не визнавав української державності, хоча на офіційному сайті УІНП його, здавалося б, включено до Переліку № 2, що містить осіб без символіки російської імперської політики. Отже, питання щодо Короленка залишається відкритим і потребує подальшого вивчення.

Навколо пам'ятників російським письменникам розгорнулися справжні словесні баталії. На передньому плані опинилися київський Булгаков і одеський Пушкін. Останнього, згідно з розпорядженням голови обласної військової адміністрації, восени закрили для публіки, накривши плитами. Що стосується Булгакова, то 19 грудня Київська міськрада ухвалила рішення про демонтаж 15 пам'ятників та об'єктів, пов'язаних із Російською імперією та Радянським Союзом. Серед них виявився і пам'ятник Михайлу Булгакову на Андріївському узвозі. Думки з цього приводу розділилися: одні підтримують дії влади, інші висловлюють критику та занепокоєння. Але, ймовірно, більшості, яка лише стежить за TikTok, це питання залишається байдужим.

Пётр Ильи́ч Чайко́вский, прощай!

І, на завершення року, Міністерство культури ухвалило рішення про перейменування Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. Відтепер заклад має назву Національна музична академія України. Демонтують і меморіальну дошку. Наступним кроком стане публічне обговорення з колективом закладу, експертним середовищем та громадськістю питання присвоєння нового імені Національній музичній академії України. Наприкінці 2023 року експерти УІНП дійшли висновку, що прізвище російського композитора в назві Національної музичної академії України є пропагандою російської імперської політики. "Продовжуємо процес деколонізації української культури. Рішення ухвалене відповідно до Закону України "Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії", а також законів "Про вищу освіту" та "Про культуру", - сказала віцепрем'єр-міністр з питань гуманітарної політики - міністр культури Тетяна Бережна.

Іван Мазепа у Лаврі

В кінці року в Києво-Печерській Лаврі було відкрито бронзове погруддя гетьмана Мазепи. Ця Лавра, на розвиток якої Іван Мазепа разом із матір'ю витратив значні кошти, стала місцем для цього пам'ятника. Бронзове погруддя створене за зразком прижиттєвої гравюри, виконаної Мартіном Бернігеротом. У розробці проєкту брали участь скульптори Олесь Сидорук та Борис Крилов, архітектор Віктор Юріков, дослідниця Ольга Ковалевська, а також представники Українського інституту національної пам'яті.

Ім'я Мазепи, видатного українського політичного діяча та мецената, протягом багатьох років залишалося під забороною. Після укладення союзу зі шведським королем Карлом XII, московська влада оголосила його "зрадником" і фактично засудила політично. Радянська історіографія також не визнала його ролі. У Києві досі немає жодного пам'ятника Івану Мазепі, як і Павлу Скоропадському чи Симону Петлюрі. Варто зазначити, що у 2010 році Київська міськрада, йдучи на поступки Москві, змінила назву частини вулиці Мазепи на Лаврську. Проте, в грудні цього року назву повернули. Крім того, у Лондонському Тауері цьогоріч була представлена шабля Івана Мазепи, що стало значущим кроком у просуванні української історії в міжнародному контексті.

ВИЙТИ З РОСІЙСЬКОЇ ТІНІ

Якось бельгійська франкомовна письменниця Амелі Нотомб зауважила, що Бельгії неймовірно важко жити поряд із Францією - відчуваючи постійний, майже фізичний тиск її культури. Це, мовляв, як існувати в тіні величезної гори. Навіть якщо ти не дивишся в її бік, вона все одно визначає обрій, світло й тінь. І навіть якщо ти говориш тією ж мовою, це не означає, що вона - твоя. Український досвід у цьому сенсі значно драматичніший. Російська культура була не просто "горою" поруч - вона десятиліттями навмисно перекривала краєвид, видаючи себе за єдино можливий ландшафт. Вона не лише тиснула авторитетом, а й системно витісняла, привласнювала, знецінювала. Вона не дозволяла вийти з тіні - переконуючи, що іншого світла не існує.

Декомунізація і дерусифікація - це не спроба зруйнувати гору. Це спроба, нарешті, відійти від неї на таку відстань, де стає видно власний горизонт. Де можна розрізнити рельєф, назвати речі своїми іменами й почати орієнтуватися не за чужими вершинами, а за власними орієнтирами. Цей шлях не швидкий і не комфортний. Вихід із тіні завжди сліпить. Але лише там, поза нею, стає можливим те, чого в тіні не бувало ніколи, - свобода бачити світ без нав'язаних пропорцій. І, зрештою, свобода бути не "поруч із", а самим собою.

Світлана Шевцова з Києва.