"Вони прибули з Канади до Донбасу, щоб підтримати ідею Незалежності України." Анна Паленчук розповідає про стрічку "Відстань до Незалежності".

Документальний нарис про українську громаду в Канаді та референдум 1991 року.

Продюсерка Анна Паленчук вже не вперше звертається до тем, які розкривають величезні історії через менш відомі наративи. У її портфоліо можна знайти такі проєкти, як "Маріуполіс", "Номери", "Євродонбас", "Малевич", "Єврокривбас", а також документальний фільм "In the Rearview", в якому вона виступила копродюсеркою. Ця стрічка також потрапила до шорт-листу премії "Оскар".

Її свіжий документальний фільм "Шлях до Незалежності" відновлює практично забуту частину історії 1991 року, акцентуючи на внеску української діаспори в Північній Америці в кампанію перед референдумом щодо Незалежності України.

Героями цього фільму є команда з 80 молодих людей канадського та американського походження, які мають українські корені. За кілька місяців до референдуму вони вирушили в Україну, подорожуючи різними регіонами країни, зокрема й на Донбас. Під час своїх поїздок вони зустрічалися з шахтарями, студентами та робітниками, розповсюджуючи інформаційні матеріали і обговорюючи з місцевими жителями питання демократії та перспективи незалежної держави.

У вересні фільм вийшов у прокат в Україні, а в листопаді розпочнеться його канадський прокат.

Ми обговорили з Анною Паленчук, чому молоді українці з Канади 35 років тому вирушали на Донбас, щоб підтримати ідею Незалежності, яку роль відіграла діаспора в формуванні сучасної України та чому ця тема знову стала такою важливою сьогодні.

Поділись, будь ласка, історією, як з'явилася концепція цього проєкту.

Приблизно два роки тому, на одному з заходів у Торонто, я познайомилася з паном Тарасом Гулою. Він поділився спогадами про те, як у 1991 році опинився в Маріуполі. Це справило на мене великий вплив: він прибув з Канади до Маріуполя в 1991 році, а я сама потрапила туди у 2015-му. Ця розповідь залишилася в моїй пам'яті.

Уже тут, у Канаді, я зрозуміла, що в Україні взагалі немає усвідомлення, скільки діаспора зробила та робить для підтримки України. Я почала питати пана Тараса: хто з вами їздив, чи є якісь архіви? Без архівів цю історію не зробити. Через пів року він подзвонив і сказав, що архів, мабуть, є в Бориса Вжесневського. Тоді я ще не розуміла масштабу цієї особистості, того, що він був депутатом парламенту аж чотири рази та є дуже відомою людиною в українській спільноті. Приблизно тоді ж я поговорила з Олею Московою, українською журналісткою, яка вже багато років живе в Торонто. Вона дуже активна, робить багато українських подій і дуже глибоко вивчила історію діаспори. І ми разом із нею почали збирати інформацію саме про цей маловідомий факт із життя української спільноти в Канаді.

-- І що ти зрозуміла після цих розмов?

Необхідно створити фільм, що з'єднає діаспору з Україною через призму сучасної історії. Тридцять п'ять років незалежності нашої держави — це чудова нагода переосмислити спільну історію. Єдність українців є надзвичайно важливою в цей час, адже це наш безцінний ресурс, який допоможе нам продовжувати боротьбу.

Як вдалося зв’язатися з паном Борисом?

Пан Тарас надіслав йому повідомлення, але відповідь не надходила кілька місяців. Потім він передав мені контакт, і я, як справжня українка, вирішила написати в WhatsApp. Звісно, пан Борис не помітив моїх повідомлень. Я намагалася зателефонувати, але безуспішно. Час минав. І раптом він сам зателефонував, адже помітив незнайомий номер. Він їхав кудись і сказав: "Дайте мені подивитися ваші фільми". Я надіслала йому матеріали. Після перегляду він зрозумів, що я працюю на професійному рівні, і поділився зі мною посиланням на YouTube, де частково викладені його записи з 1991 року. Тоді, у 1991-му, він подорожував Україною зі своєю домашньою відеокамерою, фіксуючи все для власного архіву.

Я ознайомилася з матеріалом і зрозуміла, що вже з цих записів можна створити повноцінний фільм. Після цього пан Борис приніс ще приблизно двадцять касет, і ми почали їх оцифровувати у Торонто. Ми переглядали фотографії, досліджували, хто з людей відвідував ті чи інші місця, та шукали свідків, які могли б поділитися своїми історіями.

Яким чином утворився режисер і українська складова команди?

В якийсь момент я усвідомила, що для реалізації цього проєкту необхідно залучити впливову особистість в Україні. Ми розпочали співпрацю з Христиною Шкрабар, продюсеркою з "1+1", яка наразі мешкає в Канаді. Вона стала першою, хто почув про цю ідею і повірив у неї. Христина запропонувала: "А чому б не звернутися до Акіма Галімова?". Ми з Акімом швидко знайшли спільну мову, адже його також турбує питання єдності українців.

Ти відновила тему, яка навіть у самій діаспорі трохи втратила актуальність, адже вони стільки всього досягли, що вже й забули про цей "десант із діаспори" в Україну. Як ви продовжили розвивати спільну діяльність?

-- В Україні все робиться швидко, але в Канаді все набагато повільніше, і ми переживали, чи реально взагалі встигнути до 35-річчя Незалежності: гроші шукалися дуже повільно, люди домовляються повільніше. Наприклад, щоб зустрітися з Борисом Вжесневським і розпитати, чи зберіг він архіви -- тільки на це у мене пішло пів року!

Три рівні кіно та індивідуальна спонукальність.

Як ти сама описала б суть цього фільму?

Перший шар символізує єдність України. Другий — це демократичні цінності, які були принесені в країну: м’яка сила демократії, зміни та свобода слова. Третій шар, що ховається за лаштунками, розповідає про активізм. Саме ця складова для мене є найважливішою. Це про те, як людина вирішує: я готова щось змінити. Іноді вранці вона може прокинутися з думкою про те, що прагне зробити більше, ніж просто виконувати щоденні обов’язки, вийти за межі звичного. Історії активістів надихають мене.

-- У тебе є і власна лінія в цій історії?

Вот так. Мій дідусь був професором, ректором у Нархозі, і його розстріляли за антирадянську позицію. Мій тато дізнався про це тільки в 1991 році. Усе моє маленьке життя моя родина була "антисоветчиками", батьки не любили радянську владу, мені навіть принципово не показували радянські мультики та кіно. Батьки до 1991-го збиралися виїжджати: то в Канаду, то в ПАР, то в Штати, але не могли через бабусю, яку роками тягали по КДБ.

День референдуму 1 грудня 1991 року я пам'ятаю дуже добре. Ми прийшли з татом на дільницю, він підняв мене, і я кинула бюлетень. Він був такий натхненний: "Залишаємося в Україні. Ми нікуди не їдемо, ми будемо будувати тут". Тато з кінця вісімдесятих уже займався бізнесом. Моя родина нікуди не поїхала, тому що сталася Незалежність. Для моєї родини це був переломний момент.

Тому зробити цей фільм -- для мене дуже персональна мотивація. Момент нашої Незалежності, референдуму, волевиявлення -- це один із головних позитивних моментів нашої сучасної історії, без крові та жертв.

-- Це те, що ми вже зараз розуміємо ретроспективно.

-- Саме так. Мені взагалі дуже цікавий розпад Радянського Союзу, я його досліджую, і хотіла би в майбутньому зробити серіал про розпад Союзу, як Крейг Мейзін зробив "Чорнобиль". Я працюю з архівними матеріалами, досліджую, збираю, і мені цікаво зібрати геополітичний "пазл". Для мене це теж персональна історія, бо я вчилася на політолога.

Герої

-- У фільмі є головні герої, і всі вони люди з потужними іменами, з потужних родин як, наприклад, Борис Вжесневський і Стефко Бандера. Є й інші, які залишилися за лаштунками. Як ти обирала героїв?

Я зверталася до кількох людей, і отримувала такі відповіді: "Ой, ці фото в мене в локері, зможу дістатися до них лише в жовтні 2027 року". Інші ж просто ігнорували мої запити.

Проте ми не вибираємо документальних героїв лише за їхньою наявністю. Наш вибір ґрунтується на їхній харизмі, здатності захоплювати увагу глядача та енергетичній присутності, яка вражає. Коли я спостерігаю за паном Романом Жилою, в мені виникає відчуття внутрішньої вібрації: він є потужною, емоційною та харизматичною особистістю. Камера його просто обожнює. Це вже стало професійним терміном — екранний магнетизм. Наприклад, Богдан Сильвестрович Ступка міг просто стояти перед камерою і мовчати, а ти, забувши про все на світі, занурювався у його талант та харизму.

Отже, коли ви зібрали усі необхідні матеріали, провели тридцять інтерв'ю, сюжет самостійно "склався" і сам обрав, хто стане центральною фігурою?

-- Приблизно так. Ще одне: у документальному фільмі не може бути двадцять героїв. Є певна кількість людей, яку глядач здатен прийняти, і це плюс-мінус дванадцять. Це золотий стандарт документалістики. Тому є інтерв'ю, які не пішли у фільм. Саме тому ми зробили окремий епізод для "Реальної історії". Перша іноземна журналістка в радянській Україні пані Сюзанна Вайц, -- неймовірно крута, але вона не вписалася в нашу документальну історію, проте потрапила в сюжет. Ми записали інтерв'ю з нею першою, а потім почали записувати героїв, і виявилося, що вони практично не перетиналися. Якщо немає взаємодії героїв між собою, це не працює.

Які герої вразили тебе найбільше? Чи виявилося для тебе несподіваним, що онук Бандери є такою щирою та відкритою особистістю в спілкуванні?

Пан Стефко — це, безумовно, чудова особистість, надзвичайно харизматичний як у житті, так і на екрані. Він вміло поводиться перед камерою і має неперевершене почуття гумору. Щодо твоєго запитання, то справжньою несподіванкою для мене став пан Джон Гевко. По-перше, його особиста історія справді захоплююча: він є американським юристом українського походження, випускником Гарварду. У початкові роки 1990-х років Джон виконував обов’язки виконавчого секретаря Міжнародної дорадчої ради при Верховній Раді. Напередодні голосування 24 серпня 1991 року, політичні діячі та радники з некомуністичної опозиції підготували ряд важливих документів для обговорення у парламенті, які мали бути ухвалені в разі успішного розвитку подій. Проте вони зіткнулися з проблемою — у них не було копіювального апарата. Цей апарат був у Гевка. Він працював всю ніч, копіюючи ці документи, а о сьомій ранку передав їх лідеру опозиції. Лише через шість годин депутати проголосували за Незалежність.

Під час перегляду фільму в мене виникло питання: як ці молоді люди змогли знайти в собі сили та можливості для подорожі до радянської України?

Борис Вжесневський був одним із ключових організаторів цього заходу. Як спадкоємець Future Bakery, він володів значними ресурсами. Ці кошти могли бути використані на різні цілі, однак молодь з Канади вирішила поїхати в Україну. Я не досліджувала його політичну кар'єру докладно, але знаю, що він чотири рази обирався до парламенту Канади. Моя переконаність в тому, що активізм часто стає першим кроком до політичних досягнень, залишається незмінною. Я вірю, що поїздка до України суттєво вплинула на життя кожного з цих вісімдесяти учасників та, можливо, змінила ставлення діаспори до нашої країни.

Розкриття

Які нові усвідомлення ти отримав під час виконання цього проєкту?

Ми створили фільм "Євродонбас", який неодмінно варто переглянути. Це один із найпотужніших проектів, над якими ми працювали, і його вплив досі відчувається. Після цього ми розпочали роботу над серіалом, присвяченим історії Донбасу, і мене вразила статистика: 92% населення Донецької області проголосували за Незалежність. Як це можливо? Я неодноразово ставила це запитання експертам і історикам. Для порівняння, в Криму цей показник склав лише 56%.

Згодом з'ясувалося: результати голосування принесли Єльцину, він подивився і спитав: "А Донбас що?" Йому кажуть: 92 відсотки. Він каже: "Окей, незалежна". Тобто нашу незалежність вони перевіряли по Донбасу. Це був найважливіший регіон.

І коли я зрозуміла, що пан Борис зі своїми похідними групами ходив від шахти до шахти, від школи до піонерського табору і просто говорив із людьми, розставляв столик на площі й агітував за демократію -- це й було інсайтом. Я сама була на Донбасі. У 2009 році потрапила туди вперше, в Сіверськодонецьк, і в мене був повний культурний шок. Я, киянка з центру міста, побачила дуже бідних, неосвічених людей, депресію, ніби потрапила в радянські часи. Я звідти поїхала і подумала, що ніколи не хочу туди повертатися. Повернулася вже у 2015 році, коли частково Донеччину та Луганщину анексували.

Я тому й зробила "Євродонбас". Я відчуваю персональну провину за те, що не займалася Донбасом, коли треба було. Що я була такою киянкою, яка живе в центрі, й крім свого Києва, ну ще Львова, нікуди не виїжджала. Я жила в цій парадигмі багато років, і через цю провину зробила цілий фільм про європейську спадщину Донеччини і Луганщини.

А ці люди в 1991 році поїхали з Канади, де вже було все, на той Донбас, і вони не боялися. Вони йшли з чистими серцями.

-- Таке можна робити тільки у двадцять. У тридцять уже думаєш, що тобі й морду набити можуть і поводишся обережніше.

-- Але для мене це величезне натхнення. Величезне відкриття чистих помислів людини. Вони були свідками демократії, вони вірили. Я не уявляю, яку силу і яку віру треба було мати. Саме це і є українська ДНК.

-- І ще травма: їхніх батьків вимушено викинули з країни, а ти відчуваєш цілісність, коли можеш повернутися і повернути собі якусь частину. Це історія про повернення гідності.

Вот так.

Які ще нові факти були виявлені під час процесу зйомок?

Оповідь про кохання пана Романа Жили та його дружини вражає своєю теплом і щирістю. Відчувається, як глибоко вони цінують одне одного. Їхній спільний шлях розпочався у Донецьку у 1991 році, і, безумовно, цей досвід став для них основою міцного зв'язку. Особисто для мене це справжнє джерело натхнення: адже через стільки років зберігати таку любов і повагу одне до одного, а також до рідної України — це вражаюче. Цікаво, що вона є українкою в четвертому поколінні.

Виробництво

Як проходили зйомки? Ти займалася частиною в Канаді, а Акім займався монтажем?

Ми проводили зйомки одночасно в Україні та Канаді, забезпечуючи живий зв'язок між обома локаціями. Це було справді непросто організувати. Нам довелося придбати потужний проектор і налаштувати сцену так, щоб камери залишалися непомітними. Гумор, що виникав, був переважно технічним та виробничим.

У нас також була значно обмежена кількість годин для проведення зйомок. Ми могли отримати доступ до локації лише о сьомій ранку, а розпочати знімальний процес о дев'ятій. До першої години все потрібно було закінчити. Це означало, що у нас було всього кілька годин на кожну зйомку, адже в Україні людям необхідно було дотримуватися комендантської години.

Це має велике значення. Які ще труднощі виникли під час організації зйомок у двох різних країнах?

Найголовнішою проблемою стала поточна ситуація в Україні. Знімальна команда зазнавала значних труднощів: обстріли, дрони, атаки — ніхто не міг добре виспатися вночі, а потім вони виходили на зйомки. У деяких моментах було надзвичайно складно, адже, усвідомлюючи обставини, мимоволі думаєш: можливо, в Україні зараз не найкращий час для фільму про діаспору, який ми створюємо тут, у Канаді.

Ми дуже хотіли, щоб пан Борис зустрівся з Акімом особисто. Але пан Борис не міг поїхати в Україну: це довга дорога і зараз небезпечно. Ми планували зйомку у Варшаві, але вона зірвалася, кілька разів переносилася. Натомість у нас з'явилася Енн Епплбаум. Її записали не у Варшаві, а десь під Гданськом. Акім приїхав до Варшави, а вона каже: "Ой, а я під Гданськом". Він потім пише: "Ані, у мене сьогодні така класна прогулянка -- шість годин у машині".

Викликів було чимало, але без них не обходиться жоден процес у кіновиробництві. Ми їх сприймаємо як належне — це своєрідний тест на нашу витривалість.

Стефка Бандеру знімали у Вінніпезі. Чи проживає він там?

— Ми його привезли сюди. Якщо чесно, ми планували щось більш масштабне. Я мріяла поїхати до Америки: адже там живе Гевко, а також пані Христина Лев, яка була з ними в Донецьку. Нам хотілося зняти її, оскільки у нас не вистачає жіночих фігур у фільмі, але, на жаль, коштів для поїздки в Америку не вистачило. Там ми могли б знайти нових людей, дослідити американські архіви, зокрема "Ukrainian Weekly". Це дозволило б створити більш масштабну історію, включаючи американський аспект. На жаль, не вистачило ні фінансування, ні часу на екрані. У нашому фільмі є багато ідей, які залишилися лише в наших планах.

Мені хотілося провести інтерв'ю з донькою Браяна Малруні, колишнього прем'єр-міністра Канади, який у 1989 році відвідав Україну і був глибоко вражений прагненням українців до створення власної держави. Канадська журналістка Сюзанна Вайц порекомендувала мені поспілкуватися з дочкою Малруні, оскільки вона пам'ятає, як важливою для її батька була підтримка українського народу. Проте, на жаль, інтерв'ю з нею вже не вдалося б вмістити в цю історію.

Ви розпочали роботу над сценарієм у 2024 році, а зйомки стартували у 2026 році?

-- Так, підготовка йшла два роки, а зйомки завершилися кілька місяців тому. Не було б архівів, не було б кіно. Я навіть можу показати листування з паном Тарасом, із якого все почалося: "Потрібні архіви. Люди, з ким можна поговорити". Я ж не знала, з ким він їздив.

Український лобізм та міжнародна спільнота

Яка суть цієї історії для тебе?

Ми повинні активно розвивати глобальну українську спільноту та підтримувати молодих лідерів, які мають потенціал стати депутатами і представляти українські інтереси у своїх країнах. Вважаю, що з цього можна сформулювати основи українського лобізму.

З одного боку, ми мали групу сміливих молодих людей, які, незважаючи на всі труднощі, вирушили до Донеччини та Луганщини, щоб розповсюджувати листівки, вважаючи це захоплюючим заняттям. З іншого боку, поруч із Малруні були представники діаспори, які постійно ділилися з ним історіями про Україну. Хоча їх не зобразили у фільмі, саме вони становлять ключовий елемент цієї наративної лінії. Можливо, їхня роль знайде своє відображення в наступному фільмі.

Ще одне значне відкриття полягає в тому, як ця діаспора зберегла українську ідентичність. Ми можемо провести паралелі з третьою хвилею: вони прибули, були переміщені і заявили: "Наші діти повинні залишитися українцями тут, у Канаді". Це виявляється через суботні школи та організацію "Пласт". Ці люди мали величезний вплив на своїх дітей, що призвело до появи таких особистостей, як Жила, Вжесневський, Стефко та багатьох інших.

На мою думку, травма втрати батьківщини спонукає до активних дій. Українці, які залишилися без своєї землі, змушені були вжити заходів, адже активність допомагає пережити це горе. Я переконаний, що ті, хто постраждав від війни, не зможуть залишитися бездіяльними.

Ти щойно висловила важливу думку про причини нашої активності: травма спонукає до дій. Якщо просто залишатися на місці, вона поглинає. Подумай про третю хвилю: їм навіть не вдалося виїхати в Україну. А ми маємо можливість, хоч і під загрозою ракет, але можемо замовляти речі з України.

Ризики та архіви Комітету державної безпеки

Якою мірою була ризикованою подорож героїв у 1991 році?

Небезпека була очевидною. Тоді ще існував СРСР, а отже, функціонувало і КДБ. Вжесневський почав свої подорожі ще в 1989 році, ділячись історіями про те, як його переслідували працівники КДБ. Акім постійно відвідував архіви КДБ, ніби це була його основна робота. Я кажу: "Акіме, зберіть усе зі своєю командою, повинні бути матеріали на Вжесневського, на Жилу або на когось іншого. Кого знайдемо в архівах, того й залучимо, щоб показати, як КДБ діяло проти діаспори". Ми навіть розглядали можливість поговорити з колишніми агентами, аби дізнатися, як вони вербували людей і стежили за ними.

А що ж виявилося?

Це стало для мене справжнім відкриттям, адже я не знала цього раніше. Коли розпадався СРСР, я була ще дитиною і не могла усвідомити всіх цих подій. У фільмі про це не згадано, але для мене це стало важливим усвідомленням. Всі архіви КДБ, що стосуються іноземців в Україні, були знищені. Після проголошення незалежності України КДБ перетворився на СБУ, а працівники залишилися ті ж самі. І саме ці люди, щоб уникнути будь-яких свідчень про свою діяльність, коли в 1992 році Україна відкрилася для іноземців, спалили всі документи. Тепер нічого не залишилося, навіть найменших деталей. Ми намагалися дослідити архіви, але знайшли лише деякі відомості про Богдана Гаврилишина.