"Я творю мистецтво, отже, я існую". Історія ветерана, що втратив обидві руки на війні - Життєві розповіді | Експрес онлайн.

Зображення з колекції Володимира Симанишина.

29-річний ветеран уже організував десять особистих виставок і продовжує творити. Він також навчається в духовній семінарії, прагнучи стати капеланом, щоб надавати духовну підтримку своїм побратимам.

Володимир народився у селі Висічка на Тернопільщині. "У школі я любив історію України, українську мову та літературу, про малювання й не думав. І якби мені хтось сказав, що матиму колись художні виставки, то дуже б здивувався. Професію обрав робітничу, став техніком-будівельником, як і мої батьки", -- каже співрозмовник.

Після закінчення професійного коледжу молодий чоловік поїхав на заробітки до Польщі, а коли почалося повномасштабне вторгнення, одразу повернувся з-за кордону додому, щоб боронити державу.

З березня 2022 року Володимир Симанишин став частиною добровольчого підрозділу, що підпорядковувався 8-му полку спеціального призначення Сил спеціальних операцій, названому на честь князя Ізяслава Мстиславича. Тут він пройшов базове навчання військовій справі. У травні його мобілізували на фронт, де він брав участь у боях у Сіверськодонецьку, Лисичанську та Бахмуті. У липні 2023 року, під час бойових дій поблизу Часового Яру, Володимир отримав серйозне поранення. Лікарі були змушені ампутувати обидві його кисті, щоб зберегти йому життя.

Боєць лікувався у госпіталях Дніпра, Києва, Тернополя. Увесь час поряд із ним була мати Надія, яка підтримувала сина. "У Тернопільській міській лікарні №3 до пацієнтів-воїнів приходили волонтери й проводили арттерапевтичні заняття. Одна з них, Олена Хмельницька, запропонувала мені малювати, -- згадує ветеран. -- Не уявляв собі, як це робити без рук. Та й мій психологічний стан тоді був не найкращим... Ви ж розумієте".

Мати настійливо закликала сина спробувати арттерапію. Зрештою, він вирішив дати цьому шанс. На бинті Володимира закріпили пензлик, і так він зробив свої перші штрихи. З кожним наступним сеансом його навички покращувалися. Воїн почав відчувати радість від самого процесу малювання, а також від досягнутого результату. У своїй дебютній картині Володимир Симанишин зобразив червоні маки на тлі неба та води.

"Мабуть, це було призначення, що все так сталося. Тепер живопис — це моя справжня пристрасть. Я організовую виставки, під час яких можу збирати кошти для своїх побратимів і на підтримку дітей, які борються з онкологічними захворюваннями. Я маю можливість спілкуватися з іншими ветеранами, які втратили кінцівки, і своїм прикладом доводити, що немає нічого нездійсненного. Найголовніше — вірити в себе", — зазначає він.

У клініці Protez Foundation в США ветеранові виготовили біонічні протези рук. Завдяки цим пристроям він тепер має можливість не лише малювати, а й керувати автомобілем, кататися на велосипеді, самостійно харчуватися, одягатися, а також користуватися мобільним телефоном і комп'ютером.

За рік Володимир Симанишин намалював понад 50 картин. Організував десять виставок у Києві, Тернополі, Борщеві, Бережанах, Івано-Франківську, де збирав кошти для ЗСУ та на лікування онкохворих діток. Тематика робіт ветерана різна: пейзажі, натюрморти, портрети. А ще він зображає на полотні свої спогади, сни та мрії. Часто працює без ескізу, каже, що сюжети "тримає в голові". Нині ветеран ще й навчається на богословському факультеті Волинської духовної семінарії ПЦУ, хоче стати капеланом. Також думає про те, щоб здобути освіту психолога або юриста.

"Мене надихає бажання підтримати хлопців і дівчат, які пережили важкі моменти через війну та втрату здоров'я. Я хочу, щоб вони не втрачали віру в себе у складні часи... Важливо знайти те, що приносить радість. Для мене живопис став надзвичайним джерелом натхнення. Я малюю, отже, я живу," – ділиться Володимир Симанишин.