"Я - та сама рослинка, що не для битв була посіяна." Записи мобілізованого.

Я не мав достатньо відваги, щоб стати добровольцем на війні. Проте я не планував уникати зустрічі з групою оповіщення на вулиці і не збирався тікати від них. І ось, одного ранку у Львові, мене все ж зупинили військові з ТЦК.

У цьому есе я розповідаю про найскладніший і найзахоплюючий місяць свого життя. Вірю, що мої спостереження та роздуми, викладені в цій нарисі, знайдуть відгук у багатьох, особливо в тих, хто не зміг виконати свої обов'язки, але мав достатньо самоповаги, щоб не втекти від них.

Я - та сама квітка, яка виросла не для битви. Проте одного ранку, наприкінці осені, на тротуарі біля автовокзалу на вулиці Стрийській у Львові мене зірвали. Це зробили військові з шевронами одного з львівських територіальних центрів комплектування.

Дії військових проявилися в цілому як цілком належні. Відбулася швидка бесіда, подана заява для реєстрації військовозобов'язаного та вручення повістки для проходження медичної комісії.

У коридорі ВЛК скупчилося близько десяти чоловіків різного віку. Медичний персонал швидко приступив до роботи, запитуючи про наявність хвороб і проблем зі здоров’ям. В результаті, всім було присвоєно статус "придатний". Ніхто не був направлений на додаткове обстеження.

В цілому, у територіальному центрі комплектування ми перебували приблизно десять годин.

Співробітниця ТЦК на завершення зустрічі промовила: "Хлопці, намагайтеся знайти спільну мову з командиром. Це справді важливо. Старайтеся налагодити з ним стосунки, незважаючи на обставини".

Промовляла вона це таким тоном, ніби від того, чи подружимось ми з командиром, точно і вже завтра, залежатимуть наші життя. Її слова й те, як вона їх вимовляла, видалися мені акцентовано драматичними. Ймовірно, виправдано.

Перед відправленням із ТЦК до навчального центру для проходження базового курсу загальновійськової підготовки (БЗВП) один з солдатів поділився з нами, що нас відвезуть до Житомира. Він зазначив, що це хороша новина, адже в рівненській частині справи йдуть значно гірше, ніж у Житомирі. Потім хтось інший повідомив, що наш маршрут все ж таки веде до Рівного, і, за його словами, це нам на щастя, оскільки в Житомирі ситуація, насправді, є досить складною. Знову пролунали новини, що нас везуть до Житомира, а згодом - що на Рівне. І щоразу звучали коментарі, що нам пощастило.

Куди саме їдемо, ми не знали, вже навіть сидячи в мікроавтобусі. Коли я запитав про це військового, який нас супроводжував, він якось показово роздратувався. Мовляв, ви тепер солдати, тож питання ставити - не ваша справа.

Ми прибули до військової частини приблизно о 23:00. Звісно, у таку пізню годину ніхто не поспішав оформляти нову групу рекрутів. Дивна логіка їхати вночі. Однак, очевидно, нас вже сприймали як безпосередній людський ресурс, як це часто буває в армії. Тож ми змушені були ночувати в мікроавтобусі. Ніч видалася холодною та безсонною. І в якийсь момент мій сусід вигукнув: "Коли вже, чорт забирай, настане цей ранок?".

Розпочався ранок, і його емоції виявилися ще більш складними, ніж ті, що панували вночі. Відчуття коливалися між захопленням і піднесенням, а також глибокою смутком. У моменти радості я відчував себе молодим, ніби мені знову 22 роки, і я стою перед сценою, на яку ось-ось вийдуть Iron Maiden. Це відчуття супроводжувалося і певним полегшенням — наче важливий крок, який я давно мав зробити, нарешті здійснився.

Але перше фото того ранку більше нагадувало про невтішні реалії. На зображенні – темний, промоклий від дощу ліс, що пережив листопадову ніч. Високі, безгілкові стовбури сосен у тумані виглядали б справжньою перлиною на обкладинці альбому Drudkh. Ця картина випромінювала холодну, жорстку істину: твоє існування – лише короткий фрагмент у безмежному потоці еволюції, майже непомітне і незначне, як одна з тих жовтих соснових голок, якими встелений ґрунт цього лісу.

У цьому мікроавтобусі ми, нарешті, познайомилися. Разом зі мною прибули: Ігор, Євген, Руслан і Петро. Для двох із нас цей початок став фактично завершенням.

Євгену близько тридцяти років. Він працює в IT-сфері і родом із Дніпра. Його тіло прикрашене численними татуюваннями на руках і шиї. Цієї ночі він був у легкій куртці, що ставило під сумнів, як він зміг витримати холод. Можливо, він намагався зберегти свій стиль хіпстера, або ж просто прагнув зберегти тепло в тілі, адже невід'ємною частиною його образу була шапка. Євген не відзначався балакучістю; більшу частину часу він просто ігнорував жартівливі зауваження супутника з ТЦК про свої татуювання.

Під час однієї з зупинок у дорозі ми з Євгеном розговорилися і він дуже правильною українською коротко повів свою історію. Приїхав до Львова у відрядження, мав важливу зустріч. Владнав справи, переночував у місті, і коли вранці йшов по Сихову до своєї автівки, щоби повертатися в Дніпро, його зустріли хлопці з ТЦК.

Історія про те, як зранку не вдалося дійти до автомобіля всього кілька метрів – одна з найпоширеніших серед тих, хто прибуває в навчальний центр для проходження БЗВП. Врешті-решт, кожен, кого так мобілізують, кудись не дійшов. Або ж, навпаки, дійшов саме туди, куди й повинен був насправді потрапити.

Петро - безробітний із Львова. Його обличчя відображало суттєве занепадання здоров'я. Цей полігон став для нього вже третім місцем, куди його привезли. Він знову став жертвою оливкових форм, прибувши з ними до ТЦК, пройшов військово-лікарську комісію і потрапив до навчального центру. Два рази його вже відправляли назад. Так сталося і цього разу. Я вже не пам'ятаю, які саме проблеми зі здоров'ям мав Петро, але його недуги були настільки серйозними, що в центрі його не прийняли.

Подібно до Євгена, виявилося, що зататуйований IT-спеціаліст приймав антидепресанти, мав певні психічні труднощі, і в моменти сильного стресу у нього тряслися руки. Йому запропонували пройти тест ще раз, як і всім нам у ТЦК. Після цього він сів у мікроавтобус разом із Петром і повернувся до Львова. А далі, напевно, сів у своє авто та вирушив у бік Дніпра.

Найперше завдання, яке я собі поставив у таборі базової загальновійськової підготовки - стати добрим солдатом, який прагне навчитися всього, чого навчають. Все, як заповідали військовослужбовці з ТЦК.

Моя друга ціль полягає в тому, щоб щодня надсилати своє резюме в різні організації. Я прагну знайти таку позицію, де будуть враховані мої професійні навички, досвід та вміння.

Мені потрібно було терміново завершити завдання, яке я мав виконати ще як цивільна особа. Якщо ти сам проявив ініціативу щодо мобілізації, знайшов місце служби та домовився про прийняття, то є можливість потрапити в армію на визначену позицію. Проте, якщо ти прибув до територіального центру комплектування разом з військовослужбовцями, які займаються оповіщенням, то ризикуєш потрапити в ситуацію, схожу на лотерею, з невизначеним результатом. Найімовірніше, в такому випадку тебе призначать стрільцем, і ти муситимеш бути готовим вирушити туди, де на той момент буде найбільша потреба у твоїй допомозі.

Міг бути й гірший досвід — таке було моє перше враження від навчального центру. Після безсонної ночі в мікроавтобусі нас привели до наметів, де відбувалися кілька співбесід. Офіцер, який сидів за столом, виявився начальником морально-психологічної служби, і його погляд, що проходив крізь круглі скельця окулярів, не виражав особливого зацікавлення — наче це була просто ще одна формальність. Проте він справив позитивне враження.

Хто справив враження неприємне - це сержант, якого всі називатимуть Петрович. Йому десь за 55, в нього дещо розхлябана як на військового хода й манера рухів. Петрович виглядав на непоганого чоловіка, який, проте, змушений мати справу з тими, хто зневажає м'якість у характері. І ще - на того, хто регулярно випиває з тими, з ким мусить мати справу.

Петрович підійшов до нас, коли ми вийшли з палаток. Його критичний погляд чомусь зупинився на мені. Пильно дивлячись в очі, сказав: "Хлопці, тут без фокусів. Якщо хтось полюбляє випити, а я бачу, що тут такі є, - на цих словах Петрович ще пильніше всвердлив у мене погляд, - то від сьогодні про то забудьте".

Провівши ніч у мікроавтобусі, я вирішив щоранку займатися віджиманнями від землі та тренуватися, імітуючи бій з тінню. Але Петрович чомусь сприймає мене не як Роккі Бальбоа, а як якогось п’янюгу?!

Поряд із тими наметами, перед тим як ми вирушили на територію частини, виникла легенда. Поруч з нами було семеро інших чоловіків, таких же, як ми: у цивільному, змерзлих, недосипаних, але сповнених бажання посміятися та пожартувати, аби не проявляти стресу. І раптом один з них зник. У всіх залишилося дивне відчуття — наче чоловік просто зник у повітрі, мов крізь ту рівненську глину.

Згодом його так і не вдалося відшукати. Ймовірно, він покинув намет, щоб покурити або відвідати туалет вдалині від інших. Потім зник у густому лісі. Зрештою, дійшов до дороги, що пролягала приблизно за кілометр, і зупинив рейсовий автобус або попросив підвезти.

Мене доєднали до гурту інших новоприбульців. Сержант Петрович завів нас до одного з дерев'яних приміщень і голосно спитав, у кого акуратний почерк. Я підняв руку.

"От ти й попався, - сказав Петрович. - Будеш писарем!". І дав чистий листок з ручкою, наказавши записати імена всіх присутніх солдатів, їхні прізвища, дати народження й місця проживання.

Писар має особливий статус серед солдатів, що надає йому певну унікальність в умовах загальної одноманітності. У військовій службі існує велика потреба в письмовій роботі, адже необхідно вручну фіксувати різноманітні дані в журналах. Це завдання і виконує писар.

Під час БЗВП вигода писаря в тому, що він часто буває в приміщенні штабу. Так можна ближче познайомитися з командирами й отримати доступ до інформації. У випадку, коли тебе щойно мобілізували й ти геть нічого не знаєш і не розумієш, це важливо.

Але всі ці переваги бути писарем насправді сумнівні. Доступу до жодної корисної інформації я не отримав. Натомість, як виявилося, писар пропускає все, що говорять у той момент, коли він зайнятий писаниною. В умовах, коли нічого не зрозуміло і ніхто нічого не пояснює - варто було мати хоча б якийсь матеріал для аналізу. Робота писаря всьому цьому активно не сприяла.

Вживали алкоголь майже кожен день. На початку все проходило під контролем і в мирній атмосфері, але в останні дні БЗВП під час чергової зустрічі за напоями ситуація переросла в бійку.

Дістати алкоголь у навчальному центрі, принаймні рівненському - як раз свиснути. Можна, звісно, з усіма пляшками нарватися на патрульних, але хто не ризикує, той не п'є "Микулинецького".

Командири та інструктори не раз попереджали нас щодо вживання алкоголю. Однак, з часом ці застереження ставали все менш ефективними. Врешті-решт, один зі сержантів висловився приблизно так: "Якщо вже так хочеться, то випийте, але в помірних кількостях. І відразу ж ідіть спати".

У підсумку, боротьба з вживанням алкоголю виявляється безрезультатною. Причина цього полягає в тому, що це явище має масовий та всепроникний характер. Подібно до того, як комуністичний режим не зміг подолати греко-католиків через їх численність, так і ті, хто не вживає алкоголь, не зможуть вплинути на тих, хто п'є.

На початку я був сильно вражений терміном "людський ресурс". Вперше його почув під час інтерв'ю з керівником одного з обласних ТЦК та СП. Він розповідав про відправку "людського ресурсу" на фронт, і в той момент мені здалося, що це звучить вкрай цинічно!

Так не слід висловлюватись, міркував я. Але з часом змінив свою думку — адже ми справді є людським ресурсом. Війни завжди ведуться за рахунок ресурсів: матеріальних, фінансових та людських. Іншої логіки наразі не існує. Врешті-решт, чому б не стати добрим і ефективним ресурсом? "Зброєю Перемоги", як зазначено у "Промові переможця".

Однією з найбільш важких задач у навчальному центрі для людського ресурсу є прокидання вранці. Це не стільки через ранній час, як о п'ятій чи опів на шосту, а через те, що тридцять людей щойно вийшли з царства снів і тепер з острахом намагаються усвідомити, де вони опинилися. У брудному, часто вже холодному та темному наметі, вони почуваються розгубленими, злими і сповненими тривожних думок про майбутнє. Ця реальність вражає, немов штанга, що з усієї сили вдаряє в чоло.

Зменшити біль від ранків можуть лише спільні жартівливі зауваження. Чим голосніше, тим простіше. Якщо вечірнє розслаблення приносить алкоголь, то для полегшення ранкових страждань потрібен лише гумор.

У моєму взводі був Микола. Мав приблизно 30 років, жив у селі, високо в горах, десь за п'ятнадцять кілометрів від Тячева. Мешкав сам, мав невелику господарку. І не мав банківської картки. Коли всім виробляли приватбанківські картки, щоб виплачувати через них зарплати, для Миколи це стало проблемою - для цього був потрібен ідентифікаційний код, а його не було. Коля казав, що десь у хаті ніби й був, але він "без поняття", де саме.

Микола мало говорив, був тихий, відсторонений, неуважний і розгублений. Завжди й у всьому серед останніх. Це геть простий хлопець, без освіти, який зовсім не вмів комунікувати з оточенням у незнайомих йому умовах. Тексту присяги Коля не зміг навіть прочитати, тому присягав, повторюючи слова за товаришем поруч. Йому було складно згрупуватися, щоб тримати автомат у стійці, цілитися, запам'ятати почерговість дій зі зброєю.

Очевидно, що найбільше дотепів було адресовано Колі. Проте ці жартівливі висловлювання не відзначалися жорстокістю чи образами. Швидше, це можна вважати легким підкресленням його особливостей.

На завершальному етапі третього тижня підготовки Микола, вперше за весь цей час, зважився на відверту розмову. Він голосно ділився враженнями з усіма в палатці про свій випадок в їдальні, де зустрів знайомого з рідного села. Цей знайомий працював на кухні і надав Миколі таку велику порцію м'яса, що той ледь зміг її осилити.

На третій день БЗВП нам видали автомати, бронежилети, каски і чотири порожні магазини.

Виявилося, що процес розбирання та складання автомата значно простіший, ніж під час уроків допризовної підготовки в школі. Тепер шомпол не потрібно вибивати ударом долоні, що раніше мені ніяк не вдавалося, а можна просто акуратно витягувати.

Чистка зброї спочатку здавалася нам зовсім незначною справою. Проте вже за тиждень ми оволоділи цим процесом, використовуючи пісок, шматки тканини, вирізані з маскувальної сітки, та трохи масла. Щоб позбутися багатошарового нагару, залишеного нашими попередниками до завершення навчання, нам довелося докласти чимало зусиль і витратити немало піску.

Протягом дня зброя перетворювалася на невід'ємну частину нашого тіла. Ми освоювали мистецтво бігу з автоматом, падіння та носіння так, щоб нічого не зачіпати. Петрович, що відповідав за видачу автоматів і спорядження, постійно наголошував, що в разі втрати будь-якої деталі, він стягне з нас її вартість, помноживши на чотири або навіть п'ять.

Я швидко звик до хропіння, армійських жартів і повсюдних матюків. Це виявилося легше, ніж думав. Хропіння просто ігнорувати, бо ввечері настільки втомлений, що моментально засинаєш. Армійські жарти сприймаєш як належне. Щодо матюків, то потроху починаєш матюкатися й сам.

Четвертої ночі ми прокинулися від гудіння шахеда. Звуки сповіщення про повітряну тривогу всі дружньо проспали. Гул дрона все гучнішав, аж по ньому почали стріляти з автоматів вартові. Шахед пролетів, черги припинилися. Ми хутко зібралися, взяли автомати і вийшли з намету. Простояли зо дві години біля укриття до завершення тривоги. В темряві тихо й неймовірно красиво сипав мокрий сніг.

На п'ятий день у навчальному таборі я сфотографував мухомор. Він видався найдоречнішим до нашої ситуації. Мокрий ліс, сира земля і солдат Мухомор стоїть на варті.

Одним із найзахопливіших уроків, які ми проходили на БЗВП, була тема "Розвідка". Ми вивчали, як потрапити на територію супротивника і рухатися максимально безшумно, як замаскувати свої сліди на снігу, орієнтуватися на місцевості та розпізнавати звуки тварин навколо.

На розвідці ми також тренували перебігання дороги, парами й поодинці. Інструктор Тарасович намагався сказати побільше й пояснити детальніше. Від нього вперше почув слово, яке згодом лунало ще від кількох інструкторів - "пи*дов". На зразок: "Відстанеш і заклинить автомат - всьо, пи*дов". До війни Тарасович працював водієм-далекобійником.

В Артуровича, інструктора з мінування і розмінування, час від часу тряслася права рука. Так, що він аж притримував її лівою. Якби з нього робити героя художньої фільму, ця ліва рука була б дуже жирним мазком у його портреті і точно зіграла б якусь ключову роль у вирішальній сцені з обрізанням кольорових дротиків.

Заняття проводили у великому наметі, попід стінами якого стояли столи зі зразками гранат, мін та інших вибухових пристроїв. На пісковому ґрунті інструктор показував, як ховати протитанкову міну, як її виявляти і знешкоджувати. Лейтмотив - "Ви цього не робитимете, а якщо робитимете, то, найімовірніше, вам пи*дов".

З нашої роти, а це приблизно півтори сотні солдатів, лише десяток мали вищу освіту. Відповідно після завершення загальновійськової підготовки продовжити навчання вже на офіцерських курсах могли тільки ті десятеро. Офіцерів у ЗСУ, як часто кажуть, дуже бракує. При тім жодної грамотної пропаганди на цю тему я не бачив. Саме про українських офіцерів як розум, силу, честь і гідність. Як реальну "зброю перемоги, надію на майбутнє".

В кінці місяця на полігоні не відбулося жодних лекцій чи роз'яснень стосовно історичних обставин взаємин з росіянами, передумов війни, її особливостей і причин, чому ми не можемо дозволити собі програти. Не було жодного слова про те, за що і проти кого ми ведемо боротьбу. Замість цього з усіх телефонів лунали російськомовні рілси з фрагментами радянського кіно. Це вже дійсно звучало на "пи*дов".

Михайло був найзагадковішим персонажем. І не тільки нашого взводу, а й, готовий битися об заклад, цілого полігону.

Походить з Закарпаття, приблизно сорок років, має виразну місцеву говірку, густу коротку бороду і страждає на хворобу, що в народі отримала назву "чорна". Це епілепсія.

Усі зверталися до нього за прізвищем - Магурич. Він часто ділився історіями про свою прекрасну дружину та трьох малих дітей, які чекали на нього вдома. Проте Михайло вже п’ятий раз поспіль опинився в таборі БЗВП. Через свою "чорну" недугу його не відпускали додому і не включали до бригади.

Магурич був відомий усім, і сам він також знав багатьох. Він навіть стверджував, що має номер телефону самого командира військової частини. За словами Михайла, іноді командир телефонував йому, завжди починаючи розмову зі слів: "Міша, послухай..."

Міша був активний, балакучий і запальний. Ближче до завершення нашого БЗВП він вперто брався шикувати взвод замість взводного й сварився, що його ніхто не слухав.

Магурич завжди мав слабкість до принесення їжі з їдальні. Він часто заходив туди в останні хвилини, щоб виймати з рук кухарів пів ящика печива, вафель або кілька буханок хліба. Одного ранку я прокинувся під звуки голосних, захоплених вигуків Михайла, в яких найчастіше звучало "до*уя масла". Спочатку я вирішив, що хтось із хлопців читає Подерв'янського, але виявилося, що Михайло приніс із їдальні цілий ящик масла та запрошував усіх до сніданку.

Магурич йшов куди й коли хотів, нікому нічого не кажучи. А раз чи двічі на тиждень міг несподівано впасти, закотивши очі й пускаючи з рота слабу піну. Якщо Михайло й грав комедію, про що всі казали, то робив це цілком натурально.

Кілька разів нас відпускали додому на вихідні. Ротний, загалом чудовий хлопець, перед тим довго й нудно розповідав, що у звільненні не можна вживати алкоголю. Особливо комічним був фінальний раз, коли він переконував нас у цьому, сам доволі невпевнено стоячи на ногах.

Останнього разу повертався в навчальний центр автобусом зі ще десятком військових. Хтось їхав у той же центр, хтось - значно далі. При виїзді зі Львова хлопці дзвонили до рідних і в слухавках чулося схлипування або голоси, що тремтять. Потім ці чоловіки говорили між собою цілком звично й на побутові теми, ділилися пиріжками і жартували, що самі їх пекли.

Цей контраст між почуттями та вчинками в подібних ситуаціях, без сумніву, існував завжди і буде існувати. Але спостерігати за цим все ж таки дещо дивно. Смерть, немов невидимий спостерігач, тихенько проходить поруч, торкаючись тебе чорною пір'їною за вухом, натякаючи на можливість найжахливішого. Ти усвідомлюєш, хто це, але лише байдуже відмахуєшся. Як ще можна реагувати в такій ситуації?

У Роберта було два обличчя. Одне з них ховало густу та довгу щетину, тоді як інше було гладко виголене. Саме друге обличчя він раптово продемонстрував на третьому тижні своєї служби в БЗВП, повернувшись з одноденної відпустки в Рівному. Дехто з товаришів навіть не впізнав його. На дивно безволосій поверхні його обличчя особливо яскраво виділялися очі — глибокі й насичено-сині, немов у персонажів аніме, які він переглядав упродовж більшої частини свого вільного часу. У нашого друга була лише сумна аура.

Того ж дня він привіз із Рівного зимові берці. Довго їх роздивлявся ввечері, витягував устілки, перевіряв шви, читав етикетку. Перші тижні грудня він проходив у літніх черевиках, тонкій куртці і штанах. Хлопці говорили, що Роберт має сталеве здоров'я, бо кожен на його місці вже давно би вмер від переохолодження. Не пам'ятаю, з яких причини йому не видали зимового одягу: чи він хворів у той час, чи запізнився, чи щось наплутали.

Тонким, але важливим мазком до Робертового портрету є те, що він любив вафлі і газовані напої. Біля його ліжка повсякчасно валялося кілька півторалітрових пляшок з водою різних кольорів. Роб пив свої дюшеси і кремсоди, незалежно від стану застудженості горла.

Найбільше в ньому сподобалися спокій і простота. На полігоні він все сприймав по-філософськи. І відсутність теплого одягу, і фізичні навантаження, які через хвору ногу переносив рясно пітніючи, і дотепи про своє ім'я. На все віджартовувався влучно і легко. Дратувався рідко, сміявся якось по-дитячому, що личило тому другому, безволосому обличчю.

Всі називали його Роберто Карлосом, а я – Робом, адже це ім'я невід'ємно пов'язане в моїй свідомості з вокалістом Judas Priest, Робом Гелфордом.

Ліжко Роберта розташовувалося поруч з моїм через вузький прохід. Одного вечора ми вирішили провести час разом: я пив чай, а він насолоджувався газованою водою. Роберт розповів, що в Закарпатті, звідки він родом, дітей часто називають незвичними іменами, тому його звуть Роберт Васильович. Він також зізнався, що йому вже за сорок, він не одружений і не має дітей. Я підмітив, що це дає йому свободу. А він відповів, що сім'я може принести справжнє щастя.

Після цього Роб надів навушники та ліг, щоб насолодитися переглядом свого улюбленого аніме. Незважаючи на всі інші деталі, що залишилися в пам'яті, найбільше мене вразила саме ця заключна фраза.

Найбільшими труднощами під час базового курсу загальновійськової підготовки зовсім не були фізичні навантаження чи побутові незручності. Це, навпаки, давалося найпростіше. До задимлених наметів, ранніх підйомів і відсутності елементарних умов для гігієни звикаєш досить швидко. Однак потреба в освоєнні нових знань і розвитку незвичних навичок стала справжнім викликом.

Зрештою, вивчення тактики штурму окопів, методів витіснення супротивника з будівель та безпечного перетворення лісових шляхів, коли кожен підтримує іншого, є надзвичайно захоплюючим. Важливо усвідомлювати, що швидкість і якість засвоєння всього, що ти спостерігаєш і чуєш, можуть визначити твою долю.

Найскладніше під час БЗВП - невідомість. Коли не знаєш, що буде, не те, що після завершення тренувань, а й що може статися вже завтра.

Після завершення базової підготовки Колю, як і ще кількох, взяли одразу в бойові бригади. Останнього разу, коли я його бачив, він ішов зі своїм речовим мішком до автобуса, що чекав біля воріт табору. Він човгав розгублений. І з таким поглядом, який буває у тих, хто або точно знає, що його чекає щось страшне, або хто перебуває в абсолютній невідомості.

Коля опинився на Донецькому фронті. Востаннє він повідомляв, що вже кілька днів перебуває в укритті через постійні обстріли з боку росіян. Нещодавно я вийшов на зв'язок з однією з односельчанок Колі через фейсбук і запитав про його долю. Вона відповіла, що вже майже рік не отримувала жодної новини від нього.

Магурич, після шести спроб, нарешті покинув навчальний центр. Однак, наскільки мені відомо, не повернувся додому. Він не реагує на повідомлення в месенджерах, але кілька тижнів тому все ж підтвердив запит у одного з друзів у Фейсбуці.

Роберт вирушив на фронт разом із Миколою відразу після початку БЗВП. Не маю уявлення, де він перебуває і як у нього справи. Сподіваюся, що все добре.

В останні дні в навчальному центрі не залишало настирливе й дивне відчуття звиклості. До стежок цього рівненського лісу, які вже вивчив настільки, що можна ходити ними в темряві. До об'ємної зимової форми й бронежилета, які надягаєш все швидше, до зброї, яку тримаєш все міцніше. Врешті до людей, коли навмання можеш відрізнити чиюсь ходу чи вгадуєш інтонації голосів.

З цим всім можна знайти спільну мову. Проте, сама ідея невідомості залишається справжнім випробуванням. Сьогодні з цим стикаються не лише ті, хто проходить базову військову підготовку, а й велика частина населення планети. Це певне заспокоєння, хоча, на жаль, альтернатив немає.