"Я веду боротьбу зі своїм тілом, щоб отримати шанс на творчість," - зазначив академік та народний художник України Володимир Микита.

Репортаж з ательє єдиного в Україні художника, що творить у живопису вже 94 роки.

Про літа, як у Володимира Микити, на Закарпатті старі люди кажуть "красні" і вірять, що довгі роки собі в Бога ще треба заслужити. Свій черговий новий рік він зустрічає персональною виставкою у Києві - не робив їх у столиці понад два десятки літ. Художник далі працює: у майстерні в Ужгороді щодня бере до рук малярське приладдя і створює нові роботи.

ЖИТТЄВА АСКЕЗА - ШТРИХ ДО ПОРТРЕТА МИКИТИ

Ми домовляємося про зустріч у його майстерні, куди він щодня приходить, як на роботу. Хоча він вже не їздить містом на своєму вірному синьому "жигулі", академік, попри свій статус і фінансове становище, десятиліттями залишався вірним одному автомобілю, жодного разу не замінивши його на більш престижну іномарку. Він також не прагне розкоші в інших аспектах свого життя – його квартира ніколи не зазнавала євроремонту, а простій сільській їжі надає перевагу, причому, поки мав можливість, готував самостійно. Ця аскетична життєва позиція є важливою частиною його особистості. Найголовніше для нього – це творчість.

Протягом останніх двох років художник веде боротьбу за можливість працювати зі своїм тілом: йому все важче тривалий час бути біля мольберта, управляти руками, особливо після інсульту, а також бачити через давню проблему зі зору. Проте, незважаючи на ці труднощі, він продовжує створювати картини та активно бере участь у всіх виставках, що проводяться в Ужгороді, а також за його межами.

В останні дні Володимир Микита в основному працює з пастеллю. Він відтворює той втраченний для сучасного світу традиційний закарпатський пейзаж, характерний для художників Закарпатської школи живопису: сільські будинки, гірські краєвиди, елементи звичайного побуту...

"МОЯ ЦІЛЬ ЗАВЖДИ - ТВОРЧІСТЬ"

Запитую в художника, які фактори є основою для початку творчого процесу: настрій, фізичне самопочуття, а також ідея?

Спершу необхідно мати чітке бачення, концепцію. Саме тоді починається реалізація. Це, безумовно, не випадковість. Раніше я дотримувався певного розкладу, що забезпечував мені стабільність у роботі на протязі багатьох років. Важливо, щоб у житті була мета, навколо якої формуються всі твої дії та плани. Для мене завжди пріоритетом була творчість. Проте тепер важко дотримуватися такого режиму, який дозволяв би працювати щодня, через фізичні труднощі. Це дуже важка ситуація для мене, і я відчуваю себе зовсім іншим.

Митець зізнається, що щоденна боротьба за творчість з власним тілом є для нього справжнім викликом.

- Мені важко, бо я при такому не жив. Я змагаюся зі своїм тілом. Воно міняється до невпізнаваності, по всіх напрямках: слабне зір, зникає сила в руках та ногах. Інсульт, знаєте, - паскудна хвороба. Вона притупляє всі відчуття, - ділиться академік.

Признаюся: регулярно малюю уві сні.

Володимир Васильович знижує свій голос до тихого тону:

Відверто зізнаюся, що останнім часом більшість своїх малюнків створюю у снах. Це справді так: часто мені сняться не лише самі картини, а й яскраві сюжети, які я чітко уявляю, навіть фарби я бачу. Іноді, якщо мені вдається запам'ятати ці сни, я використовую ці ідеї для своїх реальних робіт. Буває, що під час сну приходять рішення для проектів, над якими я наразі працюю, і тоді я втілюю їх у життя так, як побачив, - ділиться художник.

- Ви говорили, що імпульсом до початку нової роботи може бути квітка чи лавиця в саду. Як приходять ідеї?

Лавиця в саду привертає мою увагу, і, спостерігаючи за нею деякий час, у моїй голові з’являється ідея для композиції. Я беру фарби або пастель і втілюю своє бачення на полотні. Іноді для натхнення достатньо просто заглянути у вікно. Я мрію і починаю творити. Час від часу звертаюся до старих етюдів та замальовок, які створював під час мандрівок по верховинських селах.

"Бетховен створював мелодії, яких ніколи не слухав, а я малюю фарбами, що залишаються для мене невидимими."

Питаю, як можна малювати, коли не бачиш чітко предмети.

- Я дійсно чітко не бачу - все, як у тумані. Тут багато допомагають доньки. Наприклад, якщо треба розібратися з тоном фарби, то питаюся їхньої поради: "Який саме це зелений?". Дають той, який потрібно. Через це тепер переважно працюю з пастеллю - це дає більше свободи при моєму зорові. Але я малюю, як сліпий, - то факт! Колись Бетховен писав музику, яку не чув. Я в дещо схожій ситуації, - каже Володимир Микита.

Як ви визначаєте, що це все – останній акорд?

Робота вважається завершеною, коли у мене виникає відчуття, що або чогось не вистачає, або ж усе на місці, і можна переходити до оформлення.

Відвідуємо виставки та концерти, а також разом переглядаємо новини на Facebook наших друзів.

На цьому до майстерні заходить один із художників - приніс роботу з виставки, що акурат закінчилася в Ужгороді. Жартують з Володимиром Микитою про життя-буття. Незважаючи на вік, корифей встигає пасувати жартами у відповідь.

- Як поживаєте, Володимире Васильовичу? О, бачу, що у вас все добре: проводите інтерв'ю з дівчатами, енергія з'являється!

- Я обожнюю естетику, - усміхається у відповідь Микита.

Дочка академіка, мистецтвознавиця Олена Юрченко-Микита, бере свої роботи і розміщує їх на полицях зі світлинами. Вона зазначає, що її батькові вдалося створити більше десяти творів у 2024 році.

Акрил, олійні фарби та, переважно, пастелі. Кожен матеріал має свої особливості: іноді робота виконується швидко, наче на одному диханні, а іноді процес затягується на тривалий час — від тижнів до місяців. Ми не можемо контролювати цей ритм; лише після завершення роботи приходить усвідомлення, що твір готовий.

Пані Олена ділиться, що її батько займається живописом переважно в ті моменти, коли не заплановані жодні заходи чи виставки.

- Цього року ми мали презентацію "Антиквара" в Ужгороді та Києві (журнал про мистецтво, часом його присвячують творчості одного художника, - ред.), це забрало багато часу та сил. Тепер знову готували виставку в Києві - у батька не було персональної виставки в столиці понад 20 років. У такі періоди він майже не працює. Натхнення нема, суєта забирає сили. А коли все мине, заспокоїться - і знову підуть роботи, - розповідає Олена Юрченко-Микита.

Дочка не дозволяє батькові замикатися у власних переживаннях і постійно знаходить способи для активного відпочинку.

Нас часто запрошують на різноманітні виставки, тож ми маємо можливість відвідувати багато цікавих місць. Мій батько дотримується певного режиму: йому потрібно виспатися та приймати ліки. Але, незважаючи на це, він завжди прагне бути присутнім на виставках і концертах. У нього є улюблені учні та колеги, з якими він хоче спілкуватися і бачити їхні творчі досягнення. Дуже приємно, коли до нього підходять для фотографій і вітань, адже він - справжній корифей. У 2024 році композитор Віктор Теличко створив твір, натхненний творчістю Володимира Микити під назвою "Веселка", і запросив батька на концерт. Він був у великому захваті! Я також регулярно читаю йому новини з Facebook про друзів і знайомих, щоб він був в курсі їхніх справ, - ділиться пані Олена.

"Не можу уявити, як це - існувати без живопису."

На завершення, не можу втриматися від того, щоб не запитати у академіка про його секрети довголіття – як досягти 94 років і залишатися в такій чудовій формі, щоб організовувати персональні виставки в столиці.

Я усвідомлюю, що протягом багатьох років у вас існувала розроблена система фізичних тренувань. Чи полягає в цьому вся суть?

- Так, я щоранку роками, десятиліттями підряд починав із зарядки та обливання холодною водою, також притримувався певного режиму в їжі. Тепер теж частково виконую це: після інсульту не міг підняти відро з водою, але ми вирішили питання - просто менше набирали води. Фізичні вправи, які можу виконати, - гімнастика, дихання, елементи йоги, - все дає свій ефект. А головне - творчість. Я це все роблю, аби мати змогу малювати далі. Не уявляю, як це - жити і не малювати!