Де і як проживали представники нашої аристократії?

Що досліджуємо: Галімов А., Шаріпов Р. "Палаци України: відновлення спадщини. Золотий вік". - Харків, видавничий дім "Фабула". - 2024.

Палаци, замки, фортеці, навіть попри подекуди катастрофічний стан їхньої збереженості, надають Україні не лише європейськості, але також аристократизму.

Починаючи з середини 1990-х років, навіяний народницькою літературою стереотип України, архітектурним образом якої були криті соломою халупи, почав розмиватися.

На початковому етапі цю справу вели окремі ентузіасти, серед яких були як професійні історики, так і письменники. З часом серед українських інтелектуалів виникла своєрідна "аристократична" течія. Їхнє дослідження зосередилося на шляхті та буржуазії — тих, кого протягом багатьох років відкидали, вважаючи ворогами або зрадниками українського народу.

Дослідників, незалежно від їхньої академічної підготовки та спеціалізації, захоплювало все, що стосувалося аристократії - від одягу та зброї до гербів, звичаїв і кулінарних традицій. Не залишалися осторонь і величні замки з палацами.

Журналісти Акім Галімов та Руслан Шаріпов зосередили свою увагу на шести величних палацах: князів Любомирських, розташованих у Рівному; князів Сангушків в Ізяславі; Потоцьких в Антонінах; Кочубеїв у Диканьці; Фальц-Фейнів у Новоолександрівці та Терещенків у Денишах.

Власне книга являє собою друковану версію телевізійного проєкту дуету Галімов-Шаріпов "Українські палаци. Золота доба". Причому версію розширену, доповнену фактажем та ілюстраціями, деякі з котрих публікуються вперше.

Читач може ознайомитися з відео проекту, просто сканувавши QR-код, розміщений на одній з книжкових сторінок, і перейшовши за посиланням на YouTube-канал "Реальна історія".

Сліди минулої величі

Серед шести перерахованих палаців три на сьогоднішній день існують виключно у віртуальному просторі, представлені у вигляді тривимірних моделей. Читач має можливість побачити їх зображення (хоча й у двомірному форматі) на сторінках цієї книги.

Це резиденції родин Любомирських, Кочубеїв і Потоцьких. У різні періоди вони зазнали руйнувань з боку більшовиків.

З нотками смутку, творці книги діляться своїми враженнями від подорожі до Диканьки, де вони шукали давню карту славнозвісного палацу Кочубеїв.

Рухаючись крізь густі зарості, ніби в пригодницькому фільмі про Індіану Джонса, ми сподівалися, що вийдемо на відкриту галявину і натрапимо на залишки стародавніх споруд чи принаймні їхній фундамент. Проте, коли ми вийшли з хащів, перед нами розкинулося тільки оброблене плугом поле. Обличчям до обробленої землі, ми зрозуміли, що наші сподівання не справдилися.

Палаци Сангушків, Фальц-Файнів та Терещенків мають певну "удачу" - вони збереглися в напівзруйнованому вигляді. Це дозволяє читачам порівняти представлені у книзі фотографії їхньої колишньої пишноти з тим жалюгідним станом, в якому ці архітектурні пам'ятки знаходяться сьогодні.

У книзі не бракує гравюр, креслень, малюнків, картин і фотографій палаців, а також портретів їх власників.

На жаль, деякі з документів, що згадуються у книзі, недоступні для перегляду, оскільки вони знаходяться на території інших країн, включаючи країну-агресора, з якою Україна веде бойові дії. Одним із таких документів є детально складений план палацу Любомирських, датований наприкінці XVIII століття.

Він був знайдений на початку 1990-х років українським науковцем Петром Ричковим у Санкт-Петербурзі. Цей план до імперської столиці потрапив після розділів Речі Посполитої разом з іншими архівами роз'ятреної країни.

З документів, картин і фото перед читачем постають споруди, які цілком могли би скласти конкуренцію резиденціям європейських монархій - якби їхня доля не склалася так трагічно.

Вміщені також фото деяких артефактів, які належали господарям палаців. Серед них -- гобелени Любомирських, порцеляна Сангушків, одяг і зброя Кочубеїв тощо. Нині вони знаходяться в музеях у різних куточках світу -- у Бразилії, Австралії, Японії, Польщі. Деяким пощастило залишитися в Україні й зараз вони зберігаються в регіональних та столичних музеях.

Кожен палац має власний розділ. Усі ці розділи містять бібліографічний список — перелік використаних архівних матеріалів та наукових досліджень. Завдяки цьому авторам вдалося об'єднати складові популярної та наукової літератури, дотримуючись "правил жанру" для кожного з цих напрямків.

Оскільки немає можливості з відомих причин провести реконструкцію чи реставрацію пам'яток, згаданих у книзі, Акім Галімов і Руслан Шаріпов відновлюють історії кожної з них, незалежно від того, чи збереглася вона, чи загубилася. Усі ці історії тісно пов'язані з життєвими шляхами їхніх власників та творців.

Можна сказати, що книга взагалі присвячена не тільки (і навіть не стільки) самим спорудам, скільки тим, хто їх розбудовував і жив у них.

Це були зовсім різні постаті. Родина Любомирських прагнула перевершити своїх сучасників у розкоші та багатстві. Натомість Потоцькі, Фальц-Файни і Терещенки проявляли турботу не лише про власні інтереси, але й про освіту, соціальний добробут, збереження культурної спадщини свого роду та краю. Вони активно займалися бізнесом і впроваджували інноваційні технології.

Палац нездійснених сподівань.

Палац князів Любомирських у Рівному являв собою унікальне відображення прагнень його володарів.

Любомирські не мали князівського статусу за походженням. У 1647 році один із представників цього роду отримав титул князя Священної Римської Імперії від імператора Фердинанда ІІІ Габсбурга (1608-1657). Крім того, Любомирські були пов’язані родинними узами через шлюби своїх предків із давнім і впливовим литовсько-руським родом князів Острозьких. Усі ці фактори надавали їм підстави претендувати на корону Речі Посполитої принаймні двічі.

Видання підкреслює, що зв'язок із родом Острозьких є важливим аспектом у поясненні появи палацу Любомирських: "Рішення звести новий палац на території колишнього замку Острозьких можна розглядати як прагнення Єжи Любомирського укріпити родинні зв'язки зі знаменитими українськими князями" (с. 18). Це відбулося в 1723 році.

Протягом трьох поколінь родина Любомирських створювала величезний палацовий комплекс, що займав майже третину площі Рівного. У його складі були не лише палац, але й парк, купальня, куток Китаю з пагодою, англійські містки, оранжерея, домашній театр і навіть штучний вулкан, що імітував виверження Везувію.

За часів онука засновника палацу, Юзефа Любомирського (1751-1817), палац сягнув найбільшого розквіту. Але на ньому Юзеф ледь не розорився. Він вліз у борги по кредитам і змушений був виставити палац на продаж. Однак покупців не знайшлися...

Кожен палац приховує свою власну історію.

Ця книга розповідає про історію створення кожного з палаців, згаданих у ній.

Наприклад, резиденція Сангушків в Ізяславі, що будувалася в період з 1754 по 1770 рік, стала подарунком від люблячої матері своєму синові. Цю щедрість проявила княгиня Барбара Сангушко з роду Дуніних (1718-1791), вдова великого маршалка литовського Павла Кароля Сангушка (1680-1750). Власником палацу став їхній син, Януш Модест Сангушко (1749-1806), який на той час виконував обов'язки кременецького старости, а згодом став учасником ганебної Тарговицької конфедерації, що призвела до руйнування Речі Посполитої та її розподілу.

Сьогодні, коли дивишся на зображення з книги, які зображують залишки замку Сангушків, важко уявити, що колись це була справжня перлина барокового стилю, прикрашена розкішною ліпниною. Інтер'єри того часу вражали венеціанською штукатуркою і новими паперовими шпалерами, які лише починали набирати популярність у другій половині XVIII століття.

Палац Юзефа Потоцького (1862-1922) в Антонінах теж дістався його власнику від матері (до речі, вона походила так само з роду Сангушків), але не як дарунок, а як спадщина. Сталося це в 1888 році. Після грунтовної перебудови він являв собою сплав "англійського шику, французької елегантності, голландської чистоти та німецької педантичності" (С. 75).

Але ця маєтність в Антонінах отримала славу насамперед як осередок ділового життя і технічного прогресу. З 1888 року "... село, що раніше було лише однією з резиденцій родини, зазнало бурхливого розвитку й зробилося чи не найтехнологічнішим населеним пунктом Європи", - пишуть автори книги (С. 72).

Не можна не дивуватися, як Потоцький прагнув залучати до своїх володінь тодішні новинки науково-технічного поступу. "Юзеф провів сюди електрику, телефонну лінію, побудував аеродром, гараж для автівок, зоопарк з екзотичними тваринами". Він також опікувався будівництвом залізниці.

Юзеф Потоцький не відповідав традиційному образу польського шляхтича. Він вражав оточуючих своєю підприємницькою жилкою та активністю у бізнесі. Основними напрямками його діяльності були цукроваріння і розведення коней. Крім того, він керував розгалуженою мережею фільварків, займався риболовлею і утримував ферми з розведення голландських корів. "Насправді Антоніни стали величезною аграрною корпорацією", - відзначають дослідники (С. 79).

Основою маєтку Кочубеїв у Диканьці стала... романтична історія. Граф Віктор Кочубей (1768-1834) був правнуком генерального судді Василя Кочубея, страченого Іваном Мазепою. На відміну від свого предка, Віктор виявив себе як талановитий дипломат, усвідомлюючи, як важливо зберігати обережність у ситуаціях, де переплітаються почуття та інтереси впливових осіб. Він закохався в Марію Васильчикову (1779-1844), і їхнє кохання було взаємним. Проте Віктор не хотів одружуватися з Анною Лопухіною, яку йому нав'язував імператор Павло І, колишньою фавориткою царя. Оскільки імператор не терпів заперечень, кар'єра Кочубея на дипломатичному терені опинилася під загрозою.

Закохані прийняли рішення втекти з Петербурга до свого сімейного маєтку Кочубеїв у Диканьці. У цьому затишному місці Віктор Кочубей збудував розкішний двоповерховий палац, який не поступався красою та величчю петербурзьким архітектурним шедеврам.

Прикрасою маєтку Кочубеїв були парк зі старовинними скульптурами, оранжерея і ставок. Українська художниця Марія Башкирцева (1858-1884) після відвідин маєтку порівнювала його "з найвідомішими італійськими віллами Боргезе й Доріа" (С. 106).

Сьогоднішнє уявлення про всю цю велич і інтер'єри палацу можна сформувати лише на основі збережених фотографій, які читач знайде в цій книзі. Також доступний план палацу, який також був включений у видання.

Тепер про резиденцію Кочубеїв нагадує хіба що тріумфальна арка, збудована його першим власником у 1820 році з нагоди візиту до Диканьки російського імператора Олександра І (1777-1825). На той момент Кочубей був міністром внутрішніх справ імперії.

Той візит призвів до несподіваних наслідків. Мати імператора, яка була з Олександром під час його подорожі до Диканьки, настільки захопилася маєтком міністра, що навіть звернулася до нього з проханням надати план палацу, щоб звести схожий у літній імператорській резиденції (С. 101).

За виникненням відносно нового палацу Фальц-Фейнів стоїть бажання його власника, Олександра Фальц-Фейна (1864-1919), не відставати від свого старшого брата Фрідріха (1863-1920). Під час поділу батьківської спадщини Фрідріху дісталася Асканія-Нова, де він згодом заснував знаменитий заповідник, відомий у всьому світі. Олександр, у свою чергу, успадкував село Гаврилівку, що була порівняно скромною спадщиною. Однак, прагнучи не відставати від брата, він вирішив збудувати розкішний палац на одній із дніпровських круч у Гаврилівці.

Точна дата побудови цього палацу залишається невідомою, але приблизно її можна датувати кінцем 80-х – початком 90-х років XIX століття. У будівлі налічувалося 45 кімнат, а також вона була оснащена електрикою. Оточений парком, який сам по собі було великим досягненням у посушливому кліматі Південної України, палац став справжньою перлиною регіону. Парк мав сучасну систему водопостачання, а його територією вільно бродили екзотичні тварини, такі як лами, фламінго, зебри та павичі.

Олександр Фальц-Фейн був неординарною людиною - захоплювався технікою, автомобілями, музикою. Він впровадив у своїх землях використання плуга на паровій тязі. Особливо ж його цікавила іхтіологія. Це захоплення потім переросло в успішний бізнес. Цікаво, що в самому палаці знаходився велетенський акваріум.

Також маєток Олександра Фальц-Фейна славився своїми виноградниками, на яких вирощували п'ять різних сортів винограду. З цього врожаю виготовляли такі вина, як "Совіньйон", "Мускат", "Каберне" та "Рислінг". Виробництво вина стало ще одним успішним напрямком діяльності Олександра. Крім того, він займався вівчарством і навіть особисто брав участь у випасі овець.

Палац Терещенків у селі Дениші на Житомирщині -- наймолодший з усіх згаданих у книзі. Він був зведений на початку ХХ століття на замовлення вдови підприємця, мецената і колекціонера Федора Терещенка (1832-1894), Надії Володимирівни.

Пані Надія була шанувальницею італійського Ренесансу і хотіла жити в палаці в такому ж стилі. У 1910 році вона купила за 132 тисяч рублів маєток у Денишах та взялася перебудовувати його на свій смак. Проект палацу розробив архітектор Павло Голландський (1861-1939), а сам палац на 40 кімнат, який мав два поверхи та триповерхову башту, будувався протягом трьох років. Перед палацом знаходився парк із фонтаном та скульптурою в давньогрецькому стилі.

Терещенки походили з небагатого козацтва. Вони досягли свого багатства і становища в суспільстві, впроваджуючи у свої виробництва тодішні досягнення технічної революції.

Основним напрямком діяльності Терещенків було виготовлення цукру з цукрових буряків. Їхні заводи забезпечували 10% від загального обсягу виробництва цукру в Російській імперії.

Син Надії Терещенко, також на ім'я Федір, мав пристрасть до авіації. Він створив аеродром та завод, де виготовляв літаки за власними проектами.

Сумний завершення

З книги ми дізнаємося і про сумну долю палаців та їхніх власників.

Залишений попередніми власниками, рівненський палац Любомирських зазнав руйнівної пожежі. У 1937 році, в період між двома світовими війнами, планувалася його реставрація. Проте з початком Другої світової війни Рівне стало частиною Радянського Союзу.

Палац Любомирських спочатку підірвали в 1940 році. Цеглу частково вивезли на міський смітник, частково розібрали місцеві "аборигени" на господарські потреби. Рештки палацу були знищені в 1960-х роках. Адама Любомирського -- останнього з роду, який мав право власності на рівненський палац, заарештували більшовики. Подальша його доля невідома.

Палац Сангушків, безсумнівно, зазнав найбільших втрат, хоча його руїни досі нагадують про колишню велич. У цій резиденції зберігалася вражаюча колекція живопису, що включала твори таких майстрів, як Рубенс, Давид Тенірс та інших фламандських художників. Не менш значущою була й бібліотека, яка містила цінні стародруки, що нині є гордістю українців. Серед них вирізняється Острозька Біблія, видана у 1581 році, а також ще старіша Львівська Біблія, датована 1577 роком. Крім того, в бібліотеці зберігалися рукописи та архів роду Сангушків, найдавніший документ якого походить з 1284 року.

Доля останнього володаря палацу, Романа Даміана Сангушка, склалася трагічно: він був убитий більшовицькими солдатами, які закололи його багнетами.

Не менш багатим на духовні скарби був і палац Потоцького з його колекціями батального живопису, бюстів відомих діячів Речі Посполитої, а також із однією з найбільших у Східній Європі приватних бібліотек (до 20 тисяч томів).

Після більшовицького перевороту 1917 року Юзеф Потоцький разом із сім'єю емігрував до Варшави. Йому вдалося вивезти частину майна з родового палацу. Деякий час працівники підприємств Потоцького охороняли палац від мародерів. Проте, коли Червона армія зайняла територію, маєток був пограбований і знищений. На його місці тепер розташоване футбольне поле. Єдине, що нагадує про колишню велич палацу, — це вціліла колонада з гербом славного роду Потоцьких — "Пилява". Також зберігся кінний манеж, який нині використовується місцевою юнацькою спортивною школою.

Від палацу Кочубеїв у Диканьці не залишилося навіть руїн. Але частина артефактів, пов'язаних із ним, зберігається в музеях Києва і Полтави. Серед них - сорочка, в якій був страчений Василь Кочубей, також картини з колекції живопису власників маєтку, кубок, подарований Василю Кочубею царями Іваном і Петром.

Родинний архів Кочубеїв був вивезений до Москви, і жодного разу українські науковці не мали доступу до нього. Після нашої перемоги над Росією виникає необхідність порушити питання про повернення всіх українських архівів, включаючи архів цієї родини, назад в Україну.

Олександр і Фрідріх Фальц-Фейни після жовтня 1917 року повернулися на історичну батьківщину, до Німеччини. В середині 1950-х років комуністична влада побудувала Каховську ГЕС, і територія навколо їхнього палацу виявилася затопленою. Парк і виноградники були знищені. Гаврилівка опинилася на дні водосховища. Руїни палацу врятувало те, що вони знаходилися на узвишші, і вода зупинилася неподалік від його стін.

Палац Терещенків, розташований у Денишах, зазнав розорення та підпалу з боку більшовиків. Після закінчення Другої світової війни місцеві колгоспники почали використовувати його цеглу для власних потреб. І досі в Денишах можна натрапити на літні кухні, зведені з фактично здобутої цегли з цього історичного будинку.

Пам'ятка все ще не отримала статусу охорони, і наразі розташована на приватній ділянці.

Неліричний відступ

"Важливим аспектом роботи над проєктом стало те, що протягом більшої частини ХХ століття радянська влада систематично знищувала спадщину аристократії та їхніх резиденцій, зокрема української еліти", - зазначають автори видання (С. 5).

Тут можна відзначити, що не лише більшовицький режим несе відповідальність за події в нашій історії. Ідея "Мир халупам -- війна палацам" на наших територіях почала реалізовуватися з усією жорстокістю ще до часів якобінської Франції. Наприклад, у Лубнах у 1648 році було знищено палац князя Ієремії Вишневецького, і разом із ним були втрачені цінні мистецькі витвори. Також загинув сад лікарських рослин, закладений бернарди́нцями, який лише в наші дні почав відновлюватися.

Ситуація знову виникла під час Української революції на початку XX століття. Як зазначав політик та історик Дмитро Дорошенко, з жовтня 1917 року в Україні почався "аграрний рух, що мав погромний характер". Дезертири з армії та бунтівні селяни нападали на "великопанські" домівки, знищуючи їхню архітектуру, руйнуючи картини, скульптури та бібліотеки. Внаслідок цього постраждали маєтки таких аристократичних родів, як Браницькі, Скоропадські, Терещенки та інші.

Більшовики лише продовжили і, так би мовити, "творчо розвинули" цю вікову практику.

Та й нині, вже в незалежній Україні, ставлення до пам'яток "панської" архітектури в цілому не краще. Одні забуті, інші цілеспрямовано руйнуються. І, схоже, перебуватимуть у такому стані ще роки й роки.

Зрозуміло, що нині основна маса коштів іде на потребу оборони України - це зараз безперечний національний пріоритет. Але ж архітектурна спадщина нашої аристократії була у плачевному стані ще до початку російсько-української війни. І що заважало її реставрувати власними силами або залучити іноземних фахівців?