Які українські кінематографічні作品 підпадали під заборону в СРСР: існувала сувора цензурна політика.

В Радянському Союзі будь-які вияви національної свідомості піддавались жорстоким репресіям. У цій країні всі громадяни повинні були дотримуватись єдиного світогляду та активно сприяти побудові комуністичного суспільства. Найбільше постраждало саме мистецтво, зокрема кінематограф. Його піддавали цензурі, забороняли, а іноді навіть знищували кіноплівки.

"Радіо Свобода" розповіло про документальні стрічки, які в радянські часи поклали на полицю саме тому, що вони показували життя в Україні без прикрас і з акцентом на національні особливості. На щастя, перелічені стрічки в тій чи іншій формі вдалося врятувати. Хоча би частково.

"Визнання в любові" (1966)

Існували чутки, що після прем'єри фільму в Москві міністр культури СРСР Олексій Романов нібито звернувся до режисера з такими словами: "Я б не хотів жити в країні, яку ти мені щойно продемонстрував, дурню". Це сталося через те, що документальна стрічка сміливо і чесно висвітлювала трагічні долі українських жінок під час майже півстолітнього періоду радянської влади. У фільмі звучать спогади жертв сталінських репресій, інвалідів Другої світової війни, колгоспниць і робітниць. У заключній сцені жінки з Донеччини самостійно переносять і встановлюють важкі рельси для залізничної колії. Така картина явно суперечила "офіційній" радянській позиції щодо зображення України. Не забарилися звинувачення у "нігілізмі" та "спотворенні дійсності". Після численних "виправлень" фільм так і не отримав дозволу на показ. Єдина відома копія зберігається в музеї Сергія Ейзенштейна в Москві.

"Соната о мастере искусства" (1966)

Стрічка розповідає про скульптора та етнографа Івана Гончара, який перетворив власну київську квартиру на музей старовини. Режисер прямо зізнавався у своїй любові до постаті Гончара, до його прекрасної колекції старовини, а його роботу називав не націоналізмом, а любов'ю до України. Втім, радянська влада вважала інакше. Тож, хоч фільм і прийняли формально, на екрани він не потрапив. У секретній записці Київського обкому КПУ йдеться про "відсутність класової підходу до оцінки і зображення явищ минулого", про те, що в картині є "націоналістичні збочення".

Режисер Віктор Шкурін зміг побачити афішу свого фільму лише через шість років — прем'єра планувалася в кінотеатрі "Орбіта". Однак наступного ранку газета "Правда України" випустила статтю під назвою "Націоналісти знову підняли голову", що призвело до скасування показу. Сценарист отримав партійну догану і був звільнений, а Шкуріна, який тоді вже очолював "Укркінохроніку", також усунули з посади. Глядачі змогли побачити "Сонату про художника" лише через тридцять років, після розпаду Радянського Союзу.

"Анатолій Петрицький" (1970)

У 1972 році колишній директор студії Укркінохроніки Віктор Шкурін отримав тривожну звістку від нового керівника Геннадія Іванова: "Ви що, тримаєте антирадянські фільми в сейфі?" Йшлося про документальний фільм, присвячений українському аванґардному художнику Анатолю Петрицькому. Ця стрічка, що не містила закадрового коментаря і мала складний відеоряд з оригінальними художніми прийомами, була справжнім новаторством для українського документального кіно того часу. Проте, комісія Держкіно не ухвалила її. Фільм охрестили "формалістичним", "антирадянським" та "збоченням", і наказали знищити. Єдина копія дивом залишилася в сейфі Шкуріна. Коли він передавав справи, показав її новому директору, і фільм був знищений. Роботу змусили перезняти відповідно до радянських стандартів. Як зазначив Балаян, стрічку переробляли лише для того, щоб здати її. В результаті вийшов фільм зі закадровим текстом та слайд-шоу робіт Петрицького. Саме ця версія збереглася в кіноархіві, тоді як оригінал назавжди загублено.

"Тур'я - земля поліська" (1970-1971)

Цей фільм став справжнім відкриттям: значна частина сцен була знята за допомогою прихованих камер, а персонажі спілкувалися спонтанно, без жодних підготовлених діалогів - це була справжня документальна реальність. Стрічка освітлювала діяльність Олександра М'язя, керівника одного з українських колгоспів, який намагався впровадити елементи ринкового господарства. Незважаючи на те, що українські та навіть російські кінематографічні організації схвалили проект, втручання Міністерства сільського господарства СРСР призвело до припинення прокату. З фільму були вирізані важливі сцени, такі як "М'язь в лікарні", "Базар", "Похорони", "Збирання льону" та інші. Також були видалені автобіографічні оповіді М'язя. Версія, що в підсумку потрапила на екран, була переписана з додаванням дикторського супроводу. Тим не менш, авторську версію вдалося продемонструвати на фестивалі в Маріуполі, за що організатор отримав партійну догану. На жаль, жодна повна копія фільму не збереглася.

"Розкрий свою сутність" (1972)

Фільм, присвячений філософу Григорію Сковороді, зазнав переробок приблизно десять разів під впливом партійних вказівок. "Находилися зміни. І кожного разу їх було чимало. Ролан ретельно впроваджував всі корективи, дотримуючись кожної деталі. Він видаляв певні сцени та замінював їх новими, але сутність стрічки залишалася незмінною!" - ділився враженнями звукорежисер Георгій Стремовський. Основою фільму є процес створення пам'ятника Сковороді, а його тексти звучать у виконанні Івана Миколайчука. Режисери прагнули виразити звільнення від надлишків через образність, але влада мала інші погляди. Коли остаточна версія була надіслана в регіони, представник ЦК заборонив її показ і наказав знищити всі копії. Проте одна з копій документального фільму дивом збереглася. Режисер Ролан Сергієнко тримав її на балконі цілих 16 років, поки в 1988 році заборону не скасували. У 1991-му творці отримали Шевченківську премію.

Раніше OBOZ.UA повідомляв про амбіційний документальний проєкт, який має намір реалізувати український режисер та військовослужбовець Олег Сенцов.