Який театр є кращим: той, що приваблює маси глядачів, чи той, що виховує нове покоління художників?

Які основні критерії повинні враховуватись при формуванні вакансії директора культурної установи? Чи можна оцінити успіх театру лише через кількість реалізованих квитків, новий ремонт чи популярність у соціальних мережах? І чому єдиний універсальний показник ефективності для культурної сфери не може задовольнити всі потреби? У своїй статті для LB.ua Уляна Мороз, членкиня Коаліції культурних діячів та художня керівниця Львівського академічного обласного театру ляльок, розкриває, чому важливо оцінювати культурні інституції за різноманітними критеріями і в чому полягає відмінність між відповідальністю культури та контролем над мистецтвом.

Уляна Мороз, художня керівниця та директорка Львівського академічного обласного театру ляльок.

Розглянемо стандартну вакансію керівника культурної установи. Зазвичай вимоги до претендентів є досить загальними: забезпечити безперебійну діяльність, залучити нових відвідувачів, проводити ремонти, активно розвивати соціальні медіа та створювати "продукт високої якості". Це звучить раціонально, поки не почнемо порівнювати двох кандидатів, які працюють з однаковим бюджетом протягом п'яти років.

Перший директор зосереджує зусилля на досягненні швидких і вражаючих результатів: виконує якісний ремонт, створює стильне фойє та ставить на сцені 10 легких комедій, які забезпечують аншлаги. Відвідуваність зростає, звіти виглядають привабливо. Але в цей час з театру непомітно йдуть усі митці, які прагнуть експериментувати та шукати нові форми, оскільки робота перетворилася на елементарний конвеєр. Глядачі насолоджуються відпочинком. Сучасність театру визначається впровадженням мультимедійних технологій, лазерних шоу...

Другий директор обмежується лише елементарним косметичним ремонтом, проте водночас створює справжню творчу лабораторію. Протягом п’яти років команда реалізує всього п’ять складних проектів, що присвячені пам’яті, ідентичності та осмисленню глибоких травм. Хоча аудиторія таких вистав у двадцять разів менша, це спільнота людей з розвинутим критичним мисленням, де у театральному середовищі формується потужна творча атмосфера, що стимулює розвиток мислячого глядача. Сучасність вимірюється здатністю створювати значущі конструкції, висвітлювати стереотипи та відкривати нові теми для обговорення.

Хто з них має більшу ефективність?

Визначення успіху може варіюватися в залежності від критеріїв, що їх ми обираємо: чи це буде кількість реалізованих квитків і новий вигляд приміщення, чи ж здатність організації впливати на суспільні цінності та розвивати свою інституційну потенцію. Доки ми не знайдемо відповіді на це питання, будь-які очікування від керівників залишатимуться лише сукупністю суперечливих прагнень.

Коли ми намагаємося осягнути вимірювання в культурній сфері, кожен використовує свою власну шкалу. Один враховує кількість вистав, інший - чисельність глядачів; хтось зосереджується на фінансових показниках, а хтось - на впливі в соціальних мережах. Дехто оцінює стан приміщення, тоді як інші звертають увагу на медійну присутність і репутацію. Але це схоже на те, щоб судити про людину лише за її зростом, або ж автомобіль - лише за кольором, і на цій основі робити висновки про їх якість.

Не є таємницею, що найпростішим і часом вульгарним заходам вдається зібрати найбільшу аудиторію. Хоча кількість глядачів є важливим показником, вона не дає уявлення про те, що саме отримує публіка. Кількість отриманих грантів може свідчити про здатність залучати фінансування, проте не пояснює, з якою метою ці кошти були отримані. Розкішний буфет може вказувати на високий рівень обслуговування, але не гарантує якості культурного продукту. Значні показники охоплення в соціальних мережах свідчать про ефективність комунікаційної команди, але самі по собі не характеризують реальний вплив організації на суспільство. Тому я не вважаю, що існує єдина цифра, яка могла б оцінити культурну інституцію як "успішну" чи "неуспішну".

Це не означає, що ми повинні уникати обговорення критеріїв якості. Навпаки, враховуючи значний вплив культури та роль державних і комунальних установ у роботі з публічними ресурсами, необхідно навчитися говорити про їхню відповідальність. Керівник культурної установи не є "недоторканною особою", а менеджером, якого обрала громада, тому він зобов'язаний звітувати про свою діяльність.

На мою думку, існує важливий розподіл між контролем над мистецтвом і відповідальністю культурних інституцій. Якщо не заглиблюватися у питання якості мистецтва (це, скоріше, завдання мистецтвознавців), я б акцентувала увагу на кількох ключових аспектах відповідальності: які цінності закладені в основу твору; для кого створюється цей твір; з якою метою; які сенси ми передаємо; який вплив він має; і чи є це актуальним у сучасному контексті. Важливо також розглянути, чи не відтворюємо ми старі травми, колоніальні наративи або моделі безпорадності. Навіть якщо художник не ставив собі за мету донести конкретну ідею, культурний продукт все ж відображає його світогляд, а також особисті чи родинні травми — щось нормалізує, щось робить видимим, а щось — навпаки, прихованим (що також є своєрідною позицією); демонструє, що є можливим, а що залишиться поза межами.

Необхідно створити систему, яка включає щонайменше чотири ключові складові: сенси, що формують ціннісний базис інституції та її вплив на суспільство, сформована команда, яка чітко усвідомлює свою місію та візію; зміст, що визначає мистецьку якість культурного продукту; запитуваність, яка відображає потреби аудиторії, партнерів, культурного середовища, фінансову спроможність та можливості представляти інституцію за кордоном; інституційна база, що охоплює ресурси, приміщення, технічне оснащення тощо. Ці аспекти не слід просто сумувати для отримання однієї магічної цифри. Інституція може мати відмінну матеріальну базу, але водночас демонструвати слабкий зміст, або ж створювати надзвичайно якісний продукт без належної системності у його виробництві. Оцінювання повинно бути комплексним, проте я завжди починала б із сенсів.

Ми живемо в момент найбільшої загрози нашому існуванню, і тому питання відповідальності культури сьогодні особливо важливе. Культура має думати про суспільну стійкість. Це не означає, що мистецтво повинне бути веселим, оптимістичним чи обов'язково "патріотичним". Це означає, що ми маємо запитувати себе: як цей мистецький твір впливає на людину? Залишає з відчуттям повної безпорадності чи дає точки опори? Допомагає осмислити травму, створює простір для дії, взаємодії, розмови, чи дає чорно-білу спрощену пропаганду?

Це особливо актуально, коли ми займаємося темою війни. Наприклад, якщо ми створюємо виставу про військових — ця тема надзвичайно значима, але сама по собі її важливість не зумовлює, що будь-яка художня інтерпретація буде доречною. В цьому контексті культурний менеджер повинен задати собі три ключові питання: що саме ми хочемо донести, кому ми це адресуємо, і які наслідки це може мати для людини після сприйняття. Чи враховуємо ризик повторної травматизації, звукові та інші тригери, психологічний стан глядачів, стан нашої команди, і чи маємо ми механізми для отримання зворотного зв'язку? Адже не кожна "сильна" воєнна історія автоматично є важливою для суспільства, і потрібно задати собі непросте питання: чи ми переосмислюємо власну травму, чи просто занурюємо аудиторію у травматичний досвід, або ж звинувачуємо їх у відсутності такого досвіду? Це і є наша відповідальність — не цензура, не контроль і не заборона на мистецтво.

Щоб обговорювати відповідальність продукту, організація спочатку повинна усвідомити свою ідентичність, визначити свою місію, бачення та цінності. Проте навіть цього недостатньо, адже може бути чудовий документ на веб-сайті, що містить слова про гідність, свободу, відкритість і повагу, в той час як щодня приймаються рішення, які суперечать цим принципам. Цінності повинні слугувати орієнтиром: вони повинні відображатися в тому, як ми спілкуємося з працівниками, як ухвалюємо рішення, як вирішуємо конфлікти, кого запрошуємо, як взаємодіємо з аудиторією, які проекти реалізуємо, а іноді - від чого відмовляємося. Тому я завжди звертаю увагу не лише на те, що організація говорить про себе, а й на її поведінку в складних ситуаціях. Саме в ці моменти цінності перестають бути лише словами.

Існує ще один аспект, який варто обговорити в контексті України. Ми успадкували безліч моделей поведінки, що формувалися в інших історичних умовах і часто були стратегіями виживання: відповідальність без особистої агенції – ти відповідаєш за все, але не маєш права приймати рішення; свобода без відповідальності – я можу робити все, що забажаю, але не враховую наслідків для оточуючих; недовіра замість горизонтальної взаємодії; сприйняття закону як перешкоди, яку потрібно обійти. У чужій державі (до здобуття незалежності) ці моделі могли бути засобом виживання. Проте, коли ми намагаємося побудувати власну державу, інституції та суспільство, вони починають працювати проти нас. Система цінностей, яку ми обираємо, визначає, чи залишимося ми колонією, чи станемо частиною сучасної європейської культури.

У цьому контексті культура відіграє надзвичайно важливу роль: вона не лише зберігає традиційні цінності, але й сприяє їх переосмисленню. Культура формує наше розуміння ідентичності та уявлення про майбутнє. Можливо, це є одним з головних завдань культурних установ у сучасному світі.

Ми підходимо до ще однієї важливої теми — команди. Це особливо актуально для інституцій, які тривалий час функціонували за вертикальною моделлю: наказ — підлеглі — виконання. У такій системі керівник приймає рішення, а команда їх реалізує. Але я вважаю, що сучасні інституції повинні діяти по-іншому: діалог → відповідальність → суб'єктність → переговори → спільне вирішення. Однак така трансформація не може відбутися просто за наказом. Я знаю це з власного досвіду: входячи в систему, яка десятиліттями дотримувалася одного підходу, не можна просто оголосити "відтепер у нас горизонтальна культура". Для цього потрібно багато років, щоб змінити не лише структуру, але й мислення людей. Саме це, на мій погляд, є однією з найбільш складних частин діяльності культурного менеджера.

Протестна акція перед Молодим театром. Березень 2025 року.

Я маю дуже простий критерій для оцінки ефективності: якщо мене завтра не стане, чи продовжить організація діяти відповідно до своїх цінностей? Якщо відповідь "ні", це свідчить про те, що я створила не інституцію, а систему, яка залежить від мене. Але якщо команда вже усвідомлює спільні принципи, здатна приймати рішення, вести переговори і розуміє свою мету, то це вже зовсім інший рівень. Найбільше досягнення керівника полягає в тому, щоб особистий компас перетворився на спільну культуру інституції. Саме тоді можна говорити про справжню інституційну незалежність.

У ситуації обмежених фінансових ресурсів, на що керівник повинен зосередити свої зусилля в першу чергу? Зовнішні зміни помітні: оновлений фасад, проведений ремонт, новий репертуар, свіжі обличчя в команді, покращений веб-сайт та збільшення кількості глядачів — все це можна легко побачити. Проте, відчуття довіри всередині команди не так просто зафіксувати. Суб'єктність не може бути відображена у звіті за рік. Культуру переговорів важко виразити через один ключовий показник ефективності. Здатність співробітників приймати самостійні рішення не завжди приносить швидкі або помітні результати. Але саме ці аспекти визначають, чи зможе інституція залишитися життєздатною через п’ять років, і вони вимагають значно більше часу для розвитку. Якщо ми не ставимо перед собою цю мету, вона так і залишиться нереалізованою. Коли ми відкриваємо вакансію на посаду директора культурної установи, важливо бачити не лише стандартний список вимог, таких як "досвід управління, залучення грантів, комунікаційні навички". Потрібно чітко сформулювати, з якою метою ми шукаємо цю людину і за якими критеріями будемо оцінювати її роботу через рік та протягом наступних п’яти років.

Якою ж має бути наша система вимірювання? Насправді, ми повинні почати аналізувати культуру — не для того, щоб звести її до простих цифр або знайти магічний KPI, який дозволить одним рухом визначити, чи є директор хорошим чи поганим, чи є інституція ефективною, чи ні. Мета полягає в тому, щоб уникнути випадкових та чужих методів вимірювання культури. Важливо ставити не лише питання "скільки?", але й "навіщо? для кого? з якими цінностями? який вплив? яка ціна? наскільки це стійко? що залишиться після нас?". Система вимірювання потрібна, але не одна, і найголовніше — вона не повинна використовуватися як інструмент покарання за непорозуміння в тому, що саме ми вимірюємо. Вимірювальні інструменти можуть нашкодити, але якщо їх використовувати правильно, вони можуть стати засобом системного розвитку — не лише для окремих інституцій, а для всієї культурної сфери.

Ось ще один варіант: "Дивлячись на вас, я відчуваю радість", — зазначила Ліна Костенко, коментуючи виставу "Маруся Чурай".