Юліан Розефельдт: Неможливо створити кіно, не дотримуючись принципів капіталізму.

Німецький митецтво Юліан Розефельдт представив свою виставку під назвою "Маніфесто", що складається з 13 фільмів, які показуються одночасно. Ця інсталяція була відкрита в Національній галереї Берліна 9 лютого 2016 року.

Наш бюджет не дозволяв нам реалізувати всі сцени в Нью-Йорку, тому ми змушені були зобразити суть капіталізму, включаючи Волл-стріт, у таких місцях, як Болгарія, Україна та Берлін.

Коли я дивився фільм, мені постійно спадало на думку, що ви створили антикапіталістичний маніфест, і водночас розумів, що це зовсім не найдешевше кіно, яке я коли-небудь бачив. Як ви самі сприймаєте таку контрастність?

Я вже звик до цього запитання, адже сам часто ставив його собі під час створення фільму. По-перше, він не такий витратний, як може здаватися на перший погляд. Ми, художники, вміємо бути винахідливими. Ми також креативно підходимо до управління бюджетами. Цього мені довелося навчитися за час моєї діяльності в якості режисера та митця.

Історія цього проєкту цікава тим, що вона певним чином слідує логіці нашого предмета -- капіталізму. Фільм "Ейфорія" майже на 100% профінансований приватним арт-простором на Верхньому Іст-Сайді в Нью-Йорку -- а це, як ви знаєте, одне з найщільніших скупчень власності й грошей у світі. У фільмі йдеться про Нью-Йорк, який теж є одним з найбільш насичених грошима місць на планеті, і водночас там досі немає інклюзивних ліфтів у метро -- для мене це завжди було хорошою метафорою того, що не так із цим світом.

Можливо, ви вже здогадалися про мої політичні переконання та ставлення до неоліберального капіталізму, але ця картина не прагне бути дидактичною або засуджувати. Її мета – і це відображено в назві – вивчити привабливі аспекти капіталізму: чому ця система змогла утриматися на нашій планеті, чому ми всі її частина, і чому навіть критика капіталізму є невід'ємною складовою цього явища, яку неможливо оминути. Створити фільм, не дотримуючись правил капіталізму, просто неможливо.

Якщо розглядати принципи капіталізму, ситуація стає ще більш дивною: хоч ми і говоримо про Нью-Йорк, наш бюджет не давав змоги знімати все на його території. Тому ми були змушені відтворювати серце капіталізму, включаючи Волл-стріт, у Болгарії, Україні, Берліні та частково в самому Нью-Йорку.

Сцена з фільму "Ейфорія".

Давайте будемо відверті. Я — капіталіст, і ви також є капіталістом. Ми обидва залучені в капіталістичну систему у нашому повсякденному житті. Проте я вважаю, що спотворенням капіталізму є саме неоліберальний капіталізм, який завдає шкоди всім нам: він розриває суспільство і поглиблює прірву між надзвичайно багатими, бідними і дуже бідними. Це й є справжнє збочення капіталістичної системи.

Бажання розвиватися є однією з найприродніших рис людської натури. Ще з малечку ми прагнемо не лише фізичного зростання, а й знань, бажаючи дослідити межі своїх можливостей. Батьки та вчителі постійно вказують на те, що можливо, а що заборонено. Проте в нас закладено вроджене прагнення до якісного розвитку, яке з часом під впливом оточення все більше трансформується в бажання до кількісного зростання.

Мабуть, головна думка чи одна з головних думок "Ейфорії" -- це цитата Браяна Массумі (канадський філософ і соціальний теоретик. -- Авт.) про те, що нам треба відв'язати цінність від кількісного вимірювання. У виставковій версії діти обговорюють цю тему довше, ніж у фільмі (стрічка "Ейфорія" виросла з відеоінсталяції. - Авт.). Там одна з дівчаток наводить простий приклад: "Дитячий день народження. Мама спекла торт. У торті 12 шматків, дітей теж 12. А одна дитина, скажімо, не переносить лактозу чи щось таке і не хоче шматок. Лишається один шматок. І що тоді? Усі інші діти хочуть цей шматок, але чекають, поки мама спитає: "Хто хоче ще?" І тоді більшість піднімає руки і мама ділить торт на стільки частин, скільки дітей хоче решту. І от просте питання: "Чому цей принцип не діє щодо грошей?" І відповідь така ж проста, як і питання -- виховання. Діти навчилися цього через виховання, через батьків, через друзів, учителів, родичів. Вони знають, що не можна просто схопити зайвий шматок і запхати собі в рот, а іншим нічого не дістанеться. Водночас цей принцип не діє щодо капіталу й грошей. І тоді ці діти питають: "Чому? Чому ми не можемо виховати капіталізм? Чому не можна зробити крутим прагнення робити добрі справи, а не мати купу речей, автівок і грошей? Так, ми хочемо змагатися. Діти граються, навіть тварини б'ються і граються -- так вони вчаться виживати. То чому б не змагатися хто зробить більше добрих справ?". Це, звісно, дуже наївні питання, які я промовляю дітьми, бо дітям дозволено бути такими наївними. Але все могло б бути так просто.

Сцена з фільму "Ейфорія".

"Це загальна дилема: митці із середнього класу використовують персонажів із нижчого класу, щоб звертатися до вищого, правлячого класу"

На мою думку, у вашому фільмі ви аналізуєте капіталізм з перспективи робітничого класу, проте я не впевнений, що ви самі ідентифікуєте себе з цією точкою зору.

Я висловлюю свою думку від імені представника середнього класу. Мої батьки належать до типової родини середнього класу, і я б охарактеризував їх як частину академічного середнього класу.

Отже, ви взяли на себе дискурс робітничого класу, аби з критичною позиції представника середнього класу атакувати капіталістів?

Ви правильно зрозуміли. Вважаєте, що в цьому є недоліки? Це занадто цинічно? Як, наприклад, ви реагували на епізод з бездомними? Щодо цього моменту, напевно, виникає певний скептицизм?

Насправді, так, думаю, що в цьому є певний цинізм. Є стереотип про вестернів, які все знають краще за тих про кого вони говорять, і їх не переконати у зворотному. Якийсь такий вайб тут відчутний. Але відзначу також, що на противагу цьому, у вас є й елементи використання системи проти неї самої, коли ви залучаєте зірок - наприклад, Джанкарло Еспозіто чи Кейт Бланшетт, - що дає величезний ресурс для привернення уваги до "Ейфорії".

Щодо ситуації з Кейт, дозволю собі зробити невеличкий відступ, оскільки її історія дійсно має свої особливості. Може здатися, що я запросив Кейт Бланшетт для "Маніфесто", а тепер знову вирішив звернутися до неї, проте це не так.

Я випадково зустрів Кейт завдяки спільному знайомому з театрального середовища. Вона була керівником театру в Сіднеї, а мій друг Томас Остермаєр працює в берлінському театрі Шаубюне. Ці два театри вирішили об'єднати зусилля у спільному проекті. Коли моя виставка проходила в музеї Берліна, Кейт приїхала в місто і зустрілася з Томом. Він запропонував їй піти на відкриття моєї виставки, і так ми познайомилися. Розговорившись про нашу діяльність, ми вирішили: "Чому б нам не спробувати створити щось спільне?" В подальшому ми підтримували контакт, а згодом втілили в життя проект "Маніфесто", що стало основою нашої дружби.

Коли мені знадобилася допомога для тигриці, я задумався: "Хто ж може співати, декламувати та працювати швидко?" Моя команда запропонувала: "Чому б не зателефонувати Кейт? Можливо, вона зможе знайти час." І вона дійсно зробила для нас великий жест — приїхала до Берліна на день, щоб все записати. Отже, іноді процес створення може суттєво відрізнятися від того, як ти його собі уявляєш.

Кейт Бланшетт (праворуч) та Джуліан Розефельдт на показі відеоінсталяції "Маніфесто" в рамках Міжнародного кінофестивалю EnergaCamerimag, який проходив у Торуні, Польща, 17 листопада 2024 року.

Втім, щодо іншої частини - так, я розумію вашу думку. І заперечив би: мій підхід полягає в тому, щоб наділити силою маргіналізованих людей, передаючи їм усі ці потужні думки. Я вважаю, що вони чудово з цим справляються, особливо в сцені з безхатьками. Мене зворушує їхня гра: як вони тримають баланс між поглядом, з одного боку, умовної чиказької школи -- повністю вільний ринок та інші речі з філософії Дональда Трампа, а з іншого -- більш соціал-демократичним шляхом регульованого державою ринку. Цікаво слухати аргументи обох, Ренді та Джеймса, як вони сперечаються. Це викликає у мене спогад з підліткового віку: в Мюнхені жив колишній професор філософії, який став безхатьком; він завжди тримався біля одного пивного саду в Мюнхені, і ми всі знали, що він науковець. Може, це зіграло роль, не знаю. Моя ідея була дати голос людям: таксисту, робітницям фабрики з усією їх феміністичною теорією, дітям. Всі вони дуже сильні й пропонують найкращі ідеї.

Така, власне, концепція фільму. Звісно, її можна критикувати. Безумовно. Я бачу вразливе місце цієї концепції і її цинічний бік: говорити з привілейованої позиції. Але ми так робимо: створюємо культуру, помиляємося або ризикуємо помилитися.

Можливо, ви чули про Дені Коте, кінорежисера з Квебеку?

Ні, я не маю впевненості.

Він колись створив фільм, що розповідає про життя людей, які трудяться на фабриці і отримують від цього задоволення, під назвою "Ода до радості". Цей фільм містить іронічний підтекст — поєднує документальність з постановочними елементами, адже деяких робітників зображують актори. В одному з інтерв'ю Дені Коте зауважив журналісту щось на зразок: "Я ніколи не працював на фабриці, і, вірогідно, ви також не мали такого досвіду. Отже, це фільм про фабричних робітників, створений для тих, хто ніколи не відчував цього на собі". На мою думку, це в певному сенсі перегукується з вашим концептом.

Це, гадаю, загальна дилема. Ви щойно про неї сказали: митці із середнього класу використовують персонажів із нижчого класу, щоб звертатися до вищого, правлячого класу. Але я ніколи не достукаюся до правлячого класу, бо проповідую своєму класу: саме мій клас ходить у кіно, саме мій клас ходить на театральні вистави. Люди, які цікавляться мистецтвом, ходять на арт кіно. Тож я, напевне, звертаюся не до тих людей. Я проповідую вже наверненим. Я не досягаю тих, кого треба переконати, бо кожен, хто бачить моє мистецтво, вже зі мною згоден. Їм це, може, гарно подали, як друг, що смачно готує для друзів: "О, це, мабуть, Оттоленгі (британський шеф-кухар. - Авт.). Так, я теж таке пробував". Така собі згода.

Я хочу поділитися своїми роздумами щодо особистої дилеми: ми завжди спілкуємося з аудиторією, яка вже готова до сприйняття. Тому не варто надто турбуватися про те, наскільки важливе те, що ми хочемо донести. Співпраця з такими акторами, як Джанкарло Еспозіто або Кейт Бланшетт, допомагає створити щось унікальне, перетворюючи артінсталяцію на кінематографічний твір. Це дозволяє залучити нову аудиторію, і, сподіваюся, багато шанувальників прийдуть подивитися на Кейт у "Ейфорії", вийдуть з кінотеатру і скажуть: "Це було складно. Хочу переглянути ще раз. Про що ж ідеться? Ніколи раніше не бачив нічого подібного". Це було б вражаюче. Проте у мене є певні сумніви, хоча я вважаю, що такі експерименти дійсно важливі.

Сцена з фільму "Ейфорія".

А ще, -- це може вас розчарувати, -- для мене достатньою є мотивація робити це особисто для себе. У мене не обов'язково є меседж для аудиторії. Я митець і говорю власною мовою, тому мені зараз складно перекласти це навіть англійською, а тим паче в усне слово, бо моя мова -- це те, що я роблю. І я роблю це, бо хочу побачити, як набувають форми речі, що є в моїй голові чи нутрощах, або просто з дуже егоїстичних причин хочу побачити втіленим те, про що думав. А потім це стає самостійною істотою.

Звісно, зараз у мене доволі хороша інституційна кар'єра, і люди хочуть бачити мої роботи й фільми. Це чудово. Твори починають втікати від мене і роблять свою справу. Я б не сказав, що це соліпсизм, але це трохи егоїстично. У створенні мистецтва є певний егоїстичний базовий інтерес, і, думаю, художник чи скульптор на таке саме питання відповів би вам схоже: "Просто хочеться матеріалізувати те, що в тебе в голові".

"Ейфорія" -- вже не перша німецька лівоінтелектуальна філософська сатира, яку я бачив. Наприклад, на згадку приходять роботи Юліана Радльмаєра. Що відбувається в Німеччині, що ви всі знімаєте такі фільми?

Я не можу говорити за інших, але, гадаю, в моєму випадку це радше еволюційний крок. Я починав із found footage: телеархівів, новинних архівів, фотобанків тощо. А десь через 10 років з такою ж цікавістю підійшов до тексту: не обов'язково філософського, просто до тексту загалом.

Моя перша робота з текстом... Хмм... Це була "Американська ніч", яку я створив у 2009 році. У цьому проекті я займався семплінгом, беручи текстові матеріали з промов американських політиків, зірок шоу-бізнесу, поетів тощо. Мені було дуже цікаво адаптувати ці тексти до різних контекстів. Наприклад, я експериментував з різними знаковими елементами (такими як самотній вершник, вогнище, покинуте село чи місто-привид), комбінуючи їх із специфічною візуальною та операторською лексикою разом із озвученим текстом, що в результаті створювало враження вестерну. Це було неймовірно захоплююче.

Я продовжував досліджувати текстові матеріали, прагнучи зрозуміти, наскільки актуальними залишаються історичні тексти і як їх можна адаптувати до сучасності. В рамках цього процесу я створив "Маніфесто", яке охоплює столітню історію мистецтва та всі ці "-ізми". Як художник, мені було цікаво дізнатися, чи мають ці маніфести значення в наш час, чи, можливо, це всього лише безглуздість. Результат виявився захоплюючим: багато глядачів, зокрема представників творчих професій – письменників, художників, режисерів – знайшли в ньому потужне натхнення, щоб продовжувати свою діяльність у ці непрості часи.

Кожен проєкт має свою власну історію, і "Ейфорія" не є винятком. Все почалося з мого нерозуміння теми. Зазвичай я обираю ті питання, які мені цікаві, але в той же час відчуваю, що маю недостатньо знань про них. Один з моїх внутрішніх комплексів полягає в тому, що я не читав достатньо філософських творів. Інший же — це моє нерозуміння економічних процесів, хоча я усвідомлюю, що економіка має величезний вплив на політичні рішення. Пам’ятаю, як у підлітковому віці, снідаючи з батьками, я завжди ігнорував економічні розділи в газетах, адже вони здавалися мені настільки ж незрозумілими, як іноземна мова.

Сцена з фільму "Ейфорія".

Близько десяти років тому, як і багато інших, я почав отримувати масу шахрайських листів. Ви знаєте, ті самі: "Шановний пане, я є далеким родичем Саддама Хусейна і маю для вас величезну суму грошей". Це мене трохи веселило. Я вирішив їх збирати, адже вони стали для мене наче сценаріями. Хоча до сьогоднішнього дня я нічого з цими листами не зробив, вони, напевно, надихнули мене на створення "Ейфорії": всі ці листи існували завдяки людській жадібності. Навіть якщо вони виглядають безглуздо, багато людей піддаються на їхній обман, інакше б їх просто не було, правда? Тож жадібність стала моїм джерелом натхнення. Цікаво, що спочатку цей проєкт мав робочу назву "Жадібність".

Я почав збирати тексти про економіку, капіталізм, жадібність, а потім заглибився і подумав, що з цього може вийти проєкт.

Ви не лише використовуєте багато цитат, а й звертаєте увагу глядачів і глядачок на це. Початок вашого фільму нагадав мені роботи Жана-Люка Ґодара, який теж вказував у своїх фільмах джерела, на які посилався упродовж картини.

Все тут -- цитати. Я написав лише коротенькі сполучні елементи. Подекуди чогось бракувало, якоїсь дрібниці тут чи там, але, я б сказав, що 99,9% того, що ви чуєте, -- це цитати авторів, названих на початку.

Отже, це означає, що ми говоримо про висловлювання від Сократа до Snoop Dogg?

Так, все вірно. Процес збору цитат ще продовжується. Перед початком зйомок я звернувся до друга з проханням про допомогу, адже інформації про капіталізм і неоліберальний капіталізм так багато, що важко встигати за сучасними думками та критичним дискурсом – потрібно постійно читати. Для мене це стало справжнім викликом, оскільки я в той час працював над проєктом.

"Ми вирішили зупинитися на Києві, головним чином через його унікальні локації, які не так просто впізнати."

Ви зазначали, що процес зйомок фільму проходив у різних локаціях, серед яких і Київ. Я чув, що ви працювали на двох основних майданчиках: на заводі "Кузня на Рибальському" та на залізничному вокзалі, але, на жаль, не вдалося здійснити зйомки на кладовищі автобусів.

Так, адже розпочалася війна. Ми дійсно працювали на зйомках, але лише для створення фонових кадрів, які планували використовувати пізніше. Мені було дуже важко зупиняти процес. У двох словах: в той тиждень я відчував себе в безпеці, оскільки ще тривала Олімпіада. Я був переконаний, що Путін не наважиться атакувати до завершення Ігор у Китаї, хоча це і виглядає цинічно. Тож я і кілька членів команди почувалися спокійно, але усвідомлював, що мої відчуття не можуть слугувати критерієм для інших, у кого були занепокоєні близькі, партнери, діти та батьки.

Коли атмосфера стала напруженою, ми ухвалили рішення призупинити зйомки та відправити команду додому. У той же час актори-підлітки з Берліна та Лондона мали прилетіти для зйомок на підлітковій сцені, яку ми спочатку планували реалізувати на кладовищі автобусів. Однак, залишившись із українською командою, мій оператор-постановник, продюсер і я вирішили зняти порожню будівлю. Після цього ми відтворили все, що ви бачите у готовому фільмі, за допомогою рирпроєкції на LED-екрані з реальним, збудованим у натуральну величину переднім планом.

Під час створення фільму "Ейфорія"

Що саме вас привабило в Києві? Чому ви вирішили знімати саме тут?

Відповідь на це питання — капіталізм. І справді. Мій близький друг та виконавчий продюсер багатьох моїх проєктів, Вассілі Загуріс, раніше співпрацював з київською компанією Family Production на різних проектах. Коли я поділився з ним ідеєю фільму "Ейфорія", розповідаючи про його масштаб і план, що я хочу знімати сцену в банку в Нью-Йорку, а також сцену на промисловій корабельні, він зауважив: "А чому б не з'їздити в Україну?" У нього були чудові спогади про співпрацю з українськими кінематографістами, і я можу це підтвердити — це дійсно неймовірно. Ми обрали Київ переважно через унікальні локації, які не так просто впізнати. Наприклад, банк, в який ми перетворили зал очікування на центральному вокзалі, та корабельня.

Ніколи не забуду, як українська влада запевняла як міжнародну спільноту, так і власних громадян: "Ворог не наважиться на напад. Це не станеться. Вони так діють вже протягом семи-восьми років". Проте з нашої, західноєвропейської точки зору, спостерігати за скупченням військової техніки та військових підрозділів... Це не просто випадковість, правда? Такі дії не можуть бути лише способом залякування. Явно щось готувалося. І ми помітили, що українська влада була абсолютно свідома того, що атака відбудеться найближчими днями. Ми відвідали Київ п’ять разів – двічі для підготовки і тричі для зйомок – і стали свідками того, як військова техніка отримувала нове фарбування. Вони розуміли, що це неминуче, в той час як населення намагалися заспокоїти.

Нас охопило відчуття, що все може піти шкереберть. Ми були приголомшені, коли вторгнення дійсно сталося. Як відомо, "Ейфорія" розглядає війну як елемент капіталістичної системи, і раптом це стало частиною нашого теперішнього життя. Весь цей проєкт виявився абсолютно божевільним, адже те, про що він говорив, постійно матеріалізувалося. Це була постійна перевірка нашої реальності — у виробничому процесі, фінансах, показах, а також у темах, які ми піднімали, і в місцях, де дія відбувалася.

Коли ми вирушили в дорогу, мене охопило незвичне відчуття провини. Я покидав країну на борту одного з останніх цивільних літаків. У салоні було багато матерів із малими дітьми, навколо панувала тиша. Це було надзвичайно важко. А потім, коли ми приземлилися в Берліні, через кілька днів сталося те, що змінило все. Ми всі зосередилися на екранах, напевно, так само, як і ви в Києві, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Спочатку я відчував безсилля і параліч. Мені важко було уявити, як це — бути в епіцентрі подій. Але з часом я зрозумів, що моя безпорадність спонукає мене до дій. Я взяв телефон і почав шукати контакти української команди, намагаючись зв'язатися з ними. Один з учасників команди відповів: "Я сиджу на балконі і вже можу розрізнити різні звуки зброї, чую, як працює ППО". Інша людина розповіла, що вже 20 годин стоїть на кордоні і говорить про ситуацію з туалетами. Ще одна дівчина поділилася, що нещодавно вийшла заміж за свого хлопця перед від’їздом. Це були неймовірні історії. Ви самі знаєте, про що йдеться, вам не потрібно пояснювати. Але дивно усвідомлювати, як щось, що раніше здавалося абстрактним, раптом стає частиною нашої реальності.

Процес створення фільму "Ейфорія"

Повертаючись до Києва та ваших зйомок: чи могли б ви поділитися якимось цікавим моментом з цього процесу?

Багато чого сталося. Ми працювали з українцями, які швидко стали нашими друзями та партнерами в ці дні. Ми були неймовірно закохані в усю нашу команду. Це був вражаючий досвід. Дійсно, вражаючий досвід. Зараз фільм демонструється без мене, оскільки я мушу бути в Мексиці, але сподіваюся, що війна скоро закінчиться, і тоді ми зберемося разом, щоб подивитися його на великій вечірці.

Вассілі та Тетяна [Курмаз], наші ключові контакти з Family Production, відкрили для мене світ нічного Києва та його барів. Я закохався в атмосферу цього міста. Тепер я постійно рекламують київське нічне життя тут, у Берліні, адже всі навколо говорять: "Берлін, Берлін, Берлін", а я відповідаю: "Зачекайте". Якість напоїв у місцевих барах, стиль і професійність обслуговування вражали. Щовечора, навіть після найвтомливіших знімальних днів, ми вирушали на прогулянки. Як відомо, коли працюєш над фільмом, твій світ обмежується знімальним майданчиком і підготовкою до наступного дня. Але ми знаходили час, щоб поєднати вечерю з відпочинком за напоями. Коли зйомки завершилися, я задумався про подорож – хотів відвідати Одесу, а потім, можливо, Львів та інші місця. Але моя родина попросила повернутися, і це стало сильнішим за моє бажання.

"Єгипет і Бразилія -- дуже різні аудиторії, порівняно з німецькою, а питання загалом ті самі, продиктовані тими самими тривогами"

А що ви відчуваєте щодо показу проєкту, який ви робили так довго? Небагато хто робить проєкти з проміжками у 10 років.

Я вже тривалий час займаюся кінематографом. Це звучить кумедно, але для мене цей процес все ще новий. Мій проєкт існує так довго, адже, по-перше, завершення зйомок не означає фіналу виробництва, і постпродакшн тривав досить довго. Потім ми почали демонструвати його: спочатку в п'яти містах, де він виступав у форматі інсталяції. Після цього я взявся за кіноверсію, яку ще нещодавно доводили до ладу, і цього року відбулася наша перша прем'єра в Німеччині. Я постійно взаємодію з роботою та різними глядачами. Нещодавно я повернувся з Бразилії та Єгипту, а тепер вирушаю з ним до Італії, Польщі, Швейцарії та Мексики. На жаль, я не зможу бути присутнім, але нарешті фільм покажуть і в Києві. Я впевнений, що ще матиму можливість демонструвати його в інших місцях. Цей діалог з аудиторією підтримує мене в активному стані і надихає.

Юліан Розефельдт позує на тлі своєї кіноінсталяції "Маніфесто" на фестивалі у Дуйсбурзі, Німеччина, 12 серпня 2016 року.

Мене дуже дивує, що, наприклад, Єгипет і Бразилія -- дуже різні аудиторії, порівняно з німецькою, а питання загалом ті самі, продиктовані тими самими тривогами, тими самими думками про те, що не так із нашим світом і тим, де ми зараз. Він весь час сам себе актуалізує. Можна сказати, що він пророчий, але водночас і ні, бо теми цього фільму -- вічні. Як і багато інших робіт, не лише моїх. Багато митців мають таке сейсмографічне чуття, бо ми чутливі люди і, можливо, починаємо говорити про проблеми інакше й раніше за інших. Як-от міграція -- це біблійна тема, її не вигадала Ангела Меркель чи ще хтось. Вона рухала людство завжди, і війни теж.

Я надав дуже детальну відповідь, але в двох словах, цей проєкт залишається для мене надзвичайно важливим і актуальним, і я з радістю займаюся ним. Так, я тривалий час працюю над різними ініціативами, але цей проєкт особливо виявився для мене випробуванням. Це було справді надзвичайно виснажливо. Емоційно важко усвідомлювати, що я опинився в центрі війни, знаючи, що один із наших колег, на жаль, загинув, а інші досі в небезпеці. Можливо, цей проєкт виявився занадто великим для однієї людини, адже я не є частиною виробничого процесу в кіноіндустрії. Я працюю з кінематографічним обладнанням, але як індивідуальний митець, і це накладало величезну відповідальність. Як одному художнику впоратися з різноманітними локаціями та великим бюджетом? Хоча для кіновиробництва він може бути і не таким великим, для мене як індивідуальності це справжнє випробування.

Я надзвичайно щасливий і задоволений результатами, які ми досягли, але чесно кажучи, не впевнений, чи готовий незабаром знову взятися за проєкт такого обсягу. Зараз, як ніколи, усвідомлюю, чому навіть найвідоміші режисери реалізують великі фільми лише раз на кілька років. Це справді вимагає величезних зусиль. Однак, хочу підкреслити свою вдячність українським членам команди за все, що вони мені подарували в процесі цієї роботи, і за те, що продовжують надихати нас. Це не лише в контексті політики, як європейців, але й як приклад оптимізму та сили в ці важкі часи. Я щиро захоплююся цим.

Ось декілька альтернативних варіантів: 1. "Також ознайомтеся з: класичним кіберпанком, британськими агентами та підлітковими жахами: сім серіалів, які варто переглянути у листопаді." 2. "Не пропустіть: класичний кіберпанк, шпигуни з Великобританії та підліткові трилери – сім серіалів, що варті вашої уваги цього листопада." 3. "Читайте також: класичний кіберпанк, шпигунські історії з Британії та підліткові горор-фільми — сім серіалів, які не можна пропустити в листопаді." 4. "Також варто звернути увагу на: традиційний кіберпанк, британських шпигунів та підлітковий жах — сім серіалів, які можна подивитися в листопаді." Обирайте будь-який варіант, який вам більше до вподоби!