Не пропустіть "Молодість" – легендарний кінофестиваль стартує 25 жовтня, навіть в умовах блекауту!

Фокус провів бесіду з генеральним директором фестивалю "Молодість" Андрієм Яковичем Халпахчі, обговоривши виклики, з якими стикаються організатори, ситуацію в українському кінематографі та рекомендації щодо цікавих фільмів для перегляду.

Я усвідомлюю, що в умовах війни, під час бомбардувань та з огляду на те, що нас знову чекає блекаут, підготовка до фестивалю є вкрай складним завданням. Як вам вдалося прийняти рішення організувати цей захід за таких обставин?

У 2022 році, коли розпочалося масштабне вторгнення, ми зіткнулися з серйозним питанням: чи варто нам продовжувати роботу над проектом, і чи дійсно це потрібно. Але, зважаючи на наш багаторічний досвід, коли ти представляєш фільм на фестивалі і бачиш, як глядачі реагують, це може стати для них певною формою терапії. Це дає можливість на якийсь час відірватися від жахливих новин і важкої реальності, в якій ми всі опинилися.

Мені дуже неприємно, коли чую висловлювання на кшталт "ми є другим фронтом". Важливо усвідомлювати, що фронт єдиний, і порівнювати нашу діяльність із роботою військових, зокрема тих, хто на передовій, або ж з тими, кого ми показуємо у фільмі "Тиха земля", про розмінувальників, які хоч і не на лінії вогню, але все ж працюють в небезпечних умовах і ризикують своїм життям. Серед них є травмовані, і всі, хто займається розмінуванням, заслуговують на визнання. Наша робота, безумовно, відрізняється: вона спокійніша і не така небезпечна, проте ми усвідомлюємо, як важливо це для суспільства на сьогодні. Це справді необхідно.

Ми насправді вказали в наших запрошеннях на відкриття, що стиль одягу має бути напівформальним. Не плануємо організовувати феєрверки чи проводити парад зірок на "Червоній доріжці", оскільки зараз це не найвдаліший момент для таких заходів. Все ж важливо створити робочу атмосферу для кінематографістів, які зможуть змагатися з міжнародним контентом, а також залучити наших глядачів, щоб вони змогли відволіктися від буденності і відвідати цікаві події з переглядом фільмів. У 2022 році це було надзвичайно складно – ми провели гібридний фестиваль, де частина міжнародного журі брала участь онлайн. Але з 2023 року ми повернулися до офлайн-формату, що дозволяє і гостям, і журі бути присутніми на місці.

На сьогоднішній день ми вже знаємо, що щонайменше 30 міжнародних гостей готові приїхати, а всі члени міжнародного журі підтвердили свою присутність на фестивалі. Умови, безумовно, є складними, і важко спрогнозувати, що станеться завтра: можливо, сеанси будуть перервані через тривогу, або навіть скасовані. Це створює для нас серйозні труднощі, особливо в плані електропостачання. Нам, безумовно, потрібно підготувати резервний генератор для наших кінотеатрів, оскільки ми маємо два майданчики — "Жовтень" та Будинок кіно. Тому ми працюємо в умовах великого навантаження.

Окрім того, ми не є державною установою і не визнані як критично необхідне підприємство, на відміну, наприклад, від цирку, і тому два представника нашого програмного відділу, а нас всього четверо, мобілізовані, вони трохи могли нам допомагати, але, безумовно, це не та робота офісна, яку можна було робити.

Отже, деякі аспекти нашого заходу формуються в останню хвилину, і підтверджена програма з’явилася трохи пізніше, але сподіваюся, що наші шанувальники це зрозуміють. Ситуація з бюджетом дійсно складна: ми оголосили про краудфандинг, і навіть внесок у 100 гривень буде важливою підтримкою для фестивалю. Державне фінансування зменшилося, і грошей стало значно менше, ніж минулого року, що ускладнює організацію заходу.

- Чи допомагає місто, держава в організації та фінансуванні фестивалю?

Це ще одна дуже суттєва проблема, про яку я можу сказати. Ось вчора я прочитав, що Львів вийшов у фінал змагання культурної столиці Європи, але програв Чорногорському містечку, програв у фіналі. А пам'ятаю, як років 10 тому Київ подавався на культурну столицю. І ви знаєте, яких критеріїв не дотримуються наші міста відсутніх стаціонарних кінотеатрів? У нас дуже важка ситуація у Києві, коли за минулі роки ми лишилися таких кінотеатрів, як кінотеатр "Київ", "Україна", "Кінопанорама", "Київська Русь", ну просто крім кінотеатру "Жовтня" нема окремого кінотеатру у місті. Це трагедія, бо ці кінотеатри, які з'явилися в торгових центрах, вони не придатні для фестивальної функції. І ми дуже обмежені такими майданчиками.

Це важлива тема, яку слід обговорити. Коли я чую в місті, що "так, відновлення кінотеатру 'Київ' зараз не на часі, ми займемося цим після війни", виникає запитання: чому ж тоді можливо проводити невизначені роботи на Бесарабському ринку, де, ймовірно, з'являться якісь елітні магазини, а кінотеатр лишається поза увагою?

І отакі моменти, і взагалі, ви знаєте, ми єдиний кінофестиваль міжнародного світу, який називається Київський міжнародний кінофестиваль, не отримуємо підтримки міста. Це нонсенс для Канн, для Риму, для Берліну, щоб місто не підтримувало фестиваль. Минулого року, коли ми зверталися, мені сказали, що "нам заборонили фінансувати масові заходи". Даруйте. Якщо місцева влада не розуміє, що кінофестиваль це є структура культурної дипломатії, а не масових заходів, то, ну, даруйте. Нам нема про що говорити, бо все ж таки, на щастя, місто підтримує муніципальні театри і покази спектаклів, що не є, безумовно, масовим заходом.

Чому ж перегляд фільмів в рамках міжнародного фестивалю трактується як масові заходи? Це ж не концерт на Майдані. Тому ось така болюча тема для нас - відсутність підтримки містом кінофестивалю. Бо завжди у світі, я про це неодноразово казав, фінансування фестивалів складається з трьох частин. Це державне фінансування, місцеве фінансування і спонсори. Третина, третина і третина. У нас здебільшого лягає навантаження на спонсорів, яким сьогодні, ви знаєте, бізнесу теж нелегко.

Вони надають значну підтримку як армії, так і економіці, що, безумовно, обмежує фінансування для культури. Я чув, що нарешті розробляється та приймається законодавство про меценатство, і сподіваюся, що це полегшить співпрацю між культурою та бізнесом. Не хочу перераховувати всі труднощі, адже їх чимало. Багато з них пов'язані з людьми, які беруть участь у наших фестивалях. Це стосується організації проживання для гостей, акредитації та інших тимчасових завдань, які виконують наші додаткові співробітники під час проведення фестивалю.

Багато з тих, хто раніше працював з нами, покинули країну, і сьогодні ми не можемо розраховувати на їхню участь. Нових співробітників доводиться навчати, що також створює певні труднощі. Питання з кадрами і людським ресурсом стало помітною проблемою для всіх, хто продовжує працювати в умовах війни.

Тому нічого нового для наших читачів ми не скажемо, бо це проблема для дуже багатьох структур. Я якось розмовляв з туристичним агентством, де теж частина людей мобілізована, їх треба підтримувати фінансово, так чи інакше, і скорочується людський ресурс, який працює. Тому я думаю, що ця проблема багатьох наших колег не тільки зі сфери культури.

Це наші умови функціонування в умовах війни. Проте, я переконаний, що надзвичайно важливо, що фестиваль продовжує існувати і залишається сталим, адже ми є єдиним міжнародним фестивалем в Україні, який офіційно зареєстрований у світовій асоціації кінопродюсерів. Це має велике значення і для них, оскільки ми слугуємо зв'язком між українською кіноспільнотою та світовою асоціацією кінопродюсерів.

Фестиваль відзначає свій 54-й ювілей. Чи могли б ви згадати про фільми, які стали скандальними протягом цього періоду, та запам’яталися широкій аудиторії?

Таких моментів було багато, бо з цією величезною програмою, яку можна робити на нашому фестивалі, завжди були якісь речі.

Можна згадати період 90-х років, коли українське кіно було особливо актуальним, і виникла потреба демонструвати на екранах національні作品. На жаль, траплялися ситуації, коли якість цих українських фільмів не відповідала міжнародним стандартам, які ми прагнули підтримувати у нашій програмі. Наприклад, важко це обговорювати, адже мова йде про видатного режисера Миколу Мащенка, і ми відкривали фестиваль у Палаці України його фільмом "Богдан Хмельницький".

На жаль, це не була найвдаліша його робота, і реакція глядачів виявилася доволі негативною. Цей досвід навчив нас важливості пояснювати нашим колегам, які наполягають на показі "цього українського фільму" на фестивалі. Ми усвідомлюємо, що демонстрація такої стрічки поряд із потужною міжнародною програмою може завдати шкоди українському кіно, адже це справжня "медвежа послуга".

На щастя, ситуація покращилася, і сьогодні ми можемо пишатися потужними українськими фільмами, які чудово інтегруються у міжнародні програми. Я завжди відчуваю радість, коли український фільм отримує нагороду на міжнародному конкурсі. Наприклад, минулого року стрічка "Медовий місяць" здобула гран-прі. А кілька років тому "Памфір" також отримав це престижне визнання. Це завжди викликає приємні емоції, адже будь-який міжнародний кінофестиваль слугує відображенням нашої національної продукції, яку ми представляємо на глобальній арені. Було багато різних випадків.

Одного разу трапилася історія з французьким фільмом. Це сталося на початку 90-х, коли ми планували показати одну картину під час відкриття. Цей фільм викликав серйозну реакцію з боку французького посольства, яке наполегливо просило виключити його з програми. Це призвело до великого скандалу у Франції, адже фільм отримав нагороду "Сізар", що є аналогом "Оскара", і пройшов через численні міжнародні фестивалі. Результатом стало гучне обговорення в французьких медіа, і посольство заборонило його показ в Україні. Хоча формальної заборони не було, тиск з їхнього боку був настільки сильним, що вони вважали, що це може негативно відобразитися на іміджі Франції. Подібні ситуації трапляються з фільмами з різних країн, коли вони критикують власне суспільство, і, на жаль, іноді офіційні представники не усвідомлюють, що такі роботи є важливим досягненням національного кінематографа.

А з іншого боку, фільми, які були продемонстровані, наприклад, у всій своїй величі, залишилися в пам'яті як справжні шедеври?

Ви знаєте, що "Молодість" - це кінофестиваль дебютів і, безумовно, конкурс, принаймні, з дебютних картин, бо за конкурсні картини у нас є і програма "Фестиваль фестивалів". Цього року буде демонструватися фільм золотої пальмової гілки Каннського фестивалю "Звичайний випадок" іранського режисера Джафара Банагі, диссидента, який колись свого часу був у нас членом журі. Він якийсь час знаходився і в тюрмі в Ірані. Зараз, на щастя, має вже змогу знімати кіно, і ця картина дуже гарно пролунала.

Продовжуючи тему міжнародного конкурсу, можна з гордістю зазначити, що багато імен, не лише українських (хоча й українських також), здобули нагороди на нашому фестивалі. Сьогодні ці імена вже вважаються класиками світового кінематографу. Наприклад, ще під час навчання у виші Франсуа Озон брав участь у нашому конкурсі, і ми показували його короткометражний фільм. На сьогодні він є одним із найвідоміших і шанованих режисерів Франції.

Дуже багато Том Тиквер дебютував своєю повнометражною картиною, німецький режисер, фільми якого потім демонструвалися на дуже багатьох фестивалях. Тобто, безумовно, фестиваль відкривав багато імен, в тому числі і вітчизняних.

Цього року ми вшановуємо Сергія Маслобойщикова за його внесок у розвиток українського мистецтва. Мені надзвичайно приємно згадати, що вже наприкінці 80-х він розпочав свою кар'єру на кінофестивалі "Молодість". Сьогодні він став справжнім майстром українського кінематографу. Час минає дуже швидко, і, як людина, яка працює на цьому фестивалі понад 35 років, я часто замислююся: "Це ж був наш студент, наш режисер, який тільки починав свій шлях", а тепер це вже імена, які стали символами українського кіно. Я не буду перераховувати всіх, але ми можемо гордитися тим, що перші кроки на кіномистецькому Олімпі робили такі особистості, як Сергій Буковський, Олесь Санін, Олександр Роднянський та багато інших, якими ми сьогодні пишаємося. Сподіваємося, що ця нова молодь принесе нам ще більше зірок у майбутньому.

Чи могли б ви розповісти, чи має українське кіно перспективи для участі в номінаціях на Оскар? Адже ми вже отримали одну нагороду, коли мова йде про фільми, удостоєні цієї престижної премії. Які шанси на успіх у майбутньому?

Знову ж таки, маючи досвід не тільки організації нашого кінофестивалю, але я був залучений і до організації першого Каннського павільйону, першого Берлінського стенду з колегами, і ви знаєте, тоді був такий момент, що ми мріяли, щоб якийсь український фільм потрапив в основну програму таких престижних фестивалів як Кани, Берлін і Венеція.

І коли там з'являвся короткометражний фільм, а потім, теж це було ще наприкінці 80-х років, чи 90-х початку, я можу там в датах трохи переплутати, але в давні часи, коли фільм "Трамвай №9" Коваля, анімаційний фільм, отримав срібного ведмежа на Берлінському фестивалі, це було для нас величезне щастя. А сьогодні українські фільми просто завжди присутні на всіх найбільших фестивалях, не тільки Кани, Венеція, Берлін, Карлові Вари, Локарно, Торонто. Сьогодні вже палітра світового кіно неможлива без українських фільмів.

І це велике досягнення, як творче, так і організаційне, бо для того, щоб потрапити на престижні фестивалі, треба мати вже інституцію, яка може просувати ці фільми. Це велика робота. Сьогодні українські фільми демонструються не тільки на фестивалях, але і в прокаті більшості країн.

Під час фестивалю в Одесі один з членів журі підкреслив, що на цьому тижні у Парижі, Франція, виходять на екрани два українські фільми. Це має велике значення. Адже що таке фестиваль? Це місток між творцями фільмів і глядачами. Це свого роду сходинка. Максимально важливим є те, що фільм отримує можливість потрапити в широкий прокат у кінотеатрах. Саме фестивалі виконують роль промоції для фільмів, які вони презентують, щоб забезпечити їм подальшу можливість показу в більш широких масштабах.

Які ще аспекти українського кінематографа ви хотіли б обговорити?

Історія нашого фестивалю налічує понад 35 років плідної праці, і про це можна говорити безкінечно. Перш за все, хочу висловити вдячність нашій команді, яка, працюючи за скромну плату, віддається цій справі повністю. Також хочу подякувати бізнесу, який підтримує нас. Особлива вдячність тим компаніям, що співпрацюють з нами більше 25 років, адже попри всі труднощі вони знаходять можливості для допомоги. Не можу не згадати про Державне агентство з питань кінематографії, його нового керівника Андрія Осіпова, який здійснює важливі зміни. Нагадую, що 29-го числа ми організовуємо індустріальну панель "Держкіно-перезавантаження". Запрошуємо усіх критиків, які впродовж років висловлювали свої думки про Держкіно, долучитися до обговорення. Важливо зрозуміти, що державні установи, особливо в культурній сфері, не повинні контролювати культуру, а навпаки, допомагати їй розвиватися. Тому закликаємо до конструктивного діалогу, щоб разом знайти шляхи підтримки кінематографічного процесу та інших культурних ініціатив. На цьому, мабуть, все.

Чи є у нас перспектива розвитку, щоб наші стрічки могли демонструватися за межами країни? Чи зможуть наші фільми, окрім тих, що вже представлені на міжнародних фестивалях, стати доступними для більшої аудиторії?

Варто зазначити, що обмеженість нашого кінопрокату іноземних фільмів є досить відчутною. Саме тому фестивалі стають унікальною можливістю побачити відомі стрічки, які здобули нагороди, але, на жаль, не з'являться у широкому прокаті. Я завжди з певною заздрістю спостерігаю за репертуаром кінотеатрів у Варшаві: там можна знайти фільми з Сінгапуру, Малайзії, а також стрічки, удостоєні престижної пальмової гілки з Канн та інших нагород.

Отже, йдеться про фільми, які не належать до категорії масового прокату. В нашій країні, на жаль, переважають саме такі стрічки. Коли востаннє ви мали можливість переглянути угорську або чеську кінострічку в кінотеатрах? Ці фільми широко представлені у програмах більшості європейських країн.

Це також є викликом для розвитку національної дистрибуції, яка повинна бути більш різноманітною та відповідати різним уподобанням глядачів. Щодо українських фільмів за межами країни, я вже згадував, що у Франції були представлені два фільми. Проте, наша кінематографічна індустрія все ще має значний потенціал.

Ні найближчим часом, ні в найближчому майбутньому Україні не вдасться конкурувати з Голлівудом або навіть з Францією. Це зовсім інші системи, фінансування та культурні традиції. Проте в Україні вже досягнуто значного прогресу. Те, про що ми мріяли на початку 2000-х, коли запрошували іноземних дистриб'юторів, щоб вони переглядали українські фільми з надією щось придбати, вже починає втілюватися в реальність, хоча тоді це були поодинокі випадки.

Проте, вже сьогодні ця система знаходиться в стадії активного розвитку. Наприклад, організувати тиждень українського кіно за межами країни – це вже виклик. Візьмемо, до прикладу, фільм "Горностай", який був показаний у Берліні; він має закордонного дистриб'ютора та міжнародного сейлса.

І якщо ви хочете в Німеччині показати на тижні українського кіно, вже іноземний сейлс просить у вас 500 євро за право показу. Це теж вже інша сторона медалі, інша проблема, яка виникає. Але, здебільшого, сьогодні всі наші фільми, ну, більшість фільмів, не всі, безумовно, вони мають іноземного сейлса-дистриб'ютора. Ну, наприклад, я ось пам'ятаю, два роки тому я приходжу на Каннському ринку до компанії, італійської компанії "Вінерба", з якою ми багато працюємо, і бачу величезний постер фільму Леся Саніна "Довбуш". І я питаю, "а ви є правовласником для Європи, інших країн цього фільму?". "Так", - вони кажуть, "і ми дуже задоволені, цей фільм дуже добре продається". Дуже успішно, наскільки я знаю, теж за кордоном пройшла картина анімаційна фільм "Мавка", величезний успіх вона мала.

Звісно, існують такі стрічки, як документальні фільми або, наприклад, "Памфір", які займають більш специфічну нішу і показуються в маленьких кінотеатрах. Проте, "Памфір" також демонструвався в чудовому кінотеатрі "Бальзак" на Єлисейських полях у Парижі. Це, однак, скоріше виняток, адже йдеться про обмежені покази. Натомість, фільми, такі як "Довбуш" і "Мавка", отримали набагато ширший прокат.

Уже завтра в Будинку Кіно відбудеться урочисте відкриття 54-го Міжнародного фестивалю "Молодість". Деталі програми кінофестивалю можна знайти за посиланням.