Зберігаючи традиції та відкриваючи нові горизонти: шлях Симфонічного оркестру Українського радіо.

Оригінальний матеріал доступний за посиланням на веб-сайті журналу "Музика".

Поданий нижче текст - із книжки "Українське радіо. Історія буремного століття", що побачила світ у видавництві "Лабораторія" за підтримки громадської організації "Детектор медіа". Видання простежує шлях Українського радіо - від першого ефіру 1924 року до трансляцій із бомбосховищ під час сучасної повномасштабної війни, від спротиву цензурі до відновлення мовлення в деокупованих містах. Це розповідь про людей і голоси, які творили національну ідентичність крізь буремні десятиліття - дикторів, журналістів, музикантів, інженерів і слухачів. Авторами книжки є Вадим Міський і Тамара Гусейнова, ідейний натхненник - Дмитро Хоркін.

Пропонуємо до прочитання главу, присвячену Симфонічному оркестру Українського радіо - одному з найстаріших радіооркестрів Європи, що понад століття лишається важливою частиною музичного життя країни.

На початку становлення професійного українського радіомовлення в Харкові було створено музичний колектив, який швидко став магнітом для найталановитіших музикантів свого часу – Симфонічний оркестр Українського радіо. Цей оркестр не тільки є одним із найдавніших і найпрестижніших музичних колективів України, але й одним із найстаріших радіооркестрів у Європі: варто зазначити, що британський BBC запустив свій симфонічний оркестр лише через рік після нього.

Хоча формально датою заснування оркестру вважають 1929 рік, починалася його історія насправді в середині 1920-х років у Харкові, звідки тоді мовило Українське радіо. Це був час великих змін та експериментів, коли симфонічна музика шукала шлях до слухача через нове медіа, відкриваючи нову еру доступу до мистецтва.

З початку 1920-х років Яків Розенштейн очолив симфонічний оркестр, що складався з музикантів, які втратили роботу. Він був видатним диригентом та організатором, раніше керуючи оркестром Держопери (тепер відомим як Харківський театр опери і балету імені Лисенка). Завдяки своєму авторитету та невичерпному ентузіазму, у сезоні 1926-1927 років на базі цього ж колективу вільних музикантів у Харкові було створено радіооркестр. Восени 1929 року його учасники отримали постійні посади, про що згадує Віктор Плужников у своїй статті "Забуте ім'я... Яків Абрамович Розенштейн". Оркестр регулярно виступав в приміщенні Харківської філармонії, яка в перші роки також слугувала домом для Українського радіо, про що йдеться детальніше у розділі "1924 рік, 'Говорить Харків': Як ентузіасти заснували радіо в Україні, а не радянська влада". Розенштейн керував оркестром до 1932 року, а згодом став диригентом Київської опери.

У травневому випуску журналу "Критика" 1930 року можна знайти цікаве свідчення про один епізод, що ілюструє, як ідеологічна істерія радянських часів могла трансформувати навіть виконання музики на роялі в підставу для політичного переслідування. Це також демонструє, як художники креативно реагували на тиск ідеологічної цензури.

Випадок, описаний у статті "На музичному фронті", стався в одному з українських вишів. На зібранні з нагоди річниці смерті Леніна, після офіційних промов, студент виконав на роялі траурний марш Шопена - твір, який у європейській традиції символізує жалобу й повагу. Але навіть така стримана й, на перший погляд, цілком доречна форма вшанування стала підставою для звинувачення в "занепадництві" й "буржуазній ідеології": ректор вишу бігав у народний комісаріат освіти з'ясовувати чи не варто відрахувати студента. У ході подальшого диспуту, як пише автор статті Н. Рабичев, "було зроблено спробу перецінувати стару музичну спадщину; за цією оцінкою, за музику корисну для пролетаріяту було визнано тільки таку, що дає певну бойову зарядку, підбадьорює..." З таким підходом, пише автор, антипролетарськими виходили всі колискові пісні, бо вони, звичайно, заколисують, а не підбадьорюють, а також всі романси, жалобна музика тощо.

Диригент радіооркестру, професор Розенштейн, відповів на догматичні погляди іронічним перформансом. Коли учасники диспуту назвали ноктюрн Шопена "занепадницьким" через його "мрійливість", оркестр під його керівництвом виконав цей твір з гучним барабанним супроводом, висміюючи надмірну політизацію музики. Він також прискорив темп фокстроту, перетворивши його на "індустріальну фотографію". Цей епізод яскраво демонструє механізм цензури: страх і непередбачуваність її меж створювали абсурд, усуваючи не лише інакомислення, а й емоційну глибину, складність і навіть жалобу, зводячи культуру до простого утилітарного інструмента, що має "виконувати бойову зарядку". Більше того, цей випадок показує, як можуть проявлятися мистецькі форми опору: диригент Розенштейн і його оркестр вправно іронізували над спрощеним ідеологічним підходом до мистецтва. Виконуючи ноктюрн з барабанним гулом і пришвидшений фокстрот, який втратив своє "гойдання", вони продемонстрували, як легко можна змінити звучання твору, щоб воно відповідало або ж іронізувало над "пролетарськими" критеріями. Так, вони поставили під сумнів саму доцільність таких оцінок, натякаючи на те, що межі між "буржуазним" і "пролетарським" у музиці часто визначаються не суттю твору, а зовнішніми ярликами та маніпуляцією формою.

Наступник Розенштейна Герман Адлер, котрий керував радіооркестром у 1932-1937 роках, починав із харківським колективом, а від 1935 року продовжив справу з колективом оркестру київського обласного радіо: з нагоди перевезення до Києва керівних органів радянської України колектив підпорядкували республіканському Радіокомітету, змінили відповідно назву та розширили склад до 60 осіб. А харківський колектив продовжує і до сьогодні працювати як Харківський філармонійний оркестр.

Слід зазначити, що Українське радіо стало основою для багатьох симфонічних оркестрів в Україні. Після появи радіо, обласні оркестри, які сьогодні ми знаємо як філармонійні, підпорядковувалися радіокомітетам. Лише після змін у другій половині 1930-х років вони отримали статус філармонійних. Навіть Національний симфонічний оркестр, який нині веде свою історію від створення Державного оркестру імені Миколи Лисенка Українською Державою під час національно-визвольних змагань 1918 року, був розформований після встановлення радянської влади, що призвело до тривалої перерви в його діяльності.

Лише в 1937 році із Симфонічного оркестру Українського Радіокомітету виокремили групу музикантів, на базі якої створили новий колектив - Державний симфонічний оркестр УРСР. Спершу його очолив Герман Адлер, під орудою якого продовжував паралельно працювати і радіооркестр. За короткий час після цього шляхи двох колективів розділилися: диригентом держоркестру призначили Натана Рахліна. А радіооркестром у 1937-1941 роках доручили керувати Михайлові Канерштейну, який у 1929 році створював оркестр київського обласного радіо, паралельно зі створенням оркестру Розенштейна в Харкові.

Під час окупації Києва в роки Другої світової війни радіооркестр припинив свою діяльність, але вже у 1944 році його було відновлено. У перші післявоєнні роки, з 1944 по 1956, керівництво оркестром перебував у руках Петра Полякова, який зробив значний внесок у відновлення складу колективу та покращення його професійних навичок.

1953-го реформи знову зачепили колектив. На три роки він перейшов у відання республіканської філармонії. А втім, основною діяльністю оркестру залишалися записи музики для художніх і документальних фільмів, що відповідало стрімкому розвитку українського кінематографа.

У 1956 році оркестр повернули до структури Українського радіо, а вже в 1957-му його на чотири роки очолив видатний диригент Костянтин Симеонов, майбутній багаторічний диригент Київської опери. Окрім виступів у радіоефірах і публічних концертів, колектив активно розвивав новий напрям роботи: створення аудіозаписів для Художнього фонду Українського радіо.

Вадим Гнєдаш, який очолював оркестр у період з 1961 по 1989 рік, в одному з інтерв'ю українському виданню "Музика" поділився своїми спогадами про роботу з оркестром. За його словами, під час його диригентства було здійснено близько тисячі записів, проте це не було єдиним напрямком діяльності. "Увійти в цей шалений ритм роботи було непросто. Виступи на сцені давалися мені без особливих зусиль, але запис в студії вимагав досконалості! Ми записували до тих пір, поки не досягнемо бажаного результату, адже без цього худрада, до складу якої входило 15 експертів з партитурами, не могла затвердити нашу роботу," - зазначив він. Гнєдаш також згадав, що чотиригодинні репетиції проходили щодня. "У 1966-1967 роках, коли робота в Будинку звукозапису ще не була організована, ми двічі на тиждень грали в прямому ефірі на телебаченні! Проте згодом почали виникати побоювання, що такий формат може бути небезпечним, адже хтось може вигукнути щось антиурядове. Тому ми перейшли до одноразових записів, які транслювали в ефір, після кількох показів їх розмагнічували," - розповів диригент.

У ці роки оркестр активно експериментував з творчістю, що, за словами Володимира Шейка, випереджала свій час. У 1980-х роках оркестр Українського радіо здійснив спільний телеміст з Фінляндією, виконуючи музику в ефірі разом із фінськими музикантами. "Уявіть собі: оркестри українського та фінського телебачення виконують музику в одному ефірі! Як їм це вдавалося при тих технологіях? Це дійсно захоплююче," – зазначає він.

З розпадом Радянського Союзу контроль тоталітарної влади над репертуаром оркестру зник, що відкрило можливості для виконання раніше заборонених творів українських композиторів. Цікава історія виникнення запису Гімну України в симфонічному аранжуванні пов'язана з диригентом радіооркестру Володимиром Сіренком, який працював у 1991-1999 роках. Саме під звуки цього твору українці почали прокидатися, слухаючи радіо. Цю розповідь ми детально розглядаємо в главі "Гімн України: як Українське радіо випередило Верховну Раду".

У 1990-2005 роках оркестр очолював В'ячеслав Блінов, а з 2005 року колективом керує Володимир Шейко, який є також художнім керівником творчо-виробничого об'єднання "Музика", до складу якого входять усі художні колективи Українського радіо.

В активі оркестру - численні концертні виступи й гастролі в Україні та за кордоном, а також понад 10 тисяч записів до Художнього фонду Українського радіо. "Ми - медійний оркестр, працюємо здебільшого для радіо- й телеефіру, усе це фіксується і зберігається у записах. Тому ефірно-концертна діяльність є надзвичайно відповідальною", - говорить в інтерв'ю журналу "Музика" Володимир Шейко. "Ми не маємо права на помилку", - додає він. Оркестри та хори радіо й телебачення - це оркестри першої величини у світі, а якісні канали високої музики мають саме суспільні мовники, додає диригент. Творами-візитівками у виконанні оркестру Володимир Шейко називає реквієми Вольфґанґа Амадея Моцарта й Джузеппе Верді, також "Карміна Бурана" Карла Орфа. "Звісно, це мої улюблені композитори. А з українських часто граємо Ганну Гаврилець, Євгена Станковича, Мирослава Скорика, Лесю Дичко, Ігоря Щербакова. Й обов'язково підтримуємо молоду генерацію авторів", - розповів журналу "Музика" Володимир Шейко.

Проте репертуар оркестру не обмежується лише класичними творами. У Будинку звукозапису Українського радіо Симфонічний оркестр записував композиції Олександра Пономарьова, гурту "Кому вниз" та розширену симфонічну версію пісні "1944", яка принесла перемогу співачці Джамалі на "Євробаченні" у 2016 році. Серед останніх записів можна знайти музику до кліпів гуртів "Скай", Ziferblat, "Океан Ельзи", а також авторський проєкт Тіни Кароль "Дім звукозапису", де артистка представляє сучасні інтерпретації українських хітів минулих часів.

Оркестр складається з понад восьмидесяти талановитих музикантів, які професійно віддані своїй справі. Диригентом колективу є Володимир Шейко, який є ініціатором серії телерадіо проектів "Мистецькі історії", RadioSymphony UA та Symphonic Mainstream, у яких беруть участь різні ансамблі Українського радіо. Одним із ключових мистецьких проектів для Симфонічного оркестру Українського радіо є ініціатива під назвою Message from Ukraine, започаткована у перший рік масштабного вторгнення росії в Україну. Цю програму названо на честь твору сучасного українського композитора Івана Небесного, а перший концерт відбувся 11 липня 2022 року.

Творчість радіооркестру глибоко пронизана суспільно значущою місією. Наприклад, однією з яскравих сторінок діяльності колективу є підтримка та популяризація юних талановитих виконавців з України. Проєкт "Я - віртуоз!", що розпочався у 2018 році, став справжнім стартовим майданчиком для кількох сотень музичних талантів. Проєкт дає змогу юним інструменталістам з усієї України проявити себе на великій сцені з медійною аудиторією - виступити в супроводі Симфонічного оркестру Українського радіо та ввійти до професійної музичної спільноти. Виступи в Будинку звукозапису Українського радіо записують і зберігають в архівах Суспільного мовлення, що робить ці концерти не тільки важливими сходинками для самих виконавців, а й вагомим внеском до музичної спадщини країни.

Постійними ведучими концертів виступають журналісти Українського радіо Галина Бабій та Дмитро Хоркін. "Ці діти мають перспективи стати успішними виконавцями. Коли вони навчаються та беруть участь у конкурсах, їхня аудиторія складається переважно з викладачів, батьків та однолітків. Проте проєкт "Я - віртуоз!" відкриває для них нові горизонти: вони отримують можливість потрапити в телеефір і радіоефір, з ними проводять інтерв'ю. Це допомагає їм відчути підтримку та усвідомити свою роль як представників України", - ділиться думками Галина Бабій у розмові з "Детектором медіа". Разом з Дмитром Хоркіним вона є незмінним ведучим концертів цього проєкту.

"Я - віртуоз!" продовжує своє існування навіть у складні часи війни. Продюсерка проєкту Алла Шейко підкреслює, що він є неперевершеним не лише для українських медіа, а й на міжнародному рівні. "У жодній іншій телерадіокомпанії я не зустрічала подібного формату. Ми реалізували справді інноваційний проєкт", - наголошує вона.

"Ми прагнемо підняти наш проєкт до такого рівня, щоб він став не лише національним конкурсом, але й відбором на 'Євробачення юних музикантів', яке проходить раз на два роки, - ділиться своїми задумами на майбутнє Володимир Шейко. - Я впевнений, що ми зможемо реалізувати цю мету".

Чи знали ви, що Володимир Івасюк, легендарний український композитор, залишив після себе не тільки популярні хіти, а й справжні перлини академічної музики? Вони залишаються маловідомими широкому загалу. У 2024 році концерт "Володимир Івасюк. Симфонічна історія", ініційований оркестром у межах проєкту Symphonic Mainstream, поставив за мету познайомити широку аудиторію Суспільного мовлення з новими гранями творчості митця. Композитор жартома зазначав, що місце Франца Шуберта в українській музиці поки що вакантне. Цілком можливо, якби не трагічна передчасна смерть композитора, таким українським Шубертом став би сам Івасюк. "Я був просто ошелешений багатством і високим світовим класом його музики! Ця музика глибинна, класна, справжня", - зауважує Володимир Шейко.

Цей проект виявився справжнім викликом: студійний запис музичних творів було завершено 23 лютого, напередодні масштабного вторгнення Росії до України. А концерт з живою аудиторією вдалося провести лише через два роки. Нарешті, навесні 2024 року, в честь 75-ї річниці з дня народження композитора, прозвучали його симфонічні композиції "Сюїта-варіації для камерного оркестру", "Мелодія" та інші. Вершиною заходу стали "Водограй" і "Червона рута" в аранжуванні для симфонічного оркестру, що підтвердило живучість спадщини митця та її здатність вражати слухачів своєю мелодійністю і глибиною змісту.

Музиканти українського радіооркестру активно протистоять російській гібридній агресії в сфері культури, адже висока музика виступає важливим інструментом культурної дипломатії та майданчиком для боротьби за міжнародну увагу. Протягом останніх років Симфонічний оркестр Українського радіо успішно гастролював, завоювавши симпатії слухачів у багатьох країнах, таких як Італія, Іспанія, Португалія, Франція, Нідерланди, Люксембург, Бельгія, Швеція, Румунія, Польща, Південна Корея, Китай, Гонконг, Об'єднані Арабські Емірати, Алжир і Туніс. "Після гастролей музиканти повертаються, як єдина команда", - зазначає Володимир Шейко, підкреслюючи, що інколи закордонна публіка настільки вражена виступами, що готова слідувати за оркестром з міста в місто. Це дозволяє суспільствам з різних континентів відкрити для себе Україну як культурно багатий і сучасний народ, готовий поділитися своїми досягненнями з світом.

"Наприклад, кажуть, що класичний балет - це символ Росії. Але ж мистецтву балету Росія навчилася у французів. То чому ж це не Франція? А от Ансамбль совєцької армії - це точно Росія!"

Володимир Шейко є художнім керівником та головним диригентом Симфонічного оркестру Українського радіо.

Відкриття музичної спадщини та сучасної культури України є важливим не лише для світової спільноти, а й для самих українців, адже це є невід’ємною частиною нашої ідентичності. Саме з цієї причини, на честь сторіччя Українського радіо, Симфонічний оркестр вирішив здійснити концертний тур по містах України. У вересні та жовтні 2024 року понад сім тисяч українців мали змогу насолодитися живими виступами в Черкасах, Полтаві, Житомирі, Хмельницькому, Чернівцях, Тернополі, Рівному, Луцьку та Львові. У програмі, поряд із класичними творами, звучали популярні мелодії Володимира Івасюка, адаптовані для великого симфонічного оркестру у сучасному аранжуванні.

Найскладнішим аспектом роботи диригента є запис у порожньому залі, де відсутній безпосередній зворотний зв'язок від слухачів. Це одна з основних місій радіоансамблів: фіксувати та зберігати музичну спадщину для майбутніх поколінь, які зможуть насолоджуватися звучанням нашої епохи через роки і століття. Унікальні записи Симфонічного оркестру Українського радіо з різних періодів можна почути на спеціальному вініловому альбомі, випущеному до столітнього ювілею Українського радіо. Твори, виконані оркестром, доступні в плейлисті, розташованому у книжці за QR-кодом.