"Продовжувати життя - не означає зраджувати": розмова з Анастасією Джунківською про те, як стати вдовою героя та знайти сили для виживання.

Нещодавно світ відзначив Міжнародний день вдів, заснований Організацією Об'єднаних Націй. Внаслідок війни Україна стала домівкою для тисяч жінок, які втратили своїх чоловіків, і їхні серця назавжди заповнені болем втрати... Як можна продовжувати жити далі? Історія Анастасії Джунківської, вдови відомого боксера, який загинув, захищаючи Ірпінь від агресії з боку Москви, є прикладом боротьби та надії.

Я часто повторюю: зверніть на мене увагу. Я пережила справжнє пекло, згоріла і втратила все, але потім відновилася. Якщо мені це вдалося, то і ти зможеш пройти через все.

Один із тих, хто повернувся з полону, почувши ці слова, зупинив погляд на мені, і в його очах з'явилася віра. Він усміхнувся вперше за три роки... Я не змогла стримати сліз.

Сьогодні, через три роки і три місяці після втрати свого коханого, Настя знайшла в собі сили жити без нього. Вона мріє про створення місця, де люди, які пережили війну, втрати та полон, зможуть віднайти зцілення і відновлення своїх душ.

А ще рік тому ситуація виглядала абсолютно інакше...

Ми зустрілися з Анастасією в березні 2024 року. Тоді минуло два роки з моменту трагічної загибелі її коханого чоловіка Олексія Джунківського. Його вбивство стало темою обговорення по всьому світу, а Настя залишалася в глибокій скорботі, будучи невтішною вдовою.

Перше, що спитала я в неї: чи зменшився біль від втрати, адже, згідно з психологічними законами, за два роки емоції повинні втихомиритися навіть на фізіологічному рівні. Вона відповіла: ні, я переживаю цю втрату щодня, як у перший раз, ніби його забрали вчора...

"Убили тренера із Джунківського боксу"

Так говорили в Ірпені, бо Олексій Джунківський був відомим боксером і тренером, мав свою спортшколу, де виховував із дітей чемпіонів. Він загинув, намагаючись перемогти 3-х озброєних рашистів голіруч.

Коли почалася повномасштабна війна, Олексій вирішив відправити свою дружину та доньку на захід України, а сам залишився, щоб захищати рідне місто. Йому не вдалося швидко приєднатися до ЗСУ або ТРО, тому він став добровольцем, який розвозив їжу та воду по Ірпеню і допомагав людям з евакуацією. 24 березня 2022 року, коли відбувалося визволення міста з окупації, до його спортзалу увірвалися загарбники з проханням про схованку від українських військових. Олексій, звісно, відмовив їм, і в результаті був застрелений впритул.

Прийняти втрату коханої людини і розпочати нову главу свого життя.

Два роки по тому після трагедії, що забрала життя її коханого, Анастасія постійно носила з собою повну аптечку заспокійливих засобів і часто опускалася в сльози. Вона давала численні інтерв'ю про його втрату та жила спогадами про відновлення його школи і їхнього дому в Стоянці, де вони в 2022 році планували завершити ремонт і нарешті зайнятися облаштуванням...

Настя стала дружиною у віці 23 років. Їхнє кохання було щирим і безтурботним, а шлюб наповнений радістю. Вона відчувала себе в безпеці поруч із чоловіком, як за надійною стіною. Однак, після його смерті її світ перевернувся. Зараз вона вже знайшла спосіб жити по-іншому.

Однією з головних опор нового життя стало волонтерство: вона допомагала військовим, переселенцям, дитячому будинку тощо.

Одним із перших кроків - молитва й переосмислення життя й смерті згідно з заповітами Божими: насправді ж смерть - це тільки перехід у новий кращий світ.

Та найголовніше, що вона зробила для того, щоб почати жити заново - виплакала своє горе й дозволила собі горювати, скільки та як їй хотілося. Дівчина зізнавалась, що були такі моменти, коли вона плакала цілу добу безперестанку...

Анастасія поступово почала створювати своє нове життя, спираючись на підтримку доньки, родини, друзів і віри в Господа. Вона стала адміністратором спільноти дружин загиблих героїв Ірпеня, Бучі та Гостомеля, почала відвідувати біблійну церкву в Ірпіні, знайшла духовного наставника і намагалася відкрити в собі нові таланти — навчалася малювати та брала участь у духовних ретритах. Анастасія вже давно відновила спортзал свого чоловіка, який постраждав від дій агресорів, перетворивши його на Спортклуб імені Олексія Джунківського, але зрештою усвідомила, що це не її покликання.

І ось, минуло три роки і три місяці з того трагічного моменту, коли забрали у мене коханого, і тепер переді мною постає зовсім інша Анастасія Джунківська.

Як за цей період змінилися твої відчуття болю? Чи справді час має здатність загоювати рани?

Час не є справжнім ліком. Це всього лише ілюзія... Я просто знайшла спосіб співіснувати з цим.

Я можу відкрито сльозити, усвідомлюючи, що його вже немає, адже я не була до цього готова...

Одного разу мій психолог сказала, що процес горювання може тривати до трьох років... Зізнаюсь, це мене сильно налякало. Тоді ця думка здавалася мені безмежною. Але сьогодні вже минуло 3 роки і 3 місяці, і хоча я все ще відчуваю біль втрати, він вже не такий різкий, а скоріше глибокий і спокійний...

Неможливо повністю звільнитися від цього болю: я втратила людину, яку любила. Проте я знайшла спосіб навчитися жити з цією втратою.

Як ти змінилась за ці роки, чи відкрила в собі щось нове, можливо, тебе щось здивувало у самій собі?

Відверто кажучи, я стала зовсім іншою. Мені довелося загартуватися - у свої 40 років я навчилася бути зрілою. Але, чесно кажучи, цей досвід не приніс мені задоволення...

Я отримала важливий урок: людина, в якій я найбільше потребувала, продемонструвала мені, що насправді мені ніхто більше не потрібен. Це глибоке усвідомлення того, що я можу покладатися лише на себе, на свою сильну особистість. Тепер я відчуваю себе цілісною і готовою рухатися далі в житті.

Так, Льоша пішов із земного життя, але передав мені свою внутрішню силу. Мене дуже здивувало, що я так можу жити

Одного разу мій наставник запитав мене, чого я найбільше боюся в житті. Я відповіла, що це втрата мого чоловіка, адже не знаю, як з цим впоратися. Але, зрештою, я знайшла в собі силу подолати цей страх.

Що зараз складає твоє життя? Як змінились його сенс і наповнення порівняно з тим часом, коли ти була дружиною, а не вдовою?

Це не можливо порівняти взагалі...

Коли я була в шлюбі, я повністю віддавалася цій ролі. Але коли я опинилася на самоті (не люблю термін "вдова"), моя життя кардинально змінилося. Усе стало зовсім інакше.

Це величезна відповідальність, до якої я була просто не готова. Я мусила стати сильною - так склалось життя. Але мені це не подобалось.

Перед війною ми мали свої мрії та працювали над їх втіленням. Але в один момент все це обірвалося. Я втратила чоловіка, свій дім, усе, що мала... Тепер я живу лише сьогоднішнім днем. Мрії залишилися – їх не знищити. Але плани на майбутнє вже не складаю.

Моє життя в теперішній момент зосереджене на допомозі іншим. Це те, що надихає мене щодня: поки триває війна, я займаюся волонтерством. Це мій усвідомлений вибір.

В даний момент я активно займаюся підтримкою військових, які проходять реабілітацію в госпіталі. Це цілий комплекс заходів, які я організовую, включаючи екскурсії до ботанічного саду чи на конюшні, спортивні заняття, концерти, майстер-класи, кінопокази, а також послуги масажистів, манікюр та косметологічні процедури. Моя команда працює разом зі мною, щоб забезпечити цим людям не лише розваги, але й маленькі радощі, як-от смачна випічка, чай чи кава. Окрім цього, я також допомагаю військовим з їхніми потребами, які можуть бути найрізноманітнішими: від одягу й взуття до медикаментів, продуктів харчування, ліків, бронежилетів, генераторів і боксерських груш. Це справжня безмежна місія!

До речі, я маю досвід у виготовленні сіток – насправді, це надзвичайно складна робота.

Ще я стала членом ГО "Об'єднання родин захисників Приірпіння", де стала керівником проєкту щодо роботи з дітьми. За цей період мені вдалося організувати 2 новорічні свята для дітей загиблих захисників. За підтримки моїх друзів вдалось організувати новорічні подарунки родинам загиблих. До канікул ми проводили різні майстер-класи. Також запровадили невелику традицію - вітаємо від нашої ГО діток з Ірпеня, чиї батьки загинули, з Днем народження.

Але це все не я одна. Це ціла команда моїх людей, які підтримують мої ідеї та бажання. І Господь мене веде: дає мені потрібних людей, без яких я б не впоралась, бо не маю фінансового ресурсу. У мене мама була на новорічному заході - то запитує: а хто в тебе спонсор. А я і сама не знаю, як воно вдається. Але якщо це те, чого хоче душа - то все можливо

Ти змогла продовжити справу Олексія. Коли саме ти усвідомила, що це не твій шлях?

Я трималась за цю ідею, як за останню ниточку, що зв'язувала мене з ним.

Я завжди вважав, що якщо зал буде функціонувати, пам'ять про нього залишиться. Але насправді це не зовсім так. Це була його мета, його призначення, його дар, його досягнення, його мрії... І протягом життя він жодного разу не нав'язував мені своїх ідей. Він виконував свою роботу з великою майстерністю. У нього це виходило effortlessly, адже він мав справжній талант, подарований йому долею.

Але це не моє. Кожного разу, коли я приходила в зал - у мене хололи руки й завмирало серце... І якось я собі пообіцяла, що більше не буду мучити себе цим. Я хочу дати спокій його душі, я хочу дати спокій собі, щоб жити далі... Неможливо вилікуватись там, де ти захворів...

Спогади про нього залишаються в моєму серці, в нашій доньці, у його учнях, в розповідях про нього, в інтерв'ю, у фільмах та в турнірах, що влаштовують його друзі. І для мене цього більш ніж достатньо.

Пам'ять - не в стінах, вона просто є навічно в нас. Цей простір виконав свою місію - і я вирішила його відпустити з любов'ю до нього і до себе. Я обрала тишу для його душі

Востаннє я згадувала про Олексія під час відкриття виставки. У той момент у мене перехопило подих: я зовсім забула те, що хотіла висловити. Тоді я усвідомила, що більше не варто його зайвий раз непокоїти. Мене влаштовує те, що я знаю, і він також розуміє, що я пам'ятаю.

Що стало для тебе найважливішим у подоланні горя?

Насправді, якщо чесно, це цілий процес.

Що стало для мене найбільш значущим? Це, безумовно, усвідомлення: я не просто дружина загиблого героя, я вдова!

Це усвідомлення допомогло мені справжньо відчути своє горе. Я дозволила собі переживати біль, багато плакати і молитися. Цей процес виявився для мене нелегким. Але водночас він приніс надію: я зрозуміла, що період втрати — це лише етап, який, як і зима, колись закінчиться, а на його місці з'явиться весна.

Я дозволила собі відчути всі емоції, але, на жаль, занадто пізно. Я трималася за ілюзії, які виявилися руйнівними. Це позначилося на моєму фізичному стані, адже я мусила бути сильною, відповідати статусу дружини свого чоловіка і носити його прізвище з гордістю. Бо статус дружини загиблого героя звучить потужно, тоді як вдова асоціюється з безмежним болем.

Щоб впоратися з горем, важливо дозволити собі відчути всі емоції, навіть якщо доводиться зійти на саме дно... Але згодом, коли тіло і душа зможуть відновитися, настане полегшення. Це безсумнівно.

Не варто стримуватись – важливо все відчути і пережити. Дайте собі стільки часу, скільки знадобиться. Часом мені казали: ти занадто довго сумуєш. Але не звертайте уваги на чужі думки – горюйте стільки, скільки потрібно вашій душі.

Чи почала ти вже знову відчувати щастя, радість, інші позитивні почуття? Коли та як це сталося вперше, чи було важко собі це дозволити?

Я відчуваю смак болю без натяків на полегшення. Я знайомий зі страхом, самотністю, розчаруванням, порожнечею і тишею, яка відбирає життя. Я знаю, що таке - не помічати світла в кінці тунелю.

Але обернувшись назад, сьогодні я точно можу сказати лиш одне: у кожної болі буває кінець! Так, це правда!

Я розумію, що продовжувати жити – це не зрада. Я усвідомлюю: якщо Господь надав нам можливість залишитися у цьому світі, бачити, як розвивається наша донечка (Божий дар для мене), і мати поруч близьких (мою маму, сестру та племінника), то я маю підстави бути щасливою. Адже насправді це єдина мета нашого існування на цій землі.

Я навчаю цій істині свою доньку. Вперше я це усвідомила зовсім нещодавно, якщо бути відвертою, на ретриті. Тоді я щиро визнала, що приїхала без болю – я відкрила для себе радість. Чи було це важким кроком?

Так, насправді важко. Але не тому, що я боялась чиєїсь думки - я просто так відчувала. Це був дуже довгий процес зцілення душі...

А ще я почула одну дуже важливу фразу для себе від мого друга: якщо не дозволиш собі жити далі - просто знищиш себе. І я задумалась: якщо орки не добили - то я можу сама себе добити. І я взяла себе в руки

Які слова чи поради ти б хотіла поділитися з іншими жінками, які проходять через подібні випробування?

Я не зовсім впевнена, що маю право давати поради. Адже кожна з нас переживає своє горе по-різному, і кожна має свою унікальну історію в душі.

Але я можу сказати від себе:

Треба бути чесною із собою, не боятись що скажуть інші (це просто інші), не боятись взагалі. Боятись нам вже нічого...

Не бійтеся відчувати всі свої емоції, не бійтеся вносити зміни у своє життя, не бійтеся змінювати роботу, оточення, місце проживання чи свій стиль. Не бійтеся трансформувати все, щоб врятувати себе. Адже ніхто інший не зможе зробити це за вас.

Ніхто не знає, як краще саме тобі. Ніхто не знає, що буде завтра. І я не знаю, але хай воно буде.

Потрібно освоїти мистецтво бути в теперішньому моменті. Навчитися насолоджуватися життям у всіх його проявах. Важливо відшукати те заняття, яке наповнює енергією, навіть якщо іншим це може здаватися незвичним. Ми маємо право на помилки.

Ми маємо право жити. Ми маємо право бути щасливими. Ми маємо право бути собою - і це головне: не грати ролі, зняти маски. У нас уже не має на це часу: ракети летять над головами

Раджу дати собі стільки часу, скільки потрібно: 1 місяць, 1 рік, 2 роки, 3 роки, 5 років. Але чесно: не змушувати себе бути сильною для інших, але й не жаліти себе безкінечно. Наша задача - бути справжньою і живою. І ми впораємось з нею. Для цього треба слухати серце й нарешті познайомить із собою!

Що ти хотіла б, щоб українці пам'ятали про Олексія та про всіх, хто загинув, захищаючи Україну?

Ми повинні завжди усвідомлювати, яку ціну заплатили за наше теперішнє.

Я прагну, щоб кожен з нас зрозумів, що ми заплатили безцінну ціну за нашу Україну. Кожен, хто віддав своє життя, мав найперший і найважливіший привілей жити!

Я прагну, щоб Олексій усвідомлював: я завжди пам’ятаю про нього і відчуваю гордість до безмежності за його відвагу, сміливість, вчинки, характер і той вплив, який він має на майбутні покоління.

Його ніхто не змушував: він - доброволець. А це взагалі для мене приклад справжнього чоловіка. Його ніколи нічого не потрібно було просити - він і сам знав завжди, що робити! І довів це не просто на словах, а діями. Він був справжнім патріотом своєї країни - і таким залишиться в пам'яті навічно.