Житло столітньої давності: квартири без кухонних приміщень, підселення з високими стелями та сонячні тераси на дахах.

1926 рік став знаковим для Києва. Місто опинилося між обнадійливими можливостями та тривожними перспективами. Після безкінечних воєн і революцій вулиці нарешті замовкли, а NEП, здається, приніс певну стабільність. Проте, що насправді готувала нова радянська влада, залишалося загадкою навіть для самих її представників. На цьому фоні Київ, як і вся Україна, зіткнувся з безліччю побутових труднощів, зокрема, найгострішою проблемою залишалося житло.

У статті "Коротко про" розглядається, скільки "квадратних метрів" було відведено киянам, як планувалося позбавити мешканців квартир кухонь, а також чому лікарі, інженери та художники мали проживати виключно серед своїх професійних колег.

Сотня років. Час. Чи багато це, чи мало? Коли тобі 20, здається, що це вічність. А в 60 — це вже певний відрізок, який легко виміряти, щось на кшталт історичного "вчора". Число "100" завжди викликало у людей особливе захоплення. Це вважається оптимальним відрізком часу, коли емоції свідків втрачають свою силу, а залишаються лише сухі факти, архіви та цифри. Проте за цими даними стоїть звичайне людське існування, з його зрозумілими для всіх рисами, які залишаються актуальними й сьогодні.

Перепис населення 1926 року: житлова криза та 5 "квадратів" на кожного громадянина.

Наприкінці 1926 року проведений Всесоюзний перепис населення зафіксував у чітких цифрах те, про що здогадувалися і раніше - Київ перебуває у стані житлової катастрофи. Населення міста налічувало 513,6 тисячі жителів. Для порівняння у 1923-му - 423 тисячі. Всього за три роки місто виросло на 90 тисяч осіб. На перший погляд, начебто й не так критично, але...

Протягом цього періоду нове житло не зводили зовсім. Від початку Першої світової війни у 1914 році до 1926 року не було завершено жодної нової житлової споруди. Війна серйозно вплинула на житловий фонд Києва. Наприклад, у 1918 році прибутковий будинок Михайла Грушевського, який був розстріляний більшовиками під командуванням Муравйова, став наочним прикладом руйнувань, але далеко не єдиним свідченням тих важких часів. Варто зазначити, що до 1926 року система прибуткових будинків була вже ліквідована, а управління житлом було передано жилвідділам при міських радах. Однак ці установи не займалися ані ремонтами, ані будівництвом, зосередившись лише на перерозподілі наявного житла.

Середньостатистичний киянин, за узаконеної для нього норми у 8-9 квадратних метрів, тулився на 6,5-7 кв. м. У робочих районах на Деміївці чи Шулявці норма падала до 4-5 "квадратів". Це площа двоспального ліжка та тумбочки біля узголів'я. Майже 40% сімей не мали навіть власної кімнати. З'явилися "кутники" та "ліжко-мешканці". В одній 18-20-метровій кімнаті часто жили дві-три сім'ї, розділені найчастіше лише ширмою.

Більше 25 тисяч осіб проживали в підземних приміщеннях, на мансардах і в переобладнаних хлівах. У "ущільнених" квартирах на одну кухню та один санвузол припадало від 25 до 40 жителів.

Механізм "ущільнення": як прибирали "надлишкові" метри

До середини 1920-х років "ущільнення" перетворилося на ключовий інструмент роботи бюрократичного апарату. Основою цього процесу стали санітарні норми (ті ж самі 8-9 квадратних метрів). Все, що перевищувало ці показники, офіційно вважалося "надлишком" і підлягало вилученню. Комітети з управління житлом та житлові інспектори регулярно перевіряли квартири. У випадку виявлення "надлишків", негайно видавався ордер на підселення.

Окремою проблемою для киян стала система обліку площі. Часто замість квадратних метрів використовували "кубатуру", вимірюючи в кубічних метрах або, за старими звичаями, в кубічних сажнях. Це призводило до абсурдних ситуацій. Наприклад, прибуткові будинки нерідко зводили з висотою стель у 4 метри. Внаслідок цього мешканець навіть маленької кімнати міг опинитися в ситуації "ущільнення" через зайвий об’єм повітря.

У колишніх панських квартирах на Хрещатику, Володимирській чи Великій Житомирській складався гримучий соціальний мікс. Колишні власники квартир опинялися на одній кухні з новоприбулими із сіл робітниками та надісланими на "посилення" колишніми червоноармійцями. Це породжувало постійні сварки, доноси та справжні битви за конфорки на спільній примусовій кухні.

До 1926 року ресурс ущільнення досяг свого максимуму. Продовжувати "розподіл" старих квартир стало неможливим. Виникла очевидна проблема: примусове підселення лише погіршує умови життя, не вирішуючи питання нестачі житла.

Новий побут: квартири без кухонь та життя "на виду"

Зрозумівши це, влада вирішила перебудувати самі правила життя. У 1920-х народилася ідея "нового радянського побуту" та будинків-комун. Логіка була простою. Якщо повноцінного житла на всіх не вистачає, філософію функцій квартири необхідно звести до мінімуму, зробивши з неї лише "місце для сну". Решту звичних побутових функцій винести в суспільні простори.

Головним ворогом прогресу визнали кухонні простори. Її вважали символом дріб bourgeois і уособленням підпорядкування жінок. У пропагандистських матеріалах 1920-х років особисту кухню називали "тюрмою", "душогубкою" та "могилою жіночого розвитку". У газетах стверджували, що звільнена від обов'язків на кухні жінка нарешті матиме можливість ознайомитися з працями Леніна (і це не жарт) і зайнятися виробництвом. Планувалося, що їхнє місце займуть фабрики-кухні — великі підприємства громадського харчування, де готувалися тисячі порцій для цілих районів. Уявлялося, що кияни обідали в їдальні на роботі, а після завершення зміни отримували готову їжу з фабрики-кухні, повертаючись додому лише на ніч.

У концепціях будинків майбутнього кухні або ж перетворювали на мініатюрні приміщення без вікон, або зовсім їх ліквідували. Жінок, позбавлених обов’язків по приготуванню їжі, відправляли на роботу, а дітей віддавали до ясел і садочків на перших поверхах. Там же розташовували спільні пральні, клуби та "червоні куточки", де мешканці могли проводити свій вільний час.

У Києві повноцінні будинки-комуни у запланованій кількості з'явитися не встигли. Просто "більшовицька мода" не докотилася. Створили лише невеликі молодіжні комуни (наприклад, на Фролівській). Збудувати мережу фабрик-кухонь, здатну нагодувати все місто, також не вдалося. Справа мало не закінчилася бунтами незадоволеного пролетаріату. Громадське харчування страждало від дефіциту та поганої якості, а кияни наполегливо не хотіли відмовлятися від домашньої їжі.

Внаслідок ситуації з "кухонними нішами" мешканці почали самостійно відновлювати звичайні кухні, а в коридорах знову почулися звуки примусів. Стало очевидно, що одним лише рішенням не вдасться ліквідувати проблему побуту. Влада була змушена шукати компромісні варіанти - переходити до відомчих житлових комплексів та спеціалізованих кооперативів.

"Професійні" кооперативи: кожному цеху - свої метри

На межі 20-х і 30-х років у Києві спостерігається сплеск кооперативного та відомчого будівництва. Підхід до розселення населення зазнав кардинальних змін. Тепер людей почали розміщувати відповідно до їхньої професійної діяльності.

Лікарям слід забезпечити ізольовану зону та окремий доступ.

"Будівля "Доктора" на Великій Житомирській, 17, напевно, є одним з найвиразніших зразків архітектури. Її спорудили між 1928 та 1930 роками за проектом відомого архітектора Павла Альошина, який також створив будівлю Педагогічного музею. Цю архітектурну перлину збудували спеціально для кооперативу "Радянський лікар".

Медики в ті роки часто вели прийом "на дому" та постійно контактували з інфекційними хворими. У квартирах передбачили окремі кабінети з "приймальнею", підвищеною звукоізоляцією та додатковим виходом на сходи, щоб пацієнти не перетиналися із родиною лікаря.

На плоскому даху, першому в Києві, створили зону для засмагання та прогулянкові тераси. Уявіть собі: внизу шумний Київ, а на даху - жителі в шезлонгах насолоджуються сонячними ваннами. Це виглядало просто фантастично. У будинку знаходилися клуб, бібліотека, пральня та закрита галерея. Централізоване гаряче водопостачання в ті часи вважалося справжньою розкішшю. А в напівпідвалі розміщувалася централізована сушарка.

До речі, сам Альошин (який лікарем не був, але як автор проєкту квартиру в будинку отримав) прожив тут понад тридцять років.

Інженерам - "конструктивістські" віконні системи

Інженерно-технічна інтелігенція, яка сприяла розвитку індустріалізації, вимагала абсолютно інших умов праці. Багато інженерів і конструкторів, навіть після завершення зміни, продовжували працювати вдома. Однак в умовах тісної комунальної кімнати це виявлялося практично неможливим. Тому в проектуванні житла для спеціалістів основною вимогою стали ізольовані робочі кабінети з доброю звукоізоляцією. Великі "конструктивістські" вікна забезпечували максимальне природне освітлення, що дозволяло працювати за креслярською дошкою без значного навантаження на очі. Часто кабінет розташовували в куті або виносили в окремий ризаліт, де шум від сходів і кухні турбував менше.

Одним із яскравих прикладів архітектури того періоду є житловий будинок кооперативу "Арсеналець", розташований на вулиці Грушевського, 28/2, зведений у 1929-1931 роках. Цю споруду створили спеціально для інженерів та конструкторів заводу "Арсенал". У напівпідвальному поверсі облаштували їдальню, ясла, дитячий садок на 50 місць та пральню. Квартири в будинку переважно дво- та трикімнатні, з більш продуманими планами, ніж у традиційних "ущільнених" будинках.

Митцям - висоту стель і північне світло.

Для художників, скульпторів і режисерів звичайна квартира 1920-30-х років не була ідеальним місцем для творчої діяльності. Їм потрібні були просторі майстерні з високими стелями, що дозволяли вільно працювати з великими полотнами та скульптурами, а також – "правильне" освітлення. Особливо цінувалося північне світло, яке забезпечувало м'яке, рівномірне освітлення без різких відблисків та тіней протягом дня, що було критично важливим для їхньої роботи.

У резиденціях для творчих діячів на верхніх поверхах зазвичай встановлювали стелі заввишки 4-5 метрів і великі вікна. Влада усвідомлювала, що для тих, хто мав відображати епоху в рамках політики партії, необхідно забезпечити відносно зручні умови для роботи.

Один із найвідоміших прикладів - будинок кооперативу "Роліт" (робітники літератури) на вулиці Богдана Хмельницького, 68. Хоча формально це був будинок для письменників, тут жили та працювали представники різних видів мистецтва.

Через століття – ті самі сподівання.

Проблему вдалося частково вирішити або, принаймні, пом'якшити. Медики отримали можливість працювати в ізольованих умовах, інженери — в тиші спеціально облаштованих кабінетів, а творчі особистості — в просторих, добре освітлених приміщеннях. Проте для більшості киян такі умови залишалися недоступною розкішшю. Місто все ще страждало від переповненості комунальних квартир. Тисячі людей продовжували жити в тісноті, ділячи кухні, туалети та невеликі кімнати з незнайомими родинами. Мрія про окрему квартиру з власною кухнею і ванною була реальністю лише для обраних — звичайним робітникам, службовцям чи вчителям вона залишалася недосяжною, як і сьогодні.