Без жодного місцевого населення, проте з тисячами відвідувачів: як покинуте село на Одещині стає туристичною атракцією.

Завдяки вшануванню спадщини Євгена Чикаленка, село Перешори на Одещині перетворюється на популярну туристичну локацію навіть у часи війни.

Село Перешори розташоване на півночі Одеської області, в межах Куяльницької громади. Сьогодні тут немає жодної людини, але це місце все ще приваблює туристів з різних куточків України. Багато гостей прагнуть особисто відвідати територію, де у 1861 році з'явився на світ Євген Чикаленко — видатна особистість, яка відіграла важливу роль у розвитку української науки, культури та національної свідомості.

"Любіть Україну до глибин власної душі", - зазначав Євген Чикаленко, відомий як один із найзначніших меценатів української культури. Він інвестував власні кошти в перші щоденні українськомовні видання "Громадська думка" та "Рада", а також підтримував створення словників, книг і зведення "Академічного будинку" для студентів у Львові. У аграрному секторі Чикаленко здобув популярність завдяки впровадженню новаторських наукових методів ведення господарства та написанню брошури "Бесіди про сільське господарство", що розповсюджувалася у величезних тиражах серед селян. Як активний політик і громадський діяч, він співзаснував Українську демократичну партію та відіграв важливу роль у створенні Української Центральної Ради в 1917 році.

Улюблений українець Чикаленко зібрав навколо себе представників української інтелігенції. Михайло Коцюбинський у своєму творі "Intermezzo" описує саме Перешори, де він разом із дружиною відвідував маєток Чикаленка.

Інтерес до села та постаті Євгена Чикаленка значно зріс під час повномасштабної агресії, оскільки мешканці намагаються краще зрозуміти історію своєї батьківщини.

Пам'ять про видатного мецената активно вшановують на загальнонаціональному рівні. Наприклад, у 2022 році в Києві центральну вулицю (раніше відому як Пушкінська) перейменували на його честь. В Україні загалом існує не менше 20 вулиць та провулків, названих на честь Євгена Чикаленка.

Кореспондентки Укрінформу дослідили, як у місцевій спільноті вшановують пам'ять видатного земляка та створюють туристичні ініціативи, пов'язані з його спадщиною.

"Старий дім Чикаленко" та "Древня груша"

Поїздка з Одеси до Перешорів займає близько трьох годин. Останні кілька кілометрів виявляються найскладнішими – шлях пролягав через поля з висохлими соняшниками та стернею, залишеною після збору пшениці. В повороті до села нас зустрічає маленька табличка з портретом Євгена Харлампійовича і написом "Батьківщина роду Чикаленків". Ще приблизно через кілометр підйомами – і ми на місці. Тут нас вже чекають місцеві краєзнавці: староста Мардарівського старостинського округу Вікторія Сухина та начальниця відділу розвитку культури та туризму Куяльницької сільської ради Надія Красовська. Ці жінки щиро люблять свою землю і вміють передати це захоплення тим, хто їх відвідує.

Зустрічаємось біля старої відновленої хатини - єдиного житлового приміщення в селі. Стіни цього будинку побілені та оздоблені українським орнаментом, а в дворі росте стара груша. Хоча деякі з її важких гілок довелося зрізати, дерево все ще приносить плоди. Пані Вікторія пояснює, що назва "Перешори" перекладається як "дика груша", і саме на цьому дереві колись грався Євген Чикаленко в дитинстві. Наразі в селі біля ставка висадили нову грушеву алею - більшість дерев прижились і радують своїм виглядом.

На жаль, маєток знакової постаті української культури не зберігся до наших часів. Він колись був переданий для створення навчального закладу. З часом будівлю зруйнували, а школу перенесли в інше місце. З того історичного дому залишилися тільки дерев'яні бруси, які використали для облаштування підлоги в будиночку, що нині слугує притулком для гостей Перешорів.

Усередині хати краєзнавиці облаштували інтер'єр, максимально наближений до побуту селян кінця XIX сторіччя. У центрі - велика піч, дерев'яні лави та скрині, вишиті рушники... За словами Вікторії Сухиної, чимало туристів зупиняється тут на ночівлю або навіть на кілька діб. У селі немає інтернету, а мобільний зв'язок ледь-ледь з'являється на подвір'ї, тож терапія тишею та спокоєм тут максимально ефективна.

Село пережило важкі часи на початку 90-х років, коли місцева ферма була закрита, і багато людей залишилися без роботи. Згодом жителі почали масово переїжджати до Мордарівки та інших населених пунктів громади. Відновлення Перешорів розпочалося три роки тому. Як зазначає староста Вікторія Сухина, у Мордарівці (всього за 5 км від Перешорів) час від часу організовували ярмарки для туристів, на яких розповідали про Євгена Чикаленка. Саме тоді почали надходити перші дзвінки з запитами щодо купівлі нерухомості в Перешорах, навіть з Києва.

Ось тоді я усвідомила, що настав час діяти. Я прибула в Перешори, і тут побачила, як все поросло бур'янами. Цей будинок, поруч з яким ми стоїмо, знаходиться близько до дороги і був у дуже занедбаному стані. Нам вдалося знайти його власника, викупити і поступово відремонтувати. Основна мета цього проєкту — повернути людям частинку минулого. Нагадати, хто ми є і хто сприяв нашому розвитку. Ця хатинка зберігає традиції минулих часів, — розповідає пані Вікторія.

Вона зазначає, що тепер до хатинки Чикаленка, як її називають місцеві жителі, приїжджає чимало туристів, переважно молоді люди, які цікавляться історією України. Зокрема, село відвідали артисти театру МУР, адже Євген Чикаленко став центральною фігурою їхньої нової вистави "Грай, Марку!". Ми зустрілися з ними буквально за день до їхнього візиту. Артисти завітали до напівзруйнованої церкви, яку, згідно з переказами, збудував Чикаленко, а також відвідали його колишнє сімейне гніздо, щоб відчути атмосферу історії та внести цю енергію у свою постановку.

ТАЙНІЧНА ХРАМОВА СПІЛЬНОТА

Проте краєзнавці заперечують зв'язок мецената з будівництвом церкви, руїни якої ще залишаються в Перешорах. Згідно з інформацією начальниці відділу розвитку культури Куяльницької громади, церква, фінансування якої здійснював Чикаленко, була дерев'яною і, на жаль, не збереглася до наших днів. Тим не менш, меценат має певний зв'язок з цим храмом – саме тут відбулося його вінчання.

Цю церкву збудували в 1810 році. Для її спорудження використовували цеглу, виготовлену з місцевих матеріалів, які добували неподалік. Процес будівництва об'єднав усіх жителів села. У 1962 році храм закрили, а сама будівля проіснувала до 1985 року, коли її знищили військові. Проте, завдяки якісній роботі, повністю зруйнувати цю споруду так і не вдалося.

Серед людей досі ходять чутки, що всі, хто мав відношення до руйнування храму, загинули жахливою смертю.

- Для скріплення цеглин використовували яєчний білок. Церкву і підривали, і руйнували, але все одно стіни збереглися, - така вона сильна, потужна. Усі люди, які брали участь у руйнуванні храму, - загинули, - розказує Надія Красовська.

Нас охопило дивовижне відчуття містики, коли ми перебували серед залишків церкви. І ось, тільки-но ми вийшли з її стін, наша колега раптом отримала текстове повідомлення, що питання, яке довгий час її тривожило, нарешті вирішилося на її користь. Враховуючи, що в селі немає мобільного зв'язку, це справді виглядало як диво.

ТИША ТА INTERMEZZO

Серед гостей села, за словами Вікторії Сухиної, є й військові у відпустці. Захисники здебільшого їдуть сюди по тишу.

У Перешорах дійсно відчувається пульс життя, хоча на перший погляд може здаватися, що воно завмирає. Ми активно працюємо над тим, щоб село періодично оживало. Ця земля сповнена благодаті, вона надихає і дарує сили, а навколишня природа залишається невтомно чистою. Якби ви тільки знали, які тут чудові зірки! І скільки свіжості у повітрі! Вийшовши на світанку, можна освіжитися в ставку, напитися з криниці – і відразу відчуваєш, що готовий жити далі. Скільки б не говорили, словами це важко передати, - ділиться своїми думками місцева жителька.

Євген Чикаленко, український меценат, агроном і впливовий громадський та політичний діяч, об'єднав навколо себе видатних особистостей української культури. У його садибі в Перешорах часто відвідували та відпочивали такі знаменитості, як Леся Українка, Володимир Винниченко та Михайло Коцюбинський.

Ось як проходили дні мого intermezzo в оточенні мовчазного безлюддя, спокою та чистоти. Я відчував себе благословенним під золотим промінням сонця, на тлі зеленої землі. Душевний спокій наповнював мене. З-під старої сторінки мого життя проступала нова, незаймана - чи справді я прагнув дізнатися, що вона принесе? Чи не відчує мій дух страху перед людською тінню і не злякається ймовірності, що десь поблизу ховається людське горе, чекаючи на мене? Так описував своє перебування в цьому селі Михайло Коцюбинський, перебуваючи в маєтку Чикаленка.

САДИ З ІСТОРІЄЮ можна перефразувати як "САДИ З МИНУЛИМ".

Здається, з того часу тут нічого не змінилося — панує тиша і спокій, просякнуті спогадами минулого. Родина Чикаленків колись володіла понад 1200 десятинами землі (близько 1300 гектарів). Євген Чикаленко успадкував майже 900 десятин від батька та дядька. Він мав тісний зв’язок з місцевими жителями та добре розумівся на аграрних науках, тому навчав селян основам фермерства. За словами старших мешканців, добродій надав частину своїх угідь селянам для роботи, проте не всі змогли впоратися з управлінням. Сьогодні на цих землях, серед численних яруг, розкинувся чудовий фруктовий сад фермера Павла, в якому вирощуються персики, сливи, яблука, черешні, абрикоси та алича.

Чикаленко вибрав десять сімей і надав їм по десять десятин землі (близько 13 гектарів), що дало можливість збудувати власні домівки. Наразі мої сади займають площу в 130 гектарів. З цих десяти родин шість не змогли впоратися з веденням фермерства, - ділився пан Павло.

У його саду також живуть бджоли. Пасіка в фруктовому господарстві виконує важливу функцію, адже вона забезпечує перехресне запилення дерев, що суттєво підвищує врожайність і покращує якість плодів. Ці комахи і плодові дерева знаходяться в гармонійному співіснуванні: бджоли здобувають нектар і пилок для своєї їжі, а сад отримує ефективне запилення.

Це наша сімейна традиція. Мій дідусь колись займався бджільництвом у румунських пасічників. Потім він передав свої знання моєму батькові, який, у свою чергу, навчив мене. На сьогодні в нашому саду налічується 40 бджолиних родин. Взимку десять з них загинули від холоду, але ми поповнили їх кількість новими.

Бджоли починають свою діяльність при температурі повітря від +14°C. Оскільки зима затрималася, ми вирішили придбати джмелів з Бельгії. Ці комахи здатні працювати вже за температури +7°C. Ми закупили 13 вуликів, у кожному з яких є по три сім'ї. Це дало можливість досягти значних урожаїв цього року, - ділиться інформацією пан Павло.

ЧУДОВІ РОЗПОВІДІ, ЯКІ НІКОЛИ НЕ ЗАВЕРШУЮТЬСЯ

Фермер займається дослідженням історії свого рідного краю і створив у себе вдома невеликий краєзнавчий музей. Здається, що чоловік може годинами розповідати про Перешори та навколишні території. Пан Павло ділиться захоплюючими історіями, зокрема про те, як у його приватній колекції опинився компас російського адмірала Колчака. Під час революції він вивозив з уже згадуваної церкви метрики, намагаючись врятувати своїх родичів від "червоних". Ці документи зберігалися у Франції і були опубліковані лише у 2020 році. Також фермер згадує про двох гіпсових янголів, які він отримав у подарунок від місцевої жительки, бабусі Анни. Жінка врятувала ці скульптури зі зруйнованої церкви, а пан Павло згодом передав їх місцевому священнику Михайлу.

Фермер також згадує про яр Гоморра, що отримав свою назву завдяки сусідству з шумною кузнею.

Тепер біля яру стоїть єдиний будинок, зведений кілька років тому чоловіком, який, на жаль, незабаром покинув цей світ. Поруч розташувався пагорб, на якому, за спогадами останніх мешканців села Перешори, похований собака Євгена Чикаленка — українська вівчарка, виведена в заповіднику "Асканія-Нова". Цей пес був улюбленцем родини Чикаленків, і коли він зник, меценат пообіцяв велику нагороду тому, хто допоможе повернути його додому. Згодом собаку знайшли на тому самому пагорбі, а через деякий час саме там і здійснили його поховання.

Пан Павло ділиться історією хутору Чикаленка, згадуючи також про старовинне дерево, що розкинуло свої гілки, мов альтанка, і має понад двісті років. Він розповідає про торгові маршрути, які проходили вздовж річки Кодима, та про форпости, що існували на її берегах. Один із цих форпостів зберігся й донині. Частину експонатів для свого домашнього музею Павло зібрав саме біля цього історичного місця, яке, за його словами, налічує вже три століття.

Згадує фермер і розповіді нині покійного останнього жителя Перешорів - Петра. Він розказував про свою бабусю, яка працювала ключницею в Чикаленків і дуже поважала Євгена Харлампійовича. З приходом радянської влади жінка перейшла до колгоспу і мала отримати орден Леніна за сумлінну працю. Проте відмовилася від відзнаки - не хотіла нагород від радянської влади, яка змусила пана Чикаленка покинути Україну.

Пан Павло ділиться історією про садибу Анатолія Гагаріна, що розташована в селі Антонівка, неподалік від Перешорів. Він розповідає про незвичайний обмін, що відбувся в 1844 році, коли поміщик Гагарін віддав 20 сімей з Тульської області в обмін на 20 собак. "У Росії людей сприймали як рабів", - підкреслює він, додаючи, що ці сім'ї продовжували працювати на маєтку навіть після скасування кріпосного права.

На прощання пан Павло пропонує нам завітати до нього восени (кореспондентки відвідали Перешори влітку, - ред.). Він обіцяє провести більш тривалу екскурсію, під час якої ми зможемо насолодитися краєвидами, адже природа змінить свій вигляд на золотисто-червоні відтінки. Він також згадує, що час від часу до нього приїжджають туристичні групи. А поки ми тут, фермер частує нас соковитими та запашними персиками, щойно зірваними з дерева. Солодкий сік стікає вниз, залишаючи присмак літа, якого не купиш у жодному магазині.

ІСТОРІЯ, ЯКА ОЖИЛА, ТА ЧИКАЛЕНКІВ БОРЩ-РЕКОРДСМЕН

Для поширення спадщини Чикаленка в громаді організовують різноманітні культурні події.

У червні в селі Перешори відбувся великий творчий фестиваль-ярмарок під назвою "Чикаленко. Земля. Відродження". Бібліотекарі місцевої громади організували для відвідувачів захоплюючий екскурс, присвячений біографії та діяльності Євгена Чикаленка, а також цікавим історіям його родини. Для всіх бажаючих створили спеціальні фотозони на відповідну тематику.

На ярмарковій площадці відвідувачі мали можливість ознайомитися з товарами місцевих фермерів, крафтових виробників та майстринь, а також взяти участь у численних майстер-класах. Завершення заходу відбулося з яскравим благодійним концертом.

- Зібралося дуже багато людей, - ми були вражені. Приїхали не лише зі сусідніх сіл. Були відвідувачі з Одеси, Ананьєва, Києва. Приїхала лікарка, у якої бабуся родом з Перешорів. Жінка намагалася впізнати місцевість за спогадами родички, не приховувала сліз, - згадує Вікторія Сухина.

Таким чином, громаді вдалося залучити 35 тисяч гривень на підтримку Збройних Сил України. Організатори вірять, що цей фестиваль стане регулярним заходом і зможе об'єднати ще більшу кількість учасників та гостей.

Також до Дня Незалежності у громаді провели благодійний фестиваль "Пан Борщ". На заході зафіксували рекорд України - зварили 300 літрів борщу за рецептом родини Чикаленків. Окрім того, для гостей приготували десятки різновидів страви, частину отриманих грошей передали на потреби військових.

"Соціальні мережі" XIX століття

Минулого року фестиваль "Пан Борщ" проходив у селі Коси, що за 30 км від Перешорів. Коси відомі передусім тим, що там у першій половині ХІХ століття діяла єдина на Півдні України школа лірників. Заснував її цехмайстер Мефодій Колісниченко. Ця школа стала шансом на життя для знедолених юнаків із порушеннями зору. Лірники іноді вчилися до шести років. Здібніші ставали майстрами і навіть учителями, решта - вирушала мандрувати селами з лірою. Кожен мав свою "зону", куди не можна було втручатися іншим. Особливо музиканти любили ходити до маєтку Чикаленка, тож за цей маршрут постійно виникали суперечки. У своїх соціально-побутових піснях вони розповідали меценату про те, чим живе простий люд. Чикаленко збирав їхні розповіді, а лірників щедро винагороджував грошима.

Найулюбленішим шляхом косівських лірників була стежка до Перешорів. Євген Чикаленко проводив години, слухаючи їхні думи, і старанно записував тексти, а згодом друкував їх. Саме завдяки цим зустрічам героїчні та соціально-побутові пісні змогли дійти до наших днів, - зазначила Надія Красовська.

Лірники переносили новини зі села в село, вони були живими "соцмережами" ХІХ століття. Через це влада часто ставилася до них із підозрою: інструменти ламали, а самих співців переслідували.

Сьогодні в Косах немає жодної будівлі, що залишилася б від школи лірників, проте пам'ять про цю школу все ще жива. Біля Будинку культури в селі встановлено пам'ятник Мефодієві Колісниченку, а також функціонує кімната-музей, де відвідувачі мають можливість побачити оригінальну колісну ліру та навіть спробувати на ній пограти.

У громаді підкреслюють, що збереження історичної пам'яті, популяризація постаті Євгена Чикаленка та розвиток української культури є справою, що згуртовує людей, які щиро переймаються майбутнім України. Приклад села Перешори наочно демонструє, як пам'ять про одну видатну особистість може revitalizувати напівзабуту місцевість та перетворити її на привабливу туристичну ціль. Організація місцевих фестивалів, відкриття музейних експозицій і відновлення історичних садиб привертають увагу тих, хто цінує змістовні подорожі та прагне глибше пізнати свою культуру. Спеціально подорожувати сотні кілометрів, щоб відвідати родинне гніздо Чикаленка або побувати на місці, де колись навчалися лірники, – це свідчення живого інтересу до власного коріння, що під час війни стало особливо актуальним. Ми не є винятком. Розуміння того, як і хто формував Україну століття тому, допомагає глибше усвідомити власну ідентичність і цінувати ту землю, за яку ми боремося сьогодні.

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to assist you.

Внаслідок радянської націоналізації Чикаленко позбувся всіх своїх маєтків, земельних ділянок та фінансових ресурсів. Його матеріальна база, що багато років слугувала джерелом підтримки української культури, була повністю знищена. У січні 1919 року він спочатку вирушив до Галичини, а згодом - до Європи, мешкаючи в Польщі, Австрії та Чехословаччині. Незважаючи на те, що його життя було сповнене великих труднощів, він продовжував активно діяти на користь України.

У 1929 році зупинилося серце Євгена Чикаленка.

Він залишив спадщину розвіяти свої останки в рідних Перешорах, коли Україна здобуде свою незалежність.

Бажання Євгена Харлампійовича Чикаленка залишаються нездійсненими до сьогодні. Проте в 1998 році в Перешорах відбулося перепоховання його сина Левка. Відповідно до заповіту, його останки були перевезені зі США та поховані на кладовищі в рідному селі.

У місцевій спільноті вірять, що останки видатного захисника української ідентичності знайдуть спокій на батьківщині. Вже тривають обговорення щодо цього питання.

Ганна Бодрова, Одеса

Зображення Ніни Ляшонок та команди, що займається розвитком культури і туризму в Куяльницькій сільській раді.