"Злість слугувала опорою": Татарин, який захищав Маріуполь і пережив жахи полону в Мордовії.

#Політика

Вільдан Канюшев, захисник з Маріупольскої ТРО. Фото з особистого архіву

"Я відчуваю глибокий зв'язок з усім українським". Так відкрито висловлює свої емоції Вільдан Канюшев, представник татарського народу, який з'явився на світ у Дагестані, провів юність у Росії, а до Маріуполя переїхав лише в 90-х. Вільдан без сумнівів уклав контракт з Територіальною обороною ще у 2015 році і вирушив захищати Україну, яка стала для нього рідною, в 2022-му.

Вільдан з'явився на світ у Махачкалі 19 січня 1963 року.

"Це мусульманське середовище. Це не "Рашка". Там не люблять росіян за їхнє пияцтво, хамство та бардак", -- каже чоловік.

Проте в підліткові роки йому разом із сім'єю довелося переселитися до російського міста Сизрань, де він здобував освіту на спеціальності помічника машиніста електровозів і продовжував дивуватися дивним звичаям місцевих жителів.

"Мені було складно звикнути до того середовища. У них прийнято, що молодь не соромиться лаятися на старших, нехтує дівчатами та жінками, і загалом демонструє відсутність культури. Як підлітку, це здавалося мені абсолютно неймовірним," – ділиться своїми думками Вільдан.

Після служби в радянських збройних силах, чоловік вирішив продовжити своє навчання у фізкультурному університеті, оскільки з дитинства мав пристрасть до спорту та активного способу життя. Він відкрив для себе лижний спорт, в якому досяг значних успіхів.

Вільдан зустрів свою першу дружину під час перебування у Бендерах, що в Молдові. На жаль, їхній шлюб не склався. Як тільки почався конфлікт у Придністров'ї, він разом із новою партнеркою переїхав до Маріуполя, де у них з'явився син.

"Це були важкі часи 90-х. Гроші заробити було непросто. Вчителям у школах платили мізерно. Я вирішив поринути в будівельну сферу з усією віддачею," - ділиться Вільдан.

До 2014 року чоловік виїжджав на заробітки в різні місця, зокрема у 2012 році він працював у Москві.

"Тоді я вже відчував, що щось іде не так. Діти підбігали до нашого будівельного майданчика і з гучними вигуками кидалися образами: 'Хохли, щоб ви зникли!' А дорослі дивилися на нас з упередженістю та презирством, як і на інших іноземних робітників. Проте звільняти нас не поспішали, адже ми виконували свою роботу якісно та зі старанням," – згадує він.

Рік 2014 став для Вільдана Канюшева вирішальним моментом, коли всі його думки та почуття знайшли своє місце. Він усвідомив, що Росія викладає агресивні наміри стосовно України, країни, яку він щиро полюбив.

"Україна одразу завоювала моє серце. Я не випадково опинився тут. Мене приваблює все пов'язане з українською культурою, і важко знайти слова, щоб це описати," – ділиться своїми враженнями Вільдан. Він також зізнається, що не раз конфліктував із сусідами, які називали українську мову "свинячою", хоча самі мешкали в українському Маріуполі.

На так званий референдум у травні 2014 року Вільдан пішов, щоб проголосувати "Проти".

"Це просто вражаючий народ. Я був вражений, коли побачив, що у Лівобережному районі Маріуполя люди вишикувались у черги, щоб потрапити в цю 'парашу'. Вони сподівалися на щось неймовірне, але Росія ще ніколи не принесла нікому нічого доброго," -- ділиться він своїми спостереженнями.

У 2015 році, коли тема територіальної оборони була ще маловідома, Вільдан Канюшев уклав контракт на службу в резерві та почав брати участь у військових навчаннях.

"Золотих гір" там ніхто не обіцяв. Люди йшли за позовом серця і вчилися захищати рідне місто та землю. Там я познайомився з активними та ідейними чоловіками, з якими пізніше утворилося своє коло спілкування", -- каже він.

У 2019 році Вільдан долучився до міжнародних навчань територіальної оборони та потрапив до групи "КДБ" — підрозділу, що спеціалізується на контрдиверсійній діяльності. Ця група проходила підготовку за спеціально розробленою програмою, яка включала значну кількість практичних тренувань.

Вільдан Канюшев. Знімок з приватної колекції.

Ранок 24 лютого 2022 року для Вільдана розпочався як і для всіх маріупольців. Чоловік прокинувся від того, що російські війська обстрілювали околиці міста.

Знищена російськими військами споруда в Маріуполі. Зображення: Маріупольська міська рада.

"Я підготувався і негайно вирушив до військкомату. Перед цим нагодував свою стареньку маму та приніс їй води з магазину. Більше я її не зустрів. Вона загинула у своїй квартирі внаслідок пожежі," -- з гіркотою пригадує він.

Чоловік вступив у новий етап свого життя, який наповнився військовими реаліями. Замість спокійної професії він обрав шлях солдата. Вільдан спочатку проходив бойове чергування в військовому госпіталі, а згодом опинився на ЛШМД — станції швидкої медичної допомоги, яка також виконувала функції шпиталю. Звідти його разом із товаришами по службі перевели на завод ім. Ілліча.

"Спочатку ми їм трохи 'прикурили', згадує Вільдан про свої перші бойові переживання. Пізніше його направили до команди, яка займалася облаштуванням госпіталю на заводі для евакуйованих, що виявилося також складною та важливою справою. Під час обстрілів бійці ТРО забезпечували умови для життя в шпиталі, евакуювали поранених і приносили їм їжу. Ці обов'язки Вільдан виконував до моменту, коли потрапив у полон."

"Усі десять маріупольців виконали свої обов'язки до самого кінця. Ніхто не залишився осторонь, ніхто не відступив. В останній день на бункері підполковник потиснув руку кожному з нас і зазначив, що без "маріків", як він нас величав, лікарні було б дуже важко", -- із гордістю, більше за своїх товаришів, ніж за себе, говорить чоловік.

Проте Вільдан не погодився мовчки вийти у полон. Він хапався за хибний шанс і пішов на прорив.

Металургійний комбінат ім. Ілліча. Фото: ГО "Військові медики України"

Вільдан та ще кілька людей знайшли авто, на якому можна було виїхати із заводу. У колоні, без світла фар у повну невідомість, вони їхали першими.

"Нас вже чекали. Наш автомобіль піддали вогню з РПГ, і ми врізалися прямо в блок-пост "ДНР". Я отримав поранення в ногу, а другому пасажирові куля пробила стегно. Нам ледве вдалося вибратися з перевернутого авто, і в ту ж мить на нас націлилися автомати", -- розповідає він.

Водія вбили пострілами, а інших військовополонених просто жорстоко побили та відправили "на ангари" у селищі Сартана.

"Там я пробув недовго. Днів 2-3. Потім на Оленівську колонію. А звідти одразу на СІЗО селища Камишин, що у Волгоградській області. Опинився я там у 20-х числах вересня 2022 року", -- каже він.

Про складний етап перебування в полоні воїн говорить лаконічно, проте розповідає, як внутрішня сила допомогла йому зберегти ясність розуму.

"Безперервно зазнавав побоїв. Досить жорстоких. Навіть думати про лазню не хочеться. Намагалися довести, що для них ми не важливі. Єдиним, що допомагало витримувати, була внутрішня злість. Постійно прокручував у голові: 'А ось вам і не вдасться мене зламати, нероби', -- ділиться Вільдан."

Потім його етапували до Каменська-Шахтинська (Ростовська область). Цей короткий термін в один тиждень він пробув на бараку, а потім знову перебував у камерах СІЗО Курська. Там він пробув півтора року, де побиття було трохи рідше ніж у Камишині, проте кожен вихід із камери супроводжувався побоями.

"Це період безперервного голоду та хвороб. Проте, в нашій групі був чудовий колектив. Поряд були віддані морські піхотинці, які змогли встановити порядок і дисципліну в камері, мирно вирішувати конфлікти під час розподілу обмежених порцій їжі та піднімати моральний дух. Я щиро вдячний цим хлопцям," -- ділиться чоловік.

20 серпня 2024 року Вільдану перевели до одного з найжорстокіших місць ув'язнення для українських захисників — до Мордовії.

"Ця жесть не забувається. Камишин просто відпочиває. Гірше нічого я не бачив у житті", -- розповідає Вільдан. Щомісяця до СІЗО приїжджали нові зміни спецназу, які з дикою жагою жорстокості били військовополонених.

"Необхідно було знати кількість літер у гімні Російської Федерації, а також скільки з них є голосними, а скільки приголосними, не рахуючи ком і крапок. Це переходило всі межі. За помилки в відповідях карали так, що сідниці та ноги залишались постійно синюшними", -- згадує він. За скарги на свій фізичний стан застосовувалися додаткові покарання. Перебуваючи під пильним оком відеокамер цілодобово, не можна було дозволити собі жодного відхилення від встановленого режиму.

Для того щоб впорядкувати повсякденне життя та встановити дисципліну, у камері було засновано "Парламент".

"Ми виносили на обговорення питання, дискутували та вирішували спільні проблеми. Це було як гра, але це допомагало залишатися людьми, не оскотинитися за тих умов. Добре, що були молоді лідери, які могли своїм словом взяти владу і м'яко, без грубостей ставити на місце тих, хто втрачав контроль", -- каже Вільдан.

Працівники адміністрації не раз намагалися переконати жителя Маріуполя приєднатися до їхньої сторони. Вони акцентували увагу на тому, що місто вже під їхнім контролем, і що у нього немає жодних варіантів для подальшого життя, адже в Україні ніхто не чекає на нього.

"Лякали Колимою. Але я не відмовлявся від обміну. Загалом мало хто відмовився. А хто відмовився -- рідкісні тварюки. Навіть не тому, що зрадники, а просто люди не порядні", -- каже він.

Усе найкраще відбувається несподівано. Вільдан розповідає, що їхня камера була розташована неподалік від кімнати, де персонал СІЗО переглядав новини по телевізору. Тож він був в курсі масових обмінів, які стартували наприкінці весни 2025 року, але про те, що він потрапить до числа щасливчиків, міг лише мріяти.

"Раптом викликали, попитали для формальності, чи хочу я на обмін. Хлопці вже в цей день обіймали і вітали мене, але я казав їм: "Почекайте, ще нічого не ясно". Однак те, що я поїду додому, вже відчувалося", -- розповідає він.

Справді, наступного дня Вільдана разом із ще 40 військовими, які потрапили в полон, перевдягнули у поношений та забруднений одяг і примусили зняти відеозвернення, в якому він стверджував, що не має жодних претензій до Російської Федерації, не зазнав побоїв і отримував медичну допомогу вчасно.

Вже в аеропорту конвоїр оголосив українцям, що вони летять додому і попросив поводитися культурно.

Маршрут пролягав через Білорусь. На митниці була невелика затримка, бо чекали на автобус із російськими військовополоненими.

"Я спостерігав за ними і не помітив жодного такого виснаженого воїна, як наші. "Недоїдки" серед них відсутні. Мабуть, у наших в'язницях також є свій "пресинг", адже це вони прийшли до нас, а не навпаки, але їхній вигляд був значно кращим," — ділиться він.

Вільдан згадує, як уперше за такий тривалий час в автобусі заспівав гімн України та на очах виступили сльози. А коли побачив людей із синьо-жовтими прапорами -- емоції зовсім переповнили його. Тому день обміну - 19 червня 2025 року - тепер для чоловіка наче другий День народження.

Обмін затриманими відбувся 19 червня 2025 року. Зображення: Служба безпеки України.

Вільдан пройшов звичайний початковий медичний огляд у Чернігові. Після цього він отримав лікування в Києві, де йому видалили грижу, а наразі проходить курс реабілітації у Вінницькій області.

Чим займатиметься далі -- поки що не вирішив. Насамперед хоче відновити здоров'я, а далі, швидше за все, знову підробляти на будівництві.

Вільдан повідомляє, що його дружина та син нині мешкають у Німеччині. Він, безумовно, прагне зустрітися з родиною, проте можливість еміграції не є для нього прийнятною.