Тварина, що прихована в кожному з нас: Аналіз серіалу "Володар мух"

Маша Чіп захоплюється технологічними інноваціями, відеоіграми, коміксами, кінематографом, живописом і класичною музикою. Деякі з цих тем вона активно досліджує у своїх писаннях, а про інші поки що має намір висловитися.

8 лютого 2026 року на стримінговій платформі BBC iPlayer та телеканалі BBC One відбулася прем'єра мінісеріалу "Володар мух" (Lord of the Flies). Ця нова екранізація не є прямим "перекладом" класичного роману Вільяма Голдінга в кінематографічну форму. Натомість, це скоріше інтерпретація, яка прагне розглянути певні аспекти з іншої перспективи, намагаючись пояснити вчинки персонажів та надати їм "психологічну основу". Проте головна ідея залишається незмінною, і вона залишається актуальною доти, поки існує людство.

Одного разу британський викладач на ім'я Вільям Голдінг відправився на війну. Кажуть, що спочатку він був сповнений романтичних уявлень, але після повернення став глибоко розчарованим песимістом, який втратив віру в людство та цивілізацію. Це спонукало його до написання свого першого роману, у якому він досліджував концепцію суспільства в мініатюрі.

З-під його пера з'явився шедевр у вигляді притчі, що стала темною та глибокою відповіддю на романтизований англійський твір "Кораловий острів" Роберта Баллантайна. У цьому творі група хлопчиків на безлюдному острові зуміла створити ідеалізовану версію Великої Британії в мініатюрі. Натомість у романі Голдінга також фігурують хлопчики на острові, але їхня історія закінчується трагічно. Автор на власному досвіді усвідомив, що зло не приходить з далеких країв чи з гущавин лісу. Воно завжди присутнє поруч. В кожному з нас.

Спочатку роман називався "Незнайомці всередині" (Strangers from Within), але редактор запропонував змінити назву на "Володар мурашок" (Lord of the Flies), щоб підкреслити містичний символізм твору, адже це одне з імен демона Вельзевула.

Ну а тепер маємо серіал від BBC, і це - не перша спроба екранізувати найвідоміший роман Голдінга. Були щонайменше фільми 1963 року (Пітер Брук) та 1990 року (Гаррі Гук). Перший варіант - майже дослівне, хоч і спрощене прочитання тексту. Другий змінив героїв з англійців на американських кадетів, але нічого принципово нового не додав.

Серіал від BBC, хоча й базується на сюжеті роману, акцентує увагу на дещо інших аспектах. Коли я дізналася, що перша серія має назву "Піггі" / Piggy (в українському перекладі від Соломії Павличко це прізвисько звучить як "Роха"), мені відразу стало зрозуміло, що друга серія буде "Джек" / Jack, третя - "Саймон" / Simon, а четверта - "Ральф" / Ralph. Ці персонажі є центральними фігурами твору, представляючи не лише хлопчаків, а й архетипи. Я вгадала порядок епізодів, оскільки добре обізнана з оригінальним текстом. Цей момент трохи заважав мені, адже здавалося, що серіал більше орієнтований на глядачів, які вже мають знайомство з романом і прагнуть поглибити свої знання, розглянути героїв з іншої перспективи або ж дізнатися щось нове про них.

Отже, на безлюдному острові виявилася компанія юних хлопців. Вони потрапили сюди через те, що літак, який евакуював їх з Англії, був збитий. Усі дорослі загинули, і тепер на острові залишилися лише вони.

Придивімося до героїв. Піггі - товстенький, невисокий, в окулярах, та ще й з астмою на додачу. Його втілив на екрані Девід Маккена. Гра юного актора (зараз йому 13 років) приємно вражає: він дуже переконливо показує розумного, ерудованого, вірного собі й друзям, але фізично слабкого і через це - соціально вразливого хлопчика.

Піггі стає першим, хто зустрічає Ральфа, що символізує "світлого" лідера: він сильний, сміливий, відповідальний і привабливий. Ральф має намір організувати життя на острові цивілізовано і усвідомлює важливість сигнального вогнища для можливого порятунку. У цьому він згоден із Піггі, який швидко намагається зібрати всіх і пропонує використовувати мушлю як сурму. Її звук привертає увагу інших уцілілих. Серед них є багато дітей, однак особливо кидається в очі група хористів: хлопці в мантіях, що йдуть в ряд, немов солдати. Тут ми знайомимося з Джеком - антагоністом Ральфа, темним лідером, який спочатку прагне влади та визнання свого авторитету, а згодом стає рушійною силою, що веде маленьку "цивілізацію" до загибелі.

Серед хористів також є персонаж на ім'я Саймон. На перший погляд, він виглядає непомітним і вразливим, з фізичною слабкістю: він швидко втрачає свідомість, і, як зазначає Джек, це вже не вперше з ним таке трапляється. Джек втілює Локс Пратт — нового Драко Мелфоя з майбутньої адаптації "Гаррі Поттера" для Netflix.

Щодо зовнішності основних персонажів, то тут шанувальники точності можуть знайти підстави для дискусій. Ральфа автор описує як привабливого, високого, широкоплечого та світловолосого хлопця. На початку твору він представлений як "світлий хлопчик". Проте в серіалі персонаж має темний, засмаглий вигляд (вже чую коментарі про "повістку"). Джек у версії Голдінга - рудий, веснянкуватий, худорлявий, "непривабливий, але розумний". У серіалі ж Джек зовні більше нагадує Ральфа, хоча немає жодних зауважень до виконання молодого актора. Навіть Піггі можна піддати критиці: мовляв, він недостатньо товстий. Але... Це притча, а не історичний фільм, тому точність зовнішності не є основним моментом. Найголовніше - всі молоді актори виконують свої ролі дійсно вражаюче.

Окремо варто зупинитися на постаті Саймона. Тут важливо не лише питання "подобається/не подобається", а те, чи зберігається його сенс. Саймон - це не просто "чутливий хлопець". Він втілює духовність, і Ральф, до речі, підсвідомо відчуває до нього тяжіння з самого початку. Саймон є справжнім втіленням "християнських" цінностей: він любить і приймає всіх, відчуває чужу біду раніше за інших, першим розуміє суть Звіра і, як у притчах, платить за це власним тілом. Його роль є найтоншою і найризикованішою: найменший збій може перетворити притчу на психологічний портрет. Юний актор Айк Талбут намагається втілити цей образ, але в мене виникає чимало питань стосовно режисерського підходу: чи можуть дати Саймону можливість бути "над-людським" у духовному сенсі, не зводячи все до його травм і вразливості?

Отже, на початку хлопчики взялися будувати демократичне суспільство. Ватажком обрали (поки що) Ральфа. Піггі одразу тягне в бік практичності: треба думати про молодших, про сигнальний вогонь, про укриття, про дисципліну. Аж до примітивних побутових речей, які в романі і є маркерами цивілізації. Джек натомість швидко створює себе як альтернативу: "мисливці", м'ясо, азарт, свята - усе те, що завжди виглядає цікавіше за нудну роботу підтримувати вогонь і триматися правил. І, звісно, він мріє захопити владу повністю, а не тільки над хором.

Організована ідилія триває недовго: плани хлопців порушує Звір. Він, подібно до книги, проявляється поступово, викликаючи страх у серцях дітей. То його помічають у лісі, то в морських глибинах. Лише Саймон усвідомлює справжню суть загрози. Отже, хлопці, маючи все необхідне для створення цивілізації — мудрого лідера, раціонального мислителя, духовного провідника, острів, багатий на фрукти та безпечних тварин — швидко занурюються у первісну дикість.

Візуальний стиль серіалу вражає своєю яскравістю: мальовнича природа, численні крупні плани та підкреслено психоделічні кольори. Однак виникає відчуття, що творці занадто покладаються на наше знання сюжету, замість того щоб самостійно передати характерний для Голдінга страх перед самими собою. У багатьох кадрах присутні тривалі, майже безсловесні сцени: ідилічні пейзажі, діти, що грають, безкрайній горизонт, над яким лунають напружені струнні, а також типова академічна музика XX століття, яка постійно нагадує про неминучу катастрофу.

У сценах насильства кольори свідомо втрачають свою яскравість, і цей прийом у деяких моментах виглядає більше як стилістичний жест, ніж джерело справжньої емоційної напруги. Внаслідок цього адаптації часом відчувають нестачу тієї чистої тривожної сили, якою володіє роман Голдінга.

Серіал робить сучасний крок, додаючи до персонажів детальні "пояснювальні записки" та психологічні біографії, які відсутні в оригінальному творі. Джека оточує владний, але холодний батько, тоді як у Саймона ситуація схожа, проте в ньому не виникає жорстокість. Ральф, хоча й походить з, здавалося б, непоганої сім'ї, пережив величезну втрату, якої важко уникнути в дитинстві. Піггі, хоч і сирота, отримує підтримку від надзвичайно доброї та турботливої тітки. Це спірне, проте цікаве бачення, яке можна сприймати як "фантазію на тему".

Найбільші претензії до серіалу в мене в тому, як показано ключовий момент книги - діалог Саймона з Володарем мух. Такий важливий, він трохи губиться на тлі яскравих декорацій, звуків та динамічних сцен.

В результаті адаптація викликає змішані почуття: вона детально передає атмосферу та візуальні образи, проте в критичних моментах їй не вдається досягти тієї внутрішньої напруги, яка робить роман Голдінга таким вражаючим та емоційно важким. З цієї причини емоційна глибина оригінального твору відчувається значно яскравіше, ніж у його кінематографічному варіанті. Проте, на мою думку, ця адаптація залишається найкращою на сьогоднішній день.

Доросла людина, котра прибула на кораблі, спостерігала за групою дикунів, які вбивають одне одного: деякі заради влади, інші для розваги, а більшість просто за компанією. Вони швидко перетворювалися на маленьких хлопчиків, забруднених кров'ю та брудом. Це є чітким вироком нашій цивілізації. Звір поки що тримає владу. І в серіалі, як і в книзі, ця ідея залишається центральною. Проте з появою Саймонів з'являється хоч якась надія на краще.