Лісові чорти по-косоварськи. Що спільного між українськими та балканськими націоналістами?

Національно-визвольний рух у Республіці Косово повністю
зрозумілий українцям. Так само як ми століттями боролися з
росіянами, албанські націоналісти протистояли сербам. У
косоварів так само була власна партизанська визвольна армія
UÇK, що була поперек горла загарбника, як наша УПА.
Косовських вояків, які виборювали свободу власної нації,
називали «терористами» та призначали для їх ліквідації
«спеціальні операції». Партизанів позбавляли життя разом з
родинами, аби нащадки не могли продовжити боротьбу за
незалежність національної держави.
Здалеку ці два триповерхові будинки виглядають як споруди,
що реконструюють, – з усіх боків вони обнесені будівельними
риштованнями. Якщо підійти до помешкань ближче, то у стінах
легко розгледіти сліди від обстрілів: у цементних блоках зіяють
величезні дірки, пробиті артою, та невеличкі пробоїни від
рикошетів дрібними друзками. У такому вигляді будинок родини
Яшарі законсервували майже двадцять п’ять років тому,
зробивши з нього пам’ятник людській жорстокості. У 1998-му
Яшарі усією великою сім’єю три дні перебували в облозі:
сербська військова поліція гатила по них з усього, що
траплялось під руки – наостанок рознесли й підвал, де ховались
жінки з малими дітьми. Усі вони загинули. Вижила лише одна
маленька дівчинка, яка ховалась у скрині для зберігання хліба.
Коли її знайшли сербські поліцейські, то почали підводити до
кожного трупа її родича, маючи на меті ідентифікувати загиблих.
Вочевидь, малій зберегли життя лише для того, щоб вона
поділилась спогадами про побачене жахіття з іншими
косоварами, аби вселити в них острах та покору.

Однак страх та покора – це не про родину Яшарі, які,
передчуваючи криваву розв’язку, поклялися тримати опір до
останнього. Вони були звичайними людьми з невеличкого
містечка Дрениця. Голова родини Шабан Яшарі викладав у
сільських школах, розказуючи учням правдиву історію Албанії.
Це не сподобалось сербам, які заборонили йому працювати за
фахом. Однак «вільний вчитель з гір» виховав двох синів –

Адема та Хамеза, які очолили національно-визвольний рух
Косова.

Поблизу будинку Яшарі, у скоромному музеї зберігаються
речі родини – вовняний светр та ніж батька, саморобна рушниця
одного з синів. Іграшки, якими грали їхні маленькі діти, поруч з
кулями, якими їх розстріляли серби.

Яшарі спокійно могли б емігрувати до Європи та не мати
клопоту з сербами. Хамез, який мав талант до танців, співів та
театральних постанов, навіть на якийсь час поїхав до Німеччини,
але швидко зрозумів, що перебування в екзилі – не для нього.

Брати Яшарі обрали служіння національно-визвольному
рухові – заснували військове формування «Армія визволення
Косова». Вона діяла на кшталт УПА в лісах, а ще й у гірській
місцевості, тому їх було непросто ліквідувати навіть професійним
воякам. Упродовж восьми років партизани влаштовували успішні
облави на сербські мілітарні поліцейські загони. За це Адема
Яшарі та членів його загону засудять до 60 років ув’язнення. Їх
почнуть називати «терористами». Спіймати повстанців живцем
було нереально, тому задля їхньої ліквідації проводитимуть
«спеціальну операцію».

Усі жертви тієї кривавої бійні поховані поруч з їхніми
будинками в меморіальному комплексі. Більш як двадцять людей
на прізвище Яшарі від шести до сімдесяти років знайшли тут
вічний спокій. На це місце щодня прибувають тисячі відвідувачів,
аби згадати про ціну свободи. Адем Яшарі став сучасним
символом спротиву та незламності. Поруч з меморіалом продають
мерч з його зображеннями. Зазвичай використовують його
світлину з густою бородою, у військовому однострої з автоматом
та лентою набоїв.

Втім, Дрениця та інші гірські села навколо були просякнуті
повстанським духом і за багато століть до останньої різанини,
недарма серби називали ці поселення «гніздом ос». З часів
Битви на Косовому полі 1389 року місцеве населення постійно
виборює власну незалежність. На початку двадцятого століття
були ще й балканські війни, після яких Албанія виборола свою
незалежність, зокрема завдяки косоварам.

Коли наша супровідниця робить для фото жест з двох
перехрещених долонь, який нагадує крила, то не складно

Здогадатися, що так передають албанський герб у вигляді
чорного орла на червоно-чорному тлі. Український
націоналістичний рух так само обрав червоно-чорний прапор, а
руками ми показуємо тризуб.

«Я кожного разу ледь стримую сльози, коли буваю на
меморіалі. Нас привозять сюди ще зі шкільного віку. Моя родина
нікого не втратила під час війни з сербами. Але я дуже чітко
пам’ятаю, як шестирічною дівчинкою разом з родиною змушена
була тікати до Албанії, це відчуття зі мною назавжди», –
розповідає мені Веса.
У цей час я згадую про свою шестирічну дочку, яка поїхала з
бабусею до Берліну, коли в Києві пролунали перші лютневі
вибухи. Безумовно, вона теж пам’ятатиме цю українсько-
російську війну дуже добре.
«У вас усе інакше, ніж було у нас. Вас підтримує світ, а ми
були беззахисні», – констатує місцевий гід, даруючи мені
брошуру з описом біографій родини Яшарі та інших борців за
албанську незалежність. Весь текст у ній просякнутий знаками
оклику – так упорядники намагалися підкреслити героїчність
свого народу.
У відповідь я терпляче пояснюю гіду, що Україна набагато
більша і нам все одно не вистачає зброї. Але ми боротимемося до
останньої краплі крові.