Мріяв звільнити Крим і стати мером Сімеїзу. Пам’яті Артема Скоропадського

На дев’ятий день смерті журналіста та колишнього прессекретаря “Правого сектору” Артема Скоропадського ми публікуємо спогати друзів про нього.

Артем помер 10 грудня в реанімації Обухівської лікарні в результаті важкої шлункової хвороби. Прощання відбулося на Майдані Незалежності та у Володимирівському Соборі в Києві.

Андрій Тарасенко, голова політичної партії “Правий Сектор”: Ми познайомились п’ятнадцять років тому на засіданні знаменитого Культурного товариства ім. Леся Курбаса. Артем довго боявся підійти, як зізнався згодом. Ніби страшні тризубівці з російськомовними не говорять, тільки б’ють. Відтоді власник російського паспорта та квартири у Москві почав учити мову та добиватися українського громадянства. Це був довгий і тернистий шлях. Та все ж наприкінці життя Артем Скоропадський отримав громадянство України та працював на посаді головного редактора ледь не єдиного україномовного друкованого журналу в країні. Цілеспрямованість і вірність ідеалам свободи та гідності були не єдиними унікальними рисами Артема.

Безвідмовність та бажання допомогти усім, що потребують, заслуговує на окремий допис. Якось на моє прохання Артем прихистив на тиждень нашого песика Сирника. Віддаючи його, Артем з подертим обличчям сказав: “Андрій Іванович, ти ж знаєш, як я не люблю собак. Проси що хочеш, але більше я цього монстра не візьму”.

Бажання допомогти друзям, справі, боротьбі, Україні рухало Артемом усе його життя. Під час великої війни він хотів мобілізуватися у ЗСУ. Та кому ж ти потрібен зі своїми болячками?Україна втратила свого рідного сина. Ми всі втратили вірного побратима та друга.

Андрій Ковальов, історик: Багато років тому, я дізнався про Скоропадського, бо читав його статті у Комерсанті на релігійну тему. Потім познайомилися особисто. Вони разом з Yu Barabash влаштували свого часу на Майдані акцію, як громадяни ерефії відмовлялися від своїх паспортів. Згодом Мовний майдан, потім Революція гідності, війна.

Скрізь Артем був серед перших. Хтось казав, що Артем – це хороший рускій, типу рускій, який за нас. Направду Артем був українцем, який народився у москві. Він був справжнім. Справжні українцем, справжнім патріотом. А ще він був справжнім християнином.

Він мав дуже цікаві спостереження і думки про Православну Церкву. І ми часто цими думками обмінювалися. Якось він почав зі мною говорити, що думає рукоположитися у священики. Цікавився моєю думкою. Я його підтримав. Але тоді він сказав, що хвороба може стати на заваді його служінню. Тоді я вперше дізнався про його хворобу. Я думав, що він перебільшує. Казав йому, що він занадто себе накручує і все буде гаразд. А він сказав, що якщо не знайде грошей на лікування – просто помре. Лікарі давали Артему ще кілька років життя. Я не вірив, що це може статися так швидко.

Ще до початку повномаштабної агресії ми робили з Артемом журналістське розслідування з Історія УАПЦ. Планували реалізувати ще кілька церковних та історичних проекти. Вже навіть ходили і пригляди місце під меморіальні дошки, щоб вшанувати наших героїв українського церковно-визвольного руху. Але потім повномаштабна агресія і всі проекти відклалися. Дуже сумно, бо тепер Артема нема.

Інтегент, інтелектуал, діяльний патріот та чесний і принциповий християнин. Царство Небесне! Вічна пам’ять і вічна слава Артему Скоропадському!

Юрій Барабаш, дизайнер: Складно написати щось про Артема – стільки всього було, такий він був непростий. Ми познайомились року 2010-го, коли в Купідоні друзі вказали на якогось чувака і додали, що це журналіст із росії. А я собі подумав: ну нафіга мені новий знайомий з країни, звідки я нещодавно звалив? Але виявилось, що цей чувак марить УССД і активно допомагає націоналістам—у часи, коли це навіть серед багатьох етнічних українців, м’яко кажучи, не було в тренді. Так почалися веселі роки нашого активізму і хуліганства.

А вже останній раз, коли бачились, я привіз йому своїх домашніх кабачків, і відвіз Артема з Оленою в Патріархію на вручення орденів за християнську журналістику.

Навіть не знаю, що ще сказати. Сумно, Артеме, що ти так рано пішов, сумно, що не посидимо в Криму, який ми обов’язково повернемо, і газета «Вечірній Сімеїз» публікуватиме смішні історійки, рецепти закруток і 25 способів укладки дров у печі.

Сакен Аймурзаєв, журналіст: “Артем був неймовірно чуйною людиною. Писав, дзвонив, питав, переживав, застерігав, радів, хвалив. Любили ми зустрітися і поговорити про церковні справи, про «лібералів», коханих і не дуже.
І ще – Артем відчайдушно кохав Україну. Тількі ти, друже, додумався відійти в день, коли у Львові ми хоронили Юрія Шухевича. Я дуже сумуватиму за тобою. Постараюсь не плакати.
“Бо плач не давши волі ще нікому,
А хто борець, той здобуває світ”.”

Кассандра Луценко, письменниця: Артем дуже любив книжки, вони в квартирі скрізь, їх ніколи не можна було рухати, а тим паче, підкреслювати щось фломастером. Я розумію, що саме література мала для нього особливу цінність. Артем болісно пережив анексію Криму. Він говорив, що після звільнення півострова росіян звідти треба депортувати, а йому з дружиною – переїхати жити у Сімеїз. Це була одна з мрій Артема – жити у Сімеїзі і навіть стати його мером.

А ще Артем любив готувати, ходити на продуктовий ярмарок на київському Подолі і спілкуватися з продавчинями. Він мав талант знаходити спільну мову з усіма людьми, бути своїм у будь-якій тусовці. Раніше його часто можна було зустріти в одному з барів-галерей на київському Подолі, де збиралися художники, письменники, поети і молоді українські політики.

У Артема було багато друзів, і якщо з кимось із них вчиняли несправедливо, Артем кидав усе, щоб допомогти.

Андрій Лозовий, політик:

Скорорад, Скоропад, як же так? як же так, Скоропад? ти не встиг. листопад…скоро сніг,Скоропад,ти б все зміг, але зліг…як згадаєш твій сміх – то не віриться зовсім ніяк -Скоропад, як же так?!..не вернеш час назад -із небес зорепад – і на цвинтарі зорі хрестами -ти живий у текстАх, Скоропад, ти ще з нами -і скривилося сонце скрізь сніг -бо від тебе це знак, як згадаєш, а скільки ти встигна майданах, в бою, на судах, як пили з коньяком лимонад -сумно стало якОсь, Скоропад, ти живий у словах, в наших спогадах й твоїх подарунках,в своїх вічних текстАх(а дівки додадуть: в поцілунках)та прокляті проблеми із шлунком -і в лікарню на спад ти пішов, як на хрест -у думках ти одразу воскрес, але хочеться випить з тобою і так ніжно погладити зброю, але ти кудись зник, ніби сніг, хоч вогнем був й згорів -ти ж так жити умів!ти скажи нам, що все це не правда!пам’ятати тебе будем завжди.бі вже зовсім, як сніг – не дожив до весни, поясни, роз’ясни ти нам, брат, як же так, Скоропад?

Георгій Стуруа, лідер гурту “Севастопіль”:

Вічна пам’ять кращому другу. Не писатиму стандартні вислови співчуття, адже він був нестандартною, надзвичайною людиною, з якою ми дружили, пишно движували і раділи життю з 2001-го року. Цей геніальний акціоніст за один раз принижував сотні протоватників in real life, коли ми з вами лише вчилися сратись в інтернетах. Іноді власною персоною, сам один, історично ярко.В середині 2000-х, приміром, Артем оформив заявку на чисельний мітинг УНА-УНСО в Севастополі, переконавши ментів, чиновників і апщєствєнасть, що проти рснявого пєрвамайського шабашу вийдуть шалені натовпи націоналістів, а натомість – явився в елегантній самотності з червоно-біло-чорною пов’язкою на руці.Палали сраки.Безліч прихильників радянщини разом із ментами та іншою шушваллю виставили себе на посміховисько лише через появу низенького юнака, якій холоднокровно роздавав інтерв’ю місцевим ЗМІ, не звертаючи на здичавілих уваги.Про видатні заслуги колишнього речника Правого сектору можна узнати без мене, тому подібні яскраві витівки заслуговують на окрему згадку. Для наших спільних пригод не вистачило би цілої книги, а в мене – сил та часу писати про це в армії, де четвертий день я намагаюсь закінчити цей пост і щоразу розгублююсь.Багато чого ви не узнаєте ніколи, проте повірте – що би в Скоропадському не дратувало вас, тільки близька дружба з Артемом розкрила би справжній розмах його суперечливої особистості.Він завжди поєднував максимально непоєднуване – це нас ріднило.Спочівай з миром, друже. Завжди пам’ятатиму.

Катерина Барабаш, журналістка: Сьогодні у Києві поховали Тьому, Артема Скоропадського, друга мого сина та мого друга, людину химерної долі, химерної душі та химерного розуму. Веселий, різкий, то надзвичайно привабливий, то такий, що відштовхує своєю парадоксальністю. Приїхав до Києва з Росії та й залишився там, ставши справжнім українцем, одним із засновників “Правого лікаря” та його прес-секретарем. Життя ніби бризкало з нього нескінченними ідеями та фантазіями, а ночами він часто писав мені листи, розповідаючи про свої нескінченні амурні перипетії. Останнім часом перестав – нарешті знайшов вірне кохання, одружився, необхідність у трагічних нічних сповідях відпала. Я раділа за нього, але грішною справою сумувала за його божевільними листами. Ми знали, що він хворий, але уявити, що все станеться так скоро, все одно не могли. Горюю і плачу по тобі, нестерпний друже…

Олена Солодовнікова, дружина: Він був джентельменом, я завжди відчувала, що він про мене піклується, в ньому дійсно уживалися разом революційність, боротьба і якась природня романтика. А ще він мав купу шанувальниць, які писати йому листи. Революція Гідності стала потрясінням усього життя Артема, навіть більшим за розпочату Росією повномасштабну війну. Він щороку вшановував пам’ять загиблих під час Євромайдану і зберігав вдома артефакти. Він володів словом, вмів розповідати найцікавіші історіі з власного життя, любив друковану пресу і красивий стильний одяг. На момент смерті Артему був 41 рік. На будинку, де він жив, хочуть встановити пам’ятну дошку. Побратими і друзі Артема подбають про те, щоб його іменем було названо вулицю в Києві і відкрито бібліотеку.

Олександр Міхельсон, поет, перекладач:

Я ж бо й не відаю, як він помер. Про що подумав в останню мить. Жодне поліно не знає нічого, аж поки геть собі не згорить. Його жінка сказала мені: «Я не знаю, як жити далі». Я мовчав, перераховуючи його медалі.Медалі були віртуальні. Медалі та ордени. Ми з ним сперечалися часто про те, хто ми, а хто – вони. Слово було його зброєю: меч, і кольчуга, і щит. Я мав померти першим, я ж маю більше літ.Я мав той самий досвід, ту саму практику, але я є – а його от у яму глевку глину вкладуть в домовині із пластику, підробленого під дерево, наче шляхетний тон, й він ляже мені на серце зайвою сотнею тон.Хоча… Чому б ото зайвою? Кров наша – не вода. Кожному з неба світить несправедлива біда. Кожному видно, що смерть за рогом чека. І онкологія – стиснута в пальцях чека. Та й не в діагнозі справа, а в долі. Я досі не розумію: нас-бо тут дохуя,сім, чи то вісім, чи дев’ять мільярдів химермертвих. Для мене він. Не помер.