Олександр Положинський: «Не зможемо ставитися до росіян добре, поки ми не повириваємо їм всі зуби»

Існує небезпека, що ми в черговий раз у своїй історії наступимо на ті самі граблі, – вважає співак Олександр Положинський.

– Є категорія українських виконавців, скажімо гурти «Нєрви», «Пошлая Молі», що роками мешкали у Москві,  робили тури всіма замлешими російськими містечками, заробляючи на хліб. Вони оминали політичних висловлювань, хоча вплив на молодь мали великий – збирали стадіони.  І ось раптом вони виступають у Варшаві і оруть «Слава Україні!». Що це за хамелеони?

– Я з тих, хто намагається вірити у краще. Хочеться думати, що люди прозріли. Жили вони собі і вважали, що їх справи держави не стосуються. Але раптом стається таке, на що вже не можна закрити очі. Припускаю, що в такій ситуації людина може справді змінитися.

Для них це був шок, як для нас колись смерть людей на Майдані. Але для нас війна не зупинялась і до початку широкомасштабного наступу. А були люди, які це свідомо ігнорували або просто не помічали, бо їм так було комфортніше поставити свій організм на функцію захисту від сприйняття такої інформації.

Можливо, вони прозріли, коли від бомборувань постраждали їхні родичі. І тепер ці музиканти хочуть виправити свій негативний імідж. Я не вірю, що це роблять люди, які не мають ніяких почуттів до України. Хоча не можна виключати, що для когось це коньюнктура та спосіб зберегти свої позиції у інфопросторі. І як варіант протарувати собі шлях на західний ринок, коли на нас скеровано стільки уваги і відкривається стільки зачиненних раніше дверей. Власне, не можна виключати, що тим музикантам перекрили повітря у РФ, сказали, що ти з країни, якої не існує, тому іди геть. Я на тому не дуже добре розуміюся, бо лише один раз виступав у Росії і не був у того в захваті.

– Як тебе туди занесло?

– Це було ще на початку двотисячних, нас запросили організатори одного вуличного фестивалю. Мені не сподобалося все, починаючи від організації опенейру. Коли ми виступали, то я відчував себе не у своїй тарілці. Спочатку нам кричали “Пой по-русски”, а під кінець втомлювались з нами танцювати, тому що не звикли до такого режиму виступів.

Жодного кайфу від концерту тоді не отримав. Був якійсь зовсім незрозумілий список учасників фестивалю, які ніяк непоєднувались один из одним – від махрової попси до панків.

Ще запам’яталось, що всі мали проходити через ментовськи рамочки металошуачів. Стався кумедний випадок: наш тодішній гітарист Муха взяв з собою варені сардельки, що не доїв і запхав їх у надрізану пластикову пляшку. Менти вирішили, що то в’язанка динаміту, і довго її роздивлялися.

Взагалі, щодо музики, то тоді наш альбом хотів видати московський лейбл але обов’язковою умовою ставили перезаписати кілька пісень російською, і ми на це не погодились.

– Тобі гріє зараз душу, що через війну українська музична квота нарешті перемогла? Навіть “Русское радіо” змушене було змінити назву на “Радіо Байрактар” і видавати відповідний контент?

– Я завжди слухав ті радіостанції, де не чув всього того російського гівна. І однозначно, всі ті радіостанції, що нам його  агресивно насаджували, мають нести відповідальність. Вони не давали доступ дло якісної української музики. І цього їм не можна пробачати. Дякуємо, що

Зараз перевиховались. Але якби вони не змінили свої плейлісти, то їх би просто винесли. Це ж не можна уявити, що “Русское радіо” продовжує свій оптимістичний ефір, коли навколо нищать наші міста і села, гвалтують наших жінок.

– Чи існують нормальні руські? Питаю, бо є категорія українців, які сумлінно продовжують їхні пошуки.

– Фактично, я проводжу дослідження – почав фоном слухати багато різних розмов з росіянами в ютьюбі. І навіть, здавалося б, коли говорять найкращі з них, які заявили про свою позицію, висловлюють багато правильних речей, все одно у них час від часу промальовується зневажливе та зверхнє ставлення до всього українського. Дуже часто вони згадують про Крим так, що незрозуміло чи підтримують вони анексію чи ні – так, щоб не підкопатися. Багато з них і досі називають нас “укАінцамі”. Дрібниця, але ж неприєсно.

Для мене особисто «хороші руські» закінчилися 25 лютого, особливо, якщо до цього числа вони чітко не сформулювали свою позицію. І це має бути не просто “ганьба Росії”, як висловився один культовий для багатьох персонаж(Співак Борис Грєбенщиков – Країна). Треба назвати речі не загально, а у категоричній формі. Росіяни себе вже не виправдають. Я готовий приймати їхні слова підтримки, але моє ставлення до них не зміниться. Черв’ячок недовіри залишиться.

Нещодавно потрапивна нову пісню “Рускіє” “Ногу Свело” від їхнього лідера Покровського, де він відкриває очі на світ зємлякаам. Чувак, у 2008 році твоя Росія напала на Грузію, у 2014 році віджала у нас Крим і наробила біди на Донбасі. Куди твоя Росія не лізе, всюди несе смерть і розруху! І ти раптом прозріваєш? Тут  мене ніхто не переконає, що чувак не перевзувається. Або він настільки тугий, що тільки все зрозумів, хоча за текстом пісні цього не скажеш. Що ж ти так довго ті думки народжував?

– Він поки до Нью-Йорку не переїхав, то не міг вторпати…..

Зараз у нас постійно намагаються знаходити тих “хороших руських”. І існує небезпека, що ми в черговий раз у своїй історії наступимо на ті самі граблі. У росіян є тактика – спочатку вони такі дєрзкіє, ми всім вам покажемо. А потім як отримують добрячого прочухана, то роблять вигляд, що стали білими і пухнастими, пропонують дружбу.

Ти розслабляєшься. А вони тобі сують ножа в спину. Тільки повірив, що росіянини не ворог, і вони втикають ножичка. Так відбувається від Боголюбського(Князь, який організував пограбування Києва.- Країна) до сучасних політичних діячів. Скільки можна на це вестися? Треба максмально нейтралізуват РФ, знівелювати її вплив на міжнародну політику, зробити її беззубою. Як казав Атос, забравши у Міледі записку Кардинала Рішельє: “А зараз, єхидна, коли я виврав у тебе зуби, якщо зможеш кусайся”. Поки ми не повириваємо у  росіян всі зуби, якими  вони можуть кусатися, ми не зможемо ставитися до них добре.

– Поясни, будь ласка, тим, хто досі не розуміє, чому потрібно зносити пам’ятники Пушкіну?

– А чому вони мають бути? Бачив новину, що тільки у Чернігівській області більше ста пам’ятників Пушкіну. Повний абсурд! Мені в центрі Луцька ріже око вулиця Пушкіна. Якій Пушкін? Він що, кращий за українських поетів, яких багато хто і не знає? Зносити пам’ятники Пушкніну треба тому, що він штучно нав’язаний і розкручений, і він – один з елементів гібридної війни. Навіть якщо відкинути ідеолоігчний аспект, залишити тільки літературний контекст. Скажімо, ти – прихільник Олександра Сергійовича. Нащо тобі його пам’ятник? Він що – історична особистісь або символ як Тарас Григорович? Якщо я люблю поезію, то маю її частіше читати. А  бюст мені нащо – на день народження квіти класти?

– Існує теза, що окупація Волині не входить в плани Путіна, бо вона все одно не підкориться. Згоден?

– В глибині душі мене б могла потішити і навіть заспокоїти така думка, але я певен, що у нього плани загарбати всю Україну. В мене було передчуття, що мені доведеться жити у час великої війни з Росією. У них не стояло завдання трошечки нам нашкодити. Їм треба було, щоб нас взагалі не було. Путін та його поплічники нас ненавидять, і їхня мета аби нас взагалі не існувало. З одного боку, це спростило б фальшування їхньої історії, з іншого боку – їм заважає сусідня країна, яка посітйно ламає плани, показуючи свою силу. Так, ця сила – не бездоганна, не здатна одразу їх знищити. Але ми постійно проявляємо свою волю і намагаємось розвиватися. У нас відбуваються революції, проходять вільні вибори. Такий приклад демократичної країни прямо поруч з кордоном російській верхівці зовсім не потрібен. Для них Україна, що стає все кращою та кращою, – пряма загроза. Тому і починають з’являтися усякі безглузді псевдоісторичні теорії, що України ніби ніколи не існувало.

– Вважаєш, що Путін дійсно схибив або насправді він не злетів с катушок і лише грає на публіку в недоумка?

– Я не лікар, але допускаю, що в нього в голові каша з усяких недолугих історичних доктрин, які вписалися у його світогляд. Крім того, його дії підсилються іншими факторами. Варто побачити його перші інтерв’ю, де Путін виглядає і розмовляє, як чмошник. Він такий був зашуганий, сам не міг повірити своєму щастю, що несподіванно так високо залетів. І повіняти це з вальяжним Путіним сьогодні. Зовсім різні люди. Якщо відбулисть такі корднальні зовнішні зміни, то в середені вони не менш значущі. Ми не маємо займатися самооманою, що російська армія занадто слабка, і достатньо один раз вдарити і вона одразу посиплеться. Вони мають величезну потугу за ресурсами. І людина, як очолювала ту махіну, коли все було добре з нафтодоларами, він, звісно, почувався напівбогом. Казав щось – і все зроблене. Зутрічався з лідерами сучасного світу, всі його слухали. Всі дурниці, що він казав, розносили випуски новин. З’явилась купа можливостей. Це може зірвати дах кому завгодно! Психіка людини слабка, ти можеш зламатися. І через це пустити собі кулю в лоба, або навпаки – пустити кулі у тисячі людей.

Ще є вірогідність, що на першому місці стоять навіть не імперські амбіції, а персональні образи.  Ти такий собі імператор , а тебе в одній країні постійно називають ху…лом – тільки це доводить до сказу.

– Версію про глобальний преділ впливу у світі відкидаєш?

– Яке протистояння Росії та Америки? Які у РФ взагалі шанси? Як можна порівнювати науковий, економічний потенціали цих країн? Я не ідеалізую США, але у РФ стільки дріб’язкової підлості. Типу як вдарити слабшого, коли він тебе не бачить. І зробити при цьому вигляд, що нічого не робив. Всі їхні вчинки низкі та огидні. Якщо Америка щось таке підле і робить, то воно прийнамні не так помітно.

– Але що ж нам з тими орками робити? Вони ж не зникнуть всі й одразу.

– Не впевнений, що раптова смерть Путіна стане для українців полегшенням. Замість нього може прийти такий самий правитель або ще й гірший. Зробити щось може тільки радикальна зміна режиму. А так буде лише моральна сатисфакція, що цього гівна більше не існує у світі. Так само, як  відбулось з Жиріновським, який здох і не буде знати, як ми розвалим Росію. Стосовно Путіна, мені б хотілось, щоб він  був заарештований і засуджений. А це можливо лише в тому випадку, якщо у РФ з’явиться якась справді альтернативна політична сила.

На сьогодні не бачу для її появи підстав, але ми живемо в світі, де відбуваються непредбачувані речі. Як варіант всі країни нарешті вирішать позбутися РФ, і це буде тригером для  внутрішнього вибуху і зміни їхнього суспільства. Однак то я вже занадто розгулявся у своїх фантазіях.

– Чи доречно критикувати українську владу під час війни?

– Якщо критика обгрунтована, то так, маємо це доносити. Вже у перші  дні широкомасштабного наступу я намагався донести, що не можна дозволяти собі брехати навіть з високою метою. Скажімо, почали розганяти, що українська армія одним ударом знищила три тисячі нападників. Звичайно, нам приємно  чути, що ЗСУ такими партіями відправляє до пекла. Але я не хочу радіти вигадкам. Здається, що брехня з благими намірами, то не страшно. Але вона впливає на те, що люди починають не довіряти один одному, гризтися між собою. Нам потрібна єдність і взаємоповага на горізонтальному рівні.

– Як оцінюєш трансформацію Зеленського?

– В мене до нього від початку було неупередженне ставлення. Не приховую – не хотів, щоб він був президентом. Багато чого, що він робив до початку російського наступу мені не подобалось. Хоча окремі покращення доріг в доброму сенсі вразили.

Те, що з початком війни Зеленський не злякався для мене не стало відкриттям, це було природньо для нього через його пацанячість, бо він її з самого початку намагався демонструвати. І хоч він інколи недолуго виглядав у бронєжилеті та в шоломі, я знаю тих, хто взагалі в ті часи не їхали на фронт через страх. А він їхав. І це було свідченям того, що він не такий боягуз, як про нього кажуть.

Як він себе поводить зараз з точки зору дипломатії виглядає трошки хамські. Втім така прямолінійність та грубість втім може свідчити про його щирість. І воно працює з політиками, вливає на громадян різних країн світу.Чи багато було прикладів, коли всі аплодують президенту стоячи? Можливо, в чомусь це заслуга не президента Зеленського, а актора Зеленського, тому що він добре вживається в роль. Він може швидко щось вивчити, прогресує в українській та англійській мовах. Ми бачимо результат його дій. Зрозуміло, що це заслуга не виключно одного Зеленського, але і команди його спічрайтерів. Крім того, до цього сприйняття докладають свої зусилля ЗСУ.

– Тобі до війни Офіс Президента пропонував балотуватися в мери. Чому не пристав на цю пропозицію?

–  Почнемо з того, що я не підтримував “Слугу народу”, то з якої радості мав від них балотуватися у мери? Звичайно, я міг спробувати стати мером, який уособлював би твердження про те, що на посаду несистемна людина і нічого не зробила корисного. Бо якщо ти не з системи, то вона тебе з’їдає. Зробили б з мене цапа відбувайла, був би антиприкладом.

– Яким був твій військовий досвід за ці два місяці?

На початку лютого я почав процедуру вступу в луцьку тероборну – збирав документи, проходив медкомісію, писав заяви….Робив всю цю марудну роботу. Підписав контракт. Це був важливий крок. Але потім з’ясувалось, що змінилась процедура і треба все перепідписувати. Коли вже наш луцький аеродром відбомбили ракетами місцеві діверсанти, я поїхав в батальйон отримувати зброю, але довелося знову заповнювати бланки. Я чекав на команду, але сказали, що зброї нема і поки потрібні люди з військовим досвідом. Я зібрав валізу і чекав, що покличуть на навчання. Але нічого не відбувалося. Тим часом у Києві вже велися бої на околицях, роздавали зборю з вантажівок. Ми з Арсеном Мірозояном поїхали до столиці. Там нам дозволили  доєднатися до військового формування, доручили прикриття об’єкту, вручивши два автомати і три магазини. Був чіткий інструктаж, що робити в яких випадках. Менше тижня ми там провели, це не було щось героїчне – ніяких засідок, просто знаходились у приміщеннні. А далі  підрозділ змінював задачі, але там ми вже точно були не потрібні, максимум, що нам могли б довірити – бутерброди на кухні. Тому вирішили переключитись на волонтерство – трошки допомоглали госпіталям, збирали кошти на транспорт військовим.

– Натхнення створювати нові треки зараз присутнє?

– Саме у перші дні великої війни, я написав близько десятка різних текстів, але тільки один з них виглядає, як потенційна пісня. Тексти я оприлюднив, і дав людям дозвіл з ними працювати. Останнім часом нічого нового не з’являється. В мене бувають такі періоди. Я вже так багато написав, що можу вже не паритися, чи створюю щось нове чи ні. Інколи навіть внутрішній спротив виникає, коли  просять написати черговий військовий гімн. Нещодавно з таким запитом зверталися прикордонники. Я не проти, щось у мені жевріє, але не відчуваю досі потенціал. Не хочеться щось видавати за вимогою. Пісню про морську піхоту, я виношував років п’ять. Ми планували записат разом з “OT VINTA!”, але так і не склалося побачитися, і довелося робити дві окремі версії.

– Маєш зараз бойовий настрій?

– В мене є відчуття безссиля стосовно Тайри, яка знаходиться у полоні.(Медик-волонтерка Юлія Паєвська – Країна). Важко уявити, що там з нею відбувається, знаючи її характер. Вороги мають її люто ненавидіти, оскільки вона врятувала життя багатьом людям. І усвідомлення того, що я не можу їй ніяк допомогти, нічим зарадити, мене просто з середини вивертає. Це величезне внутрішє виснаження, відчуття безсилля, що висмоктує житттєві сили.

Текст – Олена Солодовнікова