Музикант Євген Гудзь,Gogol Bordello: «Споконвічні українські риси – стійкість, незламність і витривалість»

Майже одразу після початку нової фази російсько-української війни Gogol Bordello виклали в мережу трек “Тероборона”.

– Він народився буквально в перші хвилини агресії. Завжди полюбляв музику Карпат, Західної України. Наш гурт часто виконував на концертах відомий танок аркан. Ми зробили хардкор-версію, бо відчували той запал люті, що мав додати людям енергії, натхнення та сили. Буде ще другий варіант цієї композиції разом із вокалістом легендарної панк-групи Dead Kennedys Джелло Біафра. Він перший зателефонував мені, щоб підтримати український народ.

Багато українських митців пристали до лав територіальної оборони чи Збройних сил України. Підтримуєте їхнє бажання воювати не на мистецькому фронті?

– Звісно. У кожного є власне право робити, як йому підказує серце. Тим більше, що творчість і боротьба в багатьох людей мистецтва перетинаються. Згадати того ж французького письменника Альбера Камю (під час Другої світової очолив рух Опору. – Країна). Це природно. У мене багато українських друзів у теробороні.

Самі на їхньому місці наважилися б узяти до рук зброю?

– Так, приєднався б до них. У США наша допомога лімітована лише нашим фандрайзингом і креативом. Тоді, коли велика частина мене хотіла б зробити більше.

Багато світових зірок на зразок Ніколсона, Камбербетча, Куніс викладають відео, в яких підтримують Україну, збирають кошти для біженців. Це бажання бути у тренді чи справді щирі жести?

– Можливо, для когось, особливо поп­зірок, справді є елемент кон’юнктури. Але важливо знати, що багато хто робить це поза трендами, від душі. І завдяки цьому все більше іноземців цікавиться історичними фактами, що зумовили російсько-­українську війну. Нещодавно я годину спілкувався з приятелем, режисером Джимом Джармушем. Він хотів знати саме історичне підґрунтя конфлікту.

У мене багато друзів у теробороні

Що саме він намагався зрозуміти?

– Він – американець. А представнику нації, що існує трохи більш ніж 300 років, важко зрозуміти, що бувають конфлікти, які тривають п’ять століть. А ось ірланд­цям можна нічого не пояснювати. Вони скандували “Слава Україні!” ще до того, як я з’являвся на сцені. Той самий ефект у польській і латвійській діаспорах. У США купа діаспор, які натерпілися від Москви. Практично щодня нас кличуть виступати. Мер Нью-Йорка наказав підняти український прапор у Даун-тауні. Висітиме там до перемоги.

Як ви відповідаєте на сакраментальне запитання, чому українці – не росіяни? Як пояснити, що ми можемо чинити супротив, а вони – ні?

– Це просто: різниця полягає у вихованні. Відмінність українців – це свобода й іноді трохи анархії, як у батька Махна. Особисто я докладно вивчав його роботи вже в американському коледжі. У нас був клас, присвячений історії анархізму. Українці націлені самі вирішувати свою долю. У Росії це давно викорінили, а може, цього й не було взагалі. Наші культури зовсім не стикуються. Росіяни не розуміють, що в нас на генетичному харддрайвері різні коди. У них споконвіку то Іван Грозний, то Йосип Сталін, то Путін – однакові за сутністю.

Ви зберігали українську ідентичність, хоча поїхали з України 30 років тому. Натомість зараз є непоодинокі випадки, коли російські окупанти, які віддають команди знищувати Україну, вчилися в наших вузах, тобто ходили нашими вулицями, жили серед нас. Це в голові не вкладається.

– Я теж не уявляю, як це можливо.

Початок повномасштабної війни став для вас несподіванкою чи іноземні медіа морально підготували?

– Не вірив, що все буде настільки брутально. Але я не можу сказати, що це сталося зовсім несподівано. До цього була купа нелюдських витівок росіян щодо українців і інших народів. Така зухвала поведінка – знак відчаю та повної агонії наших супротивників. Вони оперують застарілою ментальною моделлю, страждаючи на постколоніальний синдром. Країни на зразок Англії та Франції, навпаки, бажають бути поза власним колоніальним минулим, по­збутися цієї карми. Той самий письменник Кіплінґ, репутація якого в Британії повністю зруйнована, бо він прославляв колонізацію Індії. Якщо ви говоритимете про Кіплінґа в Англії, то вас вважатимуть недоумкуватим.

Це непорядно – заходити до чужого дому та брати там щось. Але Росія робить саме так. Думати, як росіяни, мовляв, загарбуючи території, роблять щось видатне, – це божевілля. Хоча підсвідомо вони розуміють, що є глибоко периферійною країною.

Почалася активна дискусія щодо виключення російської культури зі світової мапи. Чи реально позбутися всього “російського скарбу”, зокрема толстих і достоєвських?

– Фактично цей процес розпочався багато років тому, коли агресивно нав’язували “русский мир”. Якось я був у Аргентині, в поселенні в джунглях, де розташувалася перша хвиля українських емігрантів – такі собі хардові галичани. В ідіотських російських медіа я читав, що ця територія населена російськими емігрантами з України. Але спробували б вони приїхати туди і сказати там щось про росіян. Так працює пропаганда.

Сумнівно, чи росіяни взагалі мають власну культуру. Світ знає, що “Очі чорні” створили німецький композитор та український поет. Багато кому відомо, що так звана російська матроська пісня “Яблочко” теж англійська в оригіналі. Й таких прикладів безліч. Досить брати українські та грузинські танці й видавати їх за російські. Навіть матрьошку вони вкрали, це був японський сувенір.

Чи винні всі жителі РФ у тому, що зростили путінізм?

– Звісно, це продукт колективного розуму. Він говорить, а всі піддакують. І це надає їм відчуття підвищеної особистої значущості. Така примітивна форма існування не є проявом розвинених людей. Але на цій значущості вся російська культура й базується. Як Гребенщиков казав: “Понт – національна російська риса”. І той понт ще і з елементами манії величі.

Як ставитеся до реакції так званих російських рокерів, які здебільшого зробили загальні заяви проти війни, не знаючи, хто її розв’язав?

– Якщо відверто, я за цим не стежу. Мені той російський рок на хрін не потрібен. Я за ним навіть не стежив, коли ще жив у Києві. Ходив на концерти “ВВ”, “Братів Гадюкіних”, “Колезького Асесора”. Тоді ж познайомився з гуртом Sonic Youth, що завітав із Нью Йорка, – й саме після цієї зустрічі захотів туди переїхати. До речі, їхній лідер ще тоді сказав, що з усіх пострадянських міст тільки на концерті в Києві він відчув зв’язок з аудиторією, а в інших запам’ятав тільки погану жрачку. І зараз Sonic Youth активно підключився до збирання коштів для українців.

Зухвала поведінка – знак відчаю та повної агонії наших супротивників

А російський рок завжди був фоновим явищем, бо вчитися там немає чому. Взагалі є сумніви, що ті звуки мають стосунок до року.

Є ще окремий музичний кейс, коли частина українських артистів, які виступали в Москві, зайняла “очікувальну позицію” і відмовчується, не артикулюючи свого ставлення до ворога. Це такий музичний колабораціонізм?

– Ганьба. Ці попсовики, мабуть, не знають, де тепер притулитися. Gogol Bordello вже 10 років не приймає пропозицій виступити в Росії. Тож для нас це питання давно закрите.

– Євгене, ви мешкали на Оболоні?

– Так, переїхав туди у третьому класі. Це був такий собі Бронкс (у Нью-Йорку. – Країна), район з таким самим вайбом, де треба було вміти захищатися. Пісок, будівництво – там іноді гинули такі хлопці, як ми. То був рафовий район, зараз атмосфера змінились у кращий бік.

Місяць тому на Оболонь заїхав танк і його зупинили місцеві гопники. Драйв не зник.

– Я одразу дізнався про цю новину. Там залишилися сміливі хлопці.

Коли дивитеся на бомбардування українських міст, то виникає відчуття, що відбирають вашу юність, знищують спогади?

– Це болісне відчуття: ти в цьому будинку мешкав або там жили твої друзі, ось тут була твоя музична школа, тут – репетиційна точка. Це викликає бажання ставати сильнішим, об’єднуватися. Це тисне на психіку, коли бачиш руїни знайомих будинків, однак це дає відчуття згуртованості. Вже немає байдужих до ситуації. Коли я жив у Бразилії, то бачив там емігрантів, які драйвово зберігають свою культуру, але навряд відчувають себе разом з Україною. Але тепер відбувається трансформація, діаспора всього світу єднається.

Підсвідомо вони розуміють, що є глибоко периферійною країною

Світ знову поглинає нова хвиля еміграції. Як автор хіта “Еміграніада” яким ви бачите результат чергового масового переселення українців?

– Багато хто повернеться на Батьківщину. У нас є така традиція – повертатися. Так було, коли українці емігрували в Канаду на початку XX століття. Вони заробляли, поверталися і знову їхали через більшовицький терор. У сучасності після перемоги України, яка продовжуватиме розвиватися в демократичному руслі, багато хто захоче повернутися. Бо в Україні душевно комфортні міста. Тут класні люди. Я не бачу для України іншого сценарію, крім перемоги.

У нас до війни маргіналізували націоналістичну спільноту, не особливо до неї прислухалися. Тепер ситуація зміниться?

– Україна – складна багатоповерхова держава, в ній є різні прояви національного духу. Вважаю, що патріотизм залишатиметься на різних поверхах України.

Ці попсовики, мабуть, не знають, де тепер притулитися

Чи з’явився в українських митців шанс голосно заявити про себе у світовому масштабі?

– Справа не в тому, щоб використовувати момент, а у сталості. У нас завжди була невідповідність того, скільки в нас талантів, і скільки з них репрезентовані у світі. Цікавість до яскравих голосів з України є. Треба бути готовими й давати максимальну якість. Маємо бачити себе в глобальному контексті.

Українська діаспора всього світу єднається

Як нам зацікавити українською музикою, фільмами, крім того факту, що страждаємо від війни?

– Світ цікавлять такі властивості, як стійкість, незламність і витривалість. А це споконвічні українські риси. Gogol Bordello – панк-гурт, у який ніхто не вкладав грошей. Ми зробили кар’єру самі. Сідали в бус і не вилазили з нього три місяці, колесили Штатами та Європою. Це було фізично важко. Але саме мої українські риси дали змогу не зламатися. І ці якості важливі досі. Планета населена не сильними людьми, а розбещеними слиньками, які вважають, що музика народжується в айфоні. Їм важко уявити, що можна піти воювати в тероборону. Але рано чи пізно у двері стукає реальність. І українці готові стати справжніми культурними героями, з яких братимуть приклад.

Автор: Олена СОЛОДОВНІКОВА