У Харкові остаточно зрозуміли: більше ніяких «перших столиць»

“Люби Харків або забирайся геть!” Такими войовничими фразами рекламував себе канал “Перша столиця” на початку нульових. Це була моя перша робота “на телику”, й вона видавалася найкращою. Ми робили щотижневик про культуру й історію, знімали документальні фільми. Наш ідеолог Костя Кеворкян (чи як його всі кликали – Кєша) культивував серед харків’ян гордість за своє місто. Саме цей кудлатий чоловік із кучерями а la ранній Макаревич вигадав бренд “Перша столиця” та оскаженіло розмахував ним, наче прапором. Однак завжди забував уточнити, що Харків був столицею більшовиків, тобто центром червоного терору. Кєша, як мантру, по­вторював, що “в нас найбільша площа в Європі”, й аж ніяк не був проти велетенського монумента Леніну посеред неї. Містян усе це звеличення-“остоличення” окриляло й надихало. Ми не почувалися провінціалами. Тому я навіть не здивувалася, коли торік побачила в тамтешньому приватному зоопарку скульптуру “Глобус Харкова”. Справа Кеворкяна квітла буйним цвітом.

Колектив програми “Перша столиця” складався з освічених і начитаних людей – мистецтвознавців, випускників консерваторії, письменників, театральних режисерів, викладачів вузів. Однак уся ця мудрість не заважала їм ніжно оспівувати пам’ятник революціонерам – величезне кам’яне одоробло поблизу станції метро Радянська. Щоб видавати оди Миколі Скрипнику та Павлові Судоплатову (голова Народного секретаріату – першого українського радянського уряду, керівник радянських закордонних диверсійних спецслужб відповідно. – Країна). У нашому світогляді не існувало такої тематики, як розстріл кобзарів або жертви Катинської трагедії, не було таких персоналій, як Гнат Хоткевич або Микола Міхновський. Натомість ми 300 разів сповістили, що саме в Харкові Маяковський кукурікав, коли програв у більярд. Тоді це здавалося цілком нормальним – за 10 років після проголошення незалежності продовжувати героїзувати радянський спадок, не згадуючи про його темний бік.

Коли під час помаранчевої революції тодішній голова обладміністрації Кушнарьов під час виступу добалакав­ся до погроз створити Харківську Народну Республіку, “Перша столиця”, звичайно ж, стала на бік сепаратиста й відбілювала його, як могла. Адже вся кушнарьовська риторика цілком укладалася в концепцію “гордий Харків упорається сам, бо він сам собі держава, такий собі Ватикан”.

Мине ще одне десятиліття. Харків’яни зірвуть колорадські стрічки, що їх почали ладнати до ліхтарів Добкін і Кернес. Після Революції гідності Кеворкян проголосить себе політичним біженцем і, підібгавши хвіст, утече до Криму. Вочевидь, він розлюбив Харків, якщо за власним заповітом забрався з нього геть. Власне, він залишив місто, бо відчув, що воно змінюється й більше не потребує його опіки – махрового совка з комплексом неповноцінності. З якогось крихітного приморського містечка, сидячи в піску у старих шльопанцях, Кеворкян строчитиме пропагандистську ахінею для третьосортних рашистських сайтів. Не пропадати ж таланту випускника Московського літінституту. Харків нарешті позбудеться настирливого жителя, що, як на аркані, тягнув його в радянщину-кеворкянщину.

У нашому світогляді не було розстрілу кобзарів

З міста впаде закляття. Після зникнення “першостоличника” в Харкові нарешті знесли пам’ятники Леніну й одоробло з революціонерами, перейменували вулиці та станції метро. Зв’язок прямий – Кєша багато років входив у всі топонімічні комісії міста, як вірний пес, охороняв спадщину Радянського Союзу.

Цікаво, з яким обличчям ідеолог “Першої столиці” дивиться, як його російські товариші скидають бомби на Харків? Чи він хоч якось рефлексує з того, що знищено історичні будівлі в центрі, про які він сам робив сюжети? Трохи позіхає, коли розглядає руїни Салтівки? Мало не всі колишні працівники “Першої столиці” сьогодні розмовляють українською мовою та розводять руками: “Ми не знали, що обслуговували хибну ідею”. Час мине, місто відбудують після очищення вогнем. Тут остаточно зрозуміли: більше ніяких “перших столиць”.

Олена Солодовнікова