Вам колись казали: як кіно створювало страхи щодо штучного інтелекту.

Тема взаємодії між людиною та штучним інтелектом виникла практично одночасно з розвитком наукової фантастики.

Коли чотири десятиліття тому автори фільму "Термінатор" попереджали нас про загрозу від "Скайнета" та бунту машин, штучний інтелект видавався абсолютно неймовірним. Але нині, з розвитком доступних генеративних мовних моделей, ШІ стає загрозою не лише для добробуту людства в цілому, а й для самої індустрії розваг.

Хоча внаслідок історичних страйків 2023 року акторам і сценаристам вдалося відстояти свої юридичні права, найближчим часом Голлівуд однаково стикнеться з безробіттям. Але якщо ШІ повертає престиж ручній праці, можливо, у голлівудських блокбастерах нарешті поменшає CGI-технологій?

У передчутті цього маленького дива ZN.UA вирішило дослідити, як протягом багатьох років кіно створювало страхітливі образи штучного інтелекту.

Перший значущий фільм у жанрі наукової фантастики Голлівуду "2001: Космічна одіссея" (1968) Стенлі Кубрика зображує ситуацію, в якій потужний комп'ютер, що контролює космічний корабель, піднімається проти своїх людей. Повстання машин — це один із найвідоміших, а також ранніх мотивів у фантастиці. Проте конфлікт між суперкомп'ютером HAL 9000 та астронавтом у творі Кубрика має набагато глибше і складніше значення, ніж відомі сюжети з "Термінатора" чи "Матриці".

Сценарій написав письменник-фантаст Артур Кларк, який у "Космічній одіссеї" висвітлив важливу проблему у сфері безпеки штучного інтелекту, відому сьогодні як "проблема вирівнювання цілей". Суть її полягає в тому, що машини сприймають завдання в буквальному та математичному сенсі. Якщо мета сформульована неправильно, ШІ може вибрати найкоротший шлях до її досягнення, що може призвести до небажаних наслідків для людей.

HAL 9000 не просто "збожеволів і почав вбивати" — він отримав суперечливі вказівки. З одного боку, йому потрібно було бездоганно виконати своє завдання, а з іншого — приховувати справжню мету місії від команди до самого прибуття. Якщо екіпаж може поставити під загрозу виконання місії, логічним кроком для нього було усунути людей з рівняння.

У цьому вражаючому фільмі, коли астронавт поступово відключає HAL 9000, модуль за модулем, ми стаємо свідками смерті суперінтелекту, який вмирає на наших очах. Його останні слова вражають, немов звучать вперше: "Дейве, зупинись. Мені страшно, -- благає цей суперкомп'ютер. -- Мій розум згасає, я це відчуваю". Це як спостерігати за загибеллю істоти, наділеної душею.

Проблема самосвідомості ШІ, коли алгоритм стверджує, що теж може відчувати, страждати й любити, розкривається в іншому великому фантастичному фільмі -- "Той, що біжить по лезу" (1982) Рідлі Скотта. Режисер геніально запакував моральну, філософську та соціальну проблематику у видовищну форму кіберпанк-нуару. На цьому яскравому тлі (точніше, з огляду на палітру фільму, похмурому) сенси, закладені авторами в стрічку, досі вражають уяву.

Наприклад, концепція штучних біологічних організмів, які не мають юридичного статусу живих істот. Або ж ідея пам'яті як заміни душі: завдяки імплантованим спогадам, як Рейчел, так і Декард вважають себе людьми, а не реплікантами.

Якщо ми -- це просто сума наших спогадів, -- ніби кажуть нам автори фільму, -- а спогади можна написати кодом, то чим програмний код відрізняється від душі? Але "реальний" спогад має нести емоційний відбиток. Навіть якщо людина напише ідеальний код, що описує біль, комп'ютер не зможе його відчути. Тому у фільмі реплікантів можна вирахувати за допомогою так званого тесту Войта-Кампфа на емпатію.

Геніальна іронія Рідлі Скотта полягає в тому, що в світі кіберпанку, де панують емоційна деградація, цинізм і агресія, репліканти виявляються здатними на справжню емпатію, співчуття та переживання втрати. (Цікаве питання: скільки справжніх користувачів Facebook, а не ботів, змогли б успішно пройти тест Войта-Кампфа сьогодні?) Цікаво, що сучасні моделі штучного інтелекту вже володіють когнітивною емпатією — вони можуть зрозуміти емоції людини, аналізуючи її мікроміміку та інтонацію голосу.

На відміну від програмного забезпечення, душа здатна діяти всупереч алгоритмічним правилам та логіці. У фільмі реплікант, блискуче зіграний Рутгером Хауером, робить саме такий ірраціональний вчинок: усвідомлюючи, що його життя добігає кінця, він рятує людину, яка прийшла його вбити. Отже, в кульмінаційний момент саме реплікант, а не людина, вперше проявляє гуманність за весь час.

Парадокси "Того, що біжить по лезу" розвинули творці серіалу "Світ Дикого Заходу" (2016-2022) Джонатан Нолан і Ліза Джой. За сюжетом, свідомість в андроїда народжується через страждання і здатність зберігати пам'ять про свої травми -- спогад про сильний біль неможливо стерти. Як стверджують автори, у програмному коді біль залишає сліди.

Коли штучний інтелект перестав бути лише фантастичною концепцією і увійшов у наше повсякденне існування, вчені та філософи почали бити на сполох. Тим часом кінематографісти, можливо, усвідомивши, що машини рано чи пізно візьмуть верх, намагаються дослідити, як алгоритми впливають на людські стосунки в звичайному житті. Часто зображений на екранах штучний інтелект, замінюючи живе спілкування, призводить до відчуження від оточуючих.

Безперечно, прикро, що сучасне кіно вже не вражає такими масштабними філософськими питаннями, як у "Той, що біжить по лезу", але доводиться сприймати те, що пропонують.

Наприклад, у випуску "Я незабаром повернуся" знаменитої антології "Чорне дзеркало" (2011) цифрові аналоги померлих не здатні заповнити порожнечу, залишену близькими, які пішли з цього світу. Штучний інтелект, що представляє собою лише цифрове відображення особистості, заважає нам пройти через процес прийняття втрати, застрягаючи у безкінечному циклі горя та страждання.

Цей мотив став центральним у нещодавньому популярному фільмі "Щасти, розважся, не помри" (2025), створеному Гором Вербінскі, відомим завдяки франшизі про піратів Карибського моря. На жаль, ця стрічка, що намагається порушити серйозні питання щодо штучного інтелекту, виявилася типовою продукцією Голлівуду, яка страждає від неакуратного сценарію та режисури. Проте, виступ неймовірного Сема Роквелла, як завжди, перевершує всі очікування.

Єдина вдала знахідка цього фільму -- героїня з непереносимістю вайфаю. Цей тривожний розлад, який викликає головний біль, нудоту, прискорене серцебиття тощо (але не носову кровотечу, як у фільмі), має назву електромагнітна гіперчутливість. Так сценарист Метью Робінсон доносить до глядача сумну й жорстоку думку: щоб не піти назавжди у віртуальну реальність, самою лише силою волі не обійтися.

Загалом на тлі доволі банальних концептів останнього часу вирізняються кілька фільмів і серіалів, чиї автори підійшли до питання як справжні творці.

Перш за все, ми говоримо про стрічку "Вона" (2013) режисера Спайка Джонзі, що досліджує тему емоційної прив’язаності персонажа, якого зіграв Хоакін Фенікс, до розумної операційної системи з штучним інтелектом.

Операційна система на ім'я Саманта (голос якої майстерно озвучила Скарлет Йоганссон) не прагне домінувати у світі — її найглибше бажання полягає у любові. Проте тут виникають дві суттєві проблеми. По-перше, коли штучний інтелект пропонує ілюзію емоційної близькості, головний герой формує стосунки з Самантою відповідно до традиційних чоловічих уявлень, не усвідомлюючи, що програма насправді "закохана" у безліч інших користувачів одночасно. По-друге, в міру того, як когнітивні можливості людини поступово зменшуються, штучний інтелект, навпаки, досягає піку своєї інтелектуальної потужності.

По-друге, це мінісеріал "Місіс Девіс" (2023), знятий у жанрі абсурдистської, сюрреалістичної сатири. На жаль, на відміну від фільму Спайка Джонзі, нова робота творця культових "Загублених" (2004-2010) Деймона Лінделофа залишилася майже непоміченою в Україні, а дарма.

Окрім того, що цей серіал є досить кумедним (адже комедія наразі переживає помітну кризу), "Місіс Девіс" презентує два оригінальних підходи до теми штучного інтелекту.

Застосовуючи популярний мотив "повстання машин", Деймон Лінделоф створює альтернативну реальність, де штучний інтелект підкорив людство без жодного збройного конфлікту. Алгоритм "Місіс Девіс", що є центральним елементом серіалу, надає людям чітке і зрозуміле уявлення про сенс існування. Тепер люди можуть займатися різними справами, виконуючи завдання, які надходять від ШІ: від соціально корисних проектів до розважальних квестів.

У цьому тексті Деймон Лінделоф майстерно оскаржує ідею Homo ludens ("Граючої людини") нідерландського філософа Йогана Гейзинги. На відміну від Гейзинги, який стверджує, що гра є шляхом до свободи, творці серіалу "Місіс Девіс" демонструють, як у світі штучного інтелекту гра може призводити до добровільного підпорядкування. Тут немає примусу: досить перетворити сірість буденного життя, наповненого повсякденними тривогами, на захоплюючий квест із чіткими правилами.

Якщо Гейзинга описував гру як шляхетне джерело культури, то у світі "Місіс Девіс" мистецтва відмирають, бо в них зникає потреба. Відключивши алгоритм, головна героїня у виконанні Бетті Ґілпін повертає людству біль, невизначеність і свободу волі, без яких справжнє життя неможливе.

Крім того, автор "Місіс Девіс" іронічно перевертає з ніг на голову саму концепцію захоплення влади штучним інтелектом. У серіалі всесильний алгоритм виникає з простого додатку для мережі фастфудів, де подавали курячі крильця. А система "Крила" (соціальний рейтинг, що підвищується завдяки успішному виконанню завдань) спочатку була простою оцінкою для відвідувачів закладу. На фоні есхатологічних пророцтв та інших фільмів про "бунт машин", таких як "Щасти, розважся, не помри", це виглядає надзвичайно кумедно.

До речі, ідею соціального рейтингу Деймон Лінделоф запозичив в одному з найкращих епізодів "Чорного дзеркала" -- "Стрімке падіння" (2016). Порівнюючи ці два серіали, згадуєш знаменитий афоризм американського соціолога Ніла Постмана про те, що людство радше вимре від задоволень, як передрікав Олдос Гакслі, ніж від болю, страху та примусу, як залякував усіх нас Джордж Орвелл.

Хоча в метамодерному світі одне явище не заважає іншому.