Андрій Куликов зазначає: "Іноді мовчання та певні маніпуляції можуть виявитися більш небезпечними, ніж відверта неправда".

Голова Комісії з журналістської етики Андрій Куликов організував онлайн-майстер-клас під назвою "Сіра зона в журналістиці", де він обговорив з журналістами питання, які залишаються поза увагою суспільства, а також виклики, з якими стикаються медіа в умовах війни. Учасники заходу обговорювали межі між професійною етикою та самоцензурою, висвітлення корупційних схем та тем, які можуть бути незручними для влади, дотримання журналістських стандартів та питання безпеки. "Детектор медіа" пропонує до вашої уваги виступ Андрія Куликова та його обговорення з учасниками.

Цитата Андрія Куликова:

"Сіра зона" в журналістиці — це термін, який у нашій професії має щонайменше два найпоширеніші значення та способи використання.

Приблизно з 2018 року в журналістикознавстві в різноманітних країнах починається дослідження цього явища. Не сіра зона в журналістиці, а радше журналістика в сірій зоні. І в цьому сенсі це поняття тлумачиться як наявність гібридного політичного середовища, де співіснують демократичні й авторитарні практики, що змушує журналісток і журналістів маневрувати, лавірувати, обходити різноманітні системні та спонтанні перешкоди, опиратися політичному тиску і такому цікавому явищу, з яким ми стикалися в минулому і стикаємося в іншій формі зараз, як захоплення контролю над засобами масової комунікації.

Часто це відбувається опосередковано: не через формальне підпорядкування незалежного власника державі, як, наприклад, у випадку з банками, або як це траплялося в нашій недавній історії. Натомість, виникають різноманітні механізми, які дозволяють здійснювати контроль. Іноді цей контроль залишається непоміченим для колег, редакторів і редакторок, проте він все ж таки може впливати на їхню діяльність. В результаті, засоби масової інформації починають висвітлювати новини та публікації, які вигідні владі.

Існує також випадок, коли контроль виявляється у запобіганні доступу до спілкування з ключовими представниками влади. Мені здається, що в Україні це триває вже не перший рік, і навіть ще до початку широкомасштабного вторгнення Росії, нинішня владна команда обмежує можливості комунікації для ряду впливових медіа, що, своєю чергою, впливає на медіа-середовище.

Безумовно, засоби масової інформації та комунікації, згідно з чинним законодавством, мають свободу дій, і здавалося б, існують всі необхідні правові, нормативні та підзаконні основи для їх незалежного функціонування. Вони мають плюралістичний характер відповідно до конституційних і законодавчих норм, проте політичні та економічні еліти регулярно здійснюють маніпуляції в цій сфері. Вони не лише фінансують медіа, але й впливають на різні громадські та професійні організації, що мають відношення до медіа, з метою забезпечення їхньої співпраці або прямого захисту своїх інтересів.

У таких обставинах журналісти не працюють у повністю диктаторських режимах, але й не насолоджуються всіма благами стабільної демократії. Вони змушені постійно оцінювати рівень загроз, остерігатися та уникати ситуацій, які можуть призвести до законного тиску на них або до несподіваних атак на медіа. Я говорю не лише про фізичні насильства, які, на жаль, також трапляються, а про атаки на конкретні медіа-ресурси, які можуть втратити свої ліцензії або зазнати обмежень у доступі до трансляційних платформ. Таким чином, медіа втрачають свою здатність виконувати роль вартових демократії, що є надзвичайно тривожним.

Хоча я і не повністю поділяю це визначення, тому що вартовий пес хоч і вартує начебто демократію, але дуже часто або сидить на ланцюгу, або бігає вздовж дротового паркану, який теж обмежує і відстань, на яку може відійти пес, і те, що він може зробити. В Україні ця ситуація перебуває під величезним впливом і тиском зовнішньої агресії.

Я вважаю, що багато з тих обмежень, які ми нині переживаємо і які часто подолати вдається, пояснюються не лише бажанням еліти зберегти контроль над засобами масової інформації, але й необхідністю реагувати на агресію. Однак, об'єктивно це вписується в той же контекст, що й події, які мали місце в Тунісі та Лівані. Дослідження 2018 року про ситуацію в цих країнах призвело до широкого впровадження терміна "сіра зона". Таким чином, якщо говорити про журналістику, то вона не просто існує в сірих зонах, а сама є частиною цього середовища.

Ліван і Туніс вважалися найдемократичнішими країнами після подій, відомих як Арабська весна. На певний час здавалося, що демократія знову здобула перемогу в цих регіонах. Багато хто пам'ятає захоплення, яке викликали ці революції, адже вони стали одними з перших, що відбулися завдяки впливу соціальних мереж.

Це викликає в мені асоціації з нинішнім ставленням до штучного інтелекту, яке поєднує в собі захоплення й тривогу. Ситуація виглядає так, ніби ми маємо справу з абсолютно новим явищем, яке, до того ж, має потенціал перевершити людські можливості, залишаючи нас в безпорадності. Подібно до того, як революція в Тунісі стала відзначеною першою в світі революцією через соціальні мережі, насправді, після року демократичних змін і обрання так званого народного кандидата, який не пов'язувався з потужними фінансовими чи політичними угрупуваннями, з'ясувалося, що для реалізації своїх обіцянок йому потрібно було обмежити або навіть розпустити парламент. І ось результат: у Лівані, Тунісі та багатьох інших арабських країнах, де, здавалося б, відбувався перехід до демократії, ми стали свідками відкату у бік авторитарних чи навіть тоталітарних режимів.

Війна, безумовно, підштовхує нас до авторитаризму або до суспільства з його ознаками. Незважаючи на мою критичну позицію щодо багатьох дій сучасної влади, зокрема в сфері медіа, я вважаю, що основні причини та стимулом для багатьох з цих дій є російська агресія. Росія не лише веде війну проти нас, але й створює навколо нас умови, що формують сіру зону в сусідніх країнах. І навіть якщо це не стосується сусідів, вплив таких дій відчувається в державах, які значною мірою визначають напрямок розвитку світу.

Зараз дослідники міжнародних відносин і ролі засобів масової комунікації в міжнародних відносинах звертають увагу на те, що Росія вибудовує архітектуру сірої зони в країнах так званого Глобального Півдня. Вони вже досягли, принаймні є така думка, того, чого могли досягти в розвинених демократичних країнах.

Оскільки в Європейському Союзі спостерігається скорочення або обмеження діяльності таких російських державних медіа, як RT і Sputnik, Москва переорієнтує свої зусилля на Глобальний Південь, активно інвестуючи в навчання журналістів у цих регіонах. Особливу увагу зараз приділяють фінансуванню програм, що поєднують журналістику з технологіями штучного інтелекту, адже це викликає інтерес у молоді. Вони запускають курси медіаграмотності та створюють професійні мережі в Африці, Азії, Латинській Америці та на Близькому Сході. Раніше основною метою російських зусиль за кордоном було просування російського наративу в Європі, а також, в меншій мірі, у Сполучених Штатах, оскільки це вимагало значних інвестицій. Наразі ж акцент змістився на формування неєвропейського медіапейзажу, через який сприйматимуться такі концепції, як Європа, Україна, НАТО та інші міжнародні коаліції. Це дозволить впливати на уявлення про глобальний порядок, що зазнає значних змін. Таким чином, мета Росії, на мій погляд, полягає в створенні, якщо не всесвітньої сірої зони, то принаймні потужних регіональних сірих зон, де журналістика буде мати своє місце.

Деякі фахівці в сфері масової інформації та комунікацій вживають поняття "сіра зона" для опису плюралістичної, відкритої та багатокультурної публічної сфери, що є необхідною для функціонування незалежних медіа. У цьому контексті "сіра зона" відображає демократичний простір, де журналісти мають можливість ставити запитання всім учасникам подій, викликати владу на відповідь, не боячись репресій чи цензури. Цей термін може здаватися непривабливим, оскільки він є антитезою традиційному поділу на чорне і біле. Тож ситуація не є такою простою, і хоча цей вислів не має найкращої репутації, варто пам'ятати про всі відтінки сірого в мистецтві. Особисто я б вважав за краще називати це "вільною зоною", але терміни, як відомо, мають свою вагу.

І наостанок розглянемо явище сірої зони в журналістиці. Ми вже обговорювали сірі зони, в яких функціонує журналістика, але варто зазначити, що самій журналістиці також властиві сірі зони. Це стосується тих тем, питань і явищ, яким ми, з різних причин, не приділяємо належної уваги, хоч вони і заслуговують на це. Іноді ми вважаємо, що ці питання є занадто чутливими і краще їх уникати, щоб не спровокувати в суспільстві реакції, яку ми вважаємо небажаною або ризикованою. В інших випадках нам бракує необхідної кваліфікації, щоб глибоко і переконливо досліджувати ці питання та ефективно донести їх до нашої аудиторії.

Без сумніву, в українській журналістиці існують певні сіро-зонні аспекти, які завжди були, є і продовжують бути актуальними. Час від часу ці зони можуть either розширюватися, або звужуватися. На старті нашого повномасштабного опору проти російської агресії однією з таких сірих зон стало питання корупції на верхніх щаблях влади. Існувало, по суті, неписане правило, що ми тимчасово уникаємо обговорення цієї теми, включаючи й найсміливіші журналістські розслідування. Це робилося з метою не зашкодити, по-перше, іміджу України на міжнародній арені, а по-друге, зусиллям тих, хто, можливо, мав стосунок до корупційних схем, але в той же час намагався забезпечити країну зброєю та іншою необхідною допомогою для оборони. Я не можу стверджувати, яку шкоду завдало таке тимчасове мовчання. Не впевнений, що воно дало бодай якусь користь, але, на жаль, ми не завжди можемо уникнути помилок.

Коли ми намагаємося застосувати свою власну людську реакцію, звичну логіку та звичайні припущення до інших, ми часто ризикуємо помилитися. Те, що є природним і прийнятним для однієї особи, може виявитися зовсім інакшим для іншої. Кожен індивід керується власними принципами та уявленнями, які можуть суттєво відрізнятися.

Існує ще один важливий аспект: сірий колір іноді вважається нейтральним. Він не є ані чорним, ані білим, а представляє собою щось проміжне або таке, що не має відношення до конкретної сторони. Цей термін часто вживається для опису ризику розмивання так званого нейтрального становища журналіста в умовах активних воєнних дій.

Наприклад, репортажі, що висвітлюють військові дії в секторі Газа, на думку багатьох міжнародних дослідників та журналістських організацій, виявили так звану сіру зону. У цій зоні державні та розвідувальні органи оцінюють місцеві медіа та їх співробітників через призму, яка більше пов'язана з питаннями безпеки, аніж з журналістськими стандартами, свободою слова або правом на отримання та розповсюдження інформації. Зокрема, це стосується оцінки, чи можуть ці журналісти становити загрозу для дій, наприклад, ізраїльських військових, або для безпеки самих агентств. Аналогічні процеси відбуваються і в нашій війні, коли ворог сприймає присутність наших колег на фронті або в його околицях як загрозу. Адже отримання і поширення правди, на мою думку, є одним із способів, як росіяни можуть зазнавати відчутних та ефективних ударів.

Відповіді Андрія Куликова на питання, поставлені учасниками майстер-класу.

Як слід коректно висвітлювати події, щоб уникнути розкриття інформації, що може загрожувати національній безпеці? Наприклад, інформація про процес відновлення енергетичних інфраструктур. Водночас варто забезпечити необхідний рівень конкретики, щоб громадяни могли адекватно оцінити фактичну ситуацію.

-- Тут, на мою думку, треба мати на увазі рівень стану справ: чи загальноукраїнський, чи в якомусь регіоні, чи в конкретному, скажімо, населеному пункті. Тому що для конкретного населеного пункту і часто для регіону найкращим способом тут усе ж таки залишається людська історія.

Ми навряд чи зможемо отримати точне уявлення про реальний стан справ, якщо не звернемося до відповідних організацій. Навіть при високому рівні експертизи, оцінити, що відбувається за високим парканом чи в укритті енергетичного об'єкта, просто за зовнішніми ознаками, не представляється можливим. Тому важливо покладатися на дані з офіційних джерел. Але ми можемо провести аналіз, порівнюючи інформацію з різних джерел та перевіряючи її на відповідність. На основі цього аналізу можна зробити певні висновки.

А достатній рівень конкретики ми можемо забезпечити якраз завдяки тому, що розповідаємо не просто про стан, а включаємо в нашу розповідь певні поради, як поводитися, щоб вижити. Ну, а з моїх розмов із людьми, які працюють в енергетиці, я знаю, що насправді час від часу ми отримуємо інформацію, яка, м'яко кажучи, не зовсім достовірна, тому що з метою ввести ворога в оману бувають повідомлення про те, що завдано більшої шкоди, ніж насправді. А іноді буває, що для внутрішньої аудиторії рівень цієї шкоди применшують, щоб не викликати паніки.

І тут я готовий погодитися з правомірністю в першому випадку, коли йдеться про обман противника. Проте намагатися обманути власну аудиторію завжди є контрпродуктивним. Це знову ж таки пов'язано з питанням ефективності пропаганди, яка, на мою думку, може іноді давати значні, миттєві або швидкі результати. Але з часом, коли стає очевидним, що ці твердження не мали підстав, багато людей відчувають розчарування і втрату мотивації.

Тому мені здається, що в цьому дуже слушному і складному для відповіді запитанні бракує однієї важливої складової: не тільки як правильно висвітлювати події, щоб люди могли об'єктивно оцінювати реальний стан справ, а й для чого людям об'єктивно оцінювати реальний стан справ. Для того, щоб відповідним чином поводитися і відповідним чином зменшувати подальші ризики.

Отже, якщо ми прагнемо привернути увагу нашої аудиторії, варто, щоб наша публікація містила певну пораду — як явну, так і приховану, яка сприятиме зміцненню стійкості та взаємодопомозі між людьми. Хтось може вважати це наївним, але досвід демонструє, що люди активно використовують знання, отримані з медіа, для покращення свого життя в існуючих умовах.

Під час тимчасової окупації в 2022 році багатьох регіонів, які згодом були звільнені, місцеві жителі активно використовували інформацію з медіа, щоб знайти спосіб уникнути окупаційних сил. Вони шукали дані про те, які маршрути безпечні для пересування, а які краще обминати через присутність російських військ, а також слідкували за ситуацією на фронті.

Як привернути увагу аудиторії до позитивних і конструктивних матеріалів, коли негативні новини зазвичай мають більший інтерес і отримують більше відгуків? Чи здатна сучасна журналістика змінити цю ситуацію?

Я щиро вірю, що це можливо. Хоча часом відбуваються зміни, нам не вистачає системного підходу та суворого самоконтролю. Коли я ознайомився з цими запитаннями, усвідомив, що багато з них я вже ставлю самому собі. Головне питання, яке ми маємо ставити один одному і, в першу чергу, собі: яким чином можу удосконалити свій професійний рівень?

Розуміти, що якщо ми з вами працюємо в тому річищі, яке вважаємо правильним, створюємо конструктивні матеріали, то виникає питання: якщо ми знаємо, що вони корисні аудиторії, чому вони не зацікавлюють її достатньо? І відповідь не в тому, що традиційно людина більше звертає уваги на негатив. Відповідь у тому, що я не знайшов відповідного гачка, не знайшов відповідної риси, якою можу додатково зачепити цю людину. І знову ж таки, я не знайшов тієї поради -- прихованої або явної, -- яка допоможе цій людині пережити, допоможе їй удосконалитися.

Це питання стосується ряду інших запитів, які, як я зрозумів, надходять від представників місцевих медіа. Вони цікавляться, як правильно висвітлювати конструктивні ініціативи місцевої влади, щоб не стикатися з обвинуваченнями в залежності від влади та подібними ситуаціями.

Люди добрі, якщо ви реально знаходите користь у тих діях, працюйте й розповідайте про це, тому що ефект від цього буде набагато більший, ніж будь-які звинувачення на вашу адресу.

Чисте сумління є надзвичайно сильним інструментом.

Де розташована межа між висвітленням суспільно важливої інформації та забезпеченням безпеки, коли дані потрапляють у невизначену зону?

На мою думку, між правдою і безпекою немає жодної межі; ці поняття тісно переплітаються. Справжня межа існує лише між правдою і брехнею. Саме обман найчастіше стає джерелом небезпеки або ж її каталізатором. Брехня навіює нам думки: "Війна триватиме лише кілька місяців, а потім нас чекає або визначна перемога, або повернення до спокійного, нехай і напівмирного, життя". Внаслідок цього ми втрачаємо людей, території, а також нашу здатність чинити опір. Обманюючи суспільство, ми фактично робимо його більш вразливим, адже забираємо у нього розуміння, чому важливо бути єдиними та підтримувати один одного.

Ми знову повертаємося до тієї проблеми зі, скажімо, повідомленнями про корупцію або авторитарні тенденції в наших владних ешелонах. Та інформація чутлива і вона перебуває в сірій зоні до певної пори. Перебувала в сірій зоні, ну, приблизно 4 -- 6 місяців 2022 року, доки ми не переконалися, що неоприлюднення цієї інформації завдає більшої шкоди, ніж її оприлюднення. Тому що, будьмо відверті, не так уже й шкодить Україні інформація про корупцію у вищих ешелонах влади, а от інформація про те, що це розслідується і дехто навіть несе покарання, працює на нас.

Щодо сприйняття України на міжнародному рівні, на жаль, ми маємо досить негативну та, на мою думку, несправедливу репутацію. Доки ми використовуємо термін "корупція", доти й залишатимемося в очах світу як найкорумпованіша нація. Якщо слово "корупція" застосовується для виявлення проблеми, і це може призводити до різноманітних викриттів — не завжди успішних чи завершених — кожна обґрунтована стаття, що демонструє нашу здатність боротися з цим явищем, працює на нашу користь.

Як залучити увагу аудиторії та підвищити трафік на сайті, не вдаючись до тем чорного контенту, як-от смерті, катастрофи, затримання колаборантів чи насильство, які, безсумнівно, привертають увагу? Які способи можуть спонукати людей звертати увагу на матеріали, що можуть допомогти вирішити їхні проблеми або надихнути на позитивні зміни через історії людей, які займаються корисними та цікавими справами?

Знову ж, відповідь на це питання кожен має виявити самостійно.

Потрібно замислитися, чому моя захоплююча та цікава тема, яку я виявив і про яку написав, не привертає таку кількість людей. Можливо, є щось, що я не врахував. Можливо, я розмістив важливу інформацію, наприклад, в кінці тексту, до якого не всі доходять, тоді як слід було б винести її на початок. Можливо, це щось, що контрастує з традиційними темами, такими як смерть, руйнування, затримання колаборантів чи аварії.

Наприклад, ми слідкували за подіями, що розгорнулися після стрілянини у Кракові, зокрема, за станом поранених. Я натрапив на інформацію про одного з постраждалих поліцейських, який, прийшовши до тями, спитав: "Чи живий мій товариш?" Він помітив, що його колега теж отримав кілька вогнепальних поранень. І перше запитання, яке він задав, не стосувалося його власного здоров'я, а було про колегу. Це говорить само за себе і не потребує додаткових коментарів.

І хоча це оповідь про трагедію, у ній є великий позитив, велика позитивна теза про солідарність, про увагу одне до одного і про те, що небайдуже.

Чи не є самоцензура під час війни однією з найзначніших сірих зон у журналістиці, коли журналісти свідомо уникають певних тем, аби не зашкодити державі, армії чи суспільній довірі?

Усе продовжує розвиватися в тому ж напрямку, про який ми згадували раніше. Як можна визначити межу між відповідальністю та самоцензурою?

Ми не зовсім справедливо використовуємо термін "самоцензура", коли йдеться про редакційні міркування. Самоцензура -- це приблизно таке, на мою думку: "Ой, це небезпечно для мене, тому я не буду цього публікувати. За це мене можуть вигнати або не пустити кудись, або мобілізувати. Я не буду цього публікувати".

Або роздуми: "Я поки не зібрав достатньо інформації, щоб підтвердити свою публікацію. Я ще не врахувала всі потенційні наслідки, які можуть виникнути не лише на другий, третій чи четвертий день після публікації, а й на другий, третій чи четвертий тиждень. Тож наразі я вирішила утриматися від публікації". Це вже, так би мовити, редакційні міркування.

І тому в понятті самоцензури треба розрізняти, де що. Тому що, хоч воно і "само", але саме слово "цензура" і явище цензури, безперечно, негативні. І навіть військова цензура, котра справедливо в багатьох випадках пояснюється міркуваннями безпеки, -- це все одно негативне явище. Це у створений вами матеріал втручаються. Ну, кому це може подобатися? Але самоцензура в багатьох випадках -- це якраз прояв відповідальності. І ми іноді плутаємо це.

Чи не з’явилася в українській журналістиці під час війни нова «сіра зона», де журналісти остерігаються ставити складні питання чи критикувати певні рішення, аби не бути звинуваченими у співпраці з ворогом?

Я погоджуюсь, що це дійсно сталося. Проте, на мою думку, важливо врахувати, що, коли ми говоримо про "період війни", слід згадати 2014 рік і наступні події. Адже те, що ми спостерігаємо з 2022 року, не є випадковим і виникло не на порожньому місці.

Так само, як у попередньому запитанні: чи не стає під час війни самоцензура однією з найбільших сірих зон журналістики? Ну, не під час війни воно в нас з'явилося. Навіть до 2014 року, за часів Януковича, і в інші часи питання самоцензури і відповідальності стояло так само гостро. Просто були інакші обставини.

І якщо тут ми боїмося чи передбачаємо, що можуть звинуватити в роботі на ворога або в потуранні ворогу, то раніше звинувачення було в тому, що ти потураєш ворогам прогресу і демократії тощо. Воно все переходить з одного стану в інший, просто увиразнюється тими надзвичайними обставинами, в яких ми є.

Чи не стикаються регіональні медіа, які функціонують у прифронтових зонах, з ризиком надмірної концентрації на висвітленні конфлікту, внаслідок чого інші важливі соціальні питання залишаються непоміченими? Яким чином можна включити ці теми до редакційного порядку денного, зберігаючи при цьому основний акцент медіа та уникнувши перетворення його роботи на звичайний щоденний військовий звіт?

-- Мені здається, тут важливо пам'ятати, що щоденний воєнний звіт ми можемо знайти практично в будь-якому засобі масової комунікації. А от про те, що відбувається саме у вашому регіоні, у вашій місцевості написати і повідомити можете тільки ви. Ну, може, там ще якась друга чи третя редакція у вас є. Тому в багатьох випадках нагальну обстановку на фронтах або на фронтах у певному регіоні, мені здається, залишаємо на відповідальність і обов'язок інших засобів масової комунікації -- загальноукраїнських чи регіональних. Місцеві зосереджуються на місцевості.

Зрозуміло, що я не можу охопити всіх вас. Проте я уважно спостерігаю за деякими регіональними та місцевими медіа. Найуспішніші з них, як правило, зосереджені на виключно місцевих та регіональних питаннях, які не мають прямого зв'язку із ситуацією на фронтах.

-- Чи змінилося ваше уявлення про журналістику за роки роботи в цій професії?

Це явище зазнало трансформацій, продовжує змінюватися, і, на мою думку, ще не раз еволюціонуватиме протягом моєї кар'єри. Важливо відзначити, що протягом перших семи або восьми років я не був журналістом у звичному розумінні, а працював у сфері пропаганди, хоч і в межах інформаційної діяльності. Звісно, що досвід роботи пропагандистом суттєво вплинув на моє сприйняття журналістики. Спочатку змінюється уявлення про справедливість і необхідність пропаганди, але згодом, ставши справжнім журналістом, я пережив кардинальну зміну у своїх поглядах.

-- Чи є нерозуміння різниці між так званим паркетом і розтлумаченням аудиторії важливих рішень влади будь-якого рівня? Це поширена проблема для українських медіа чи радше рідкісний випадок?

Я вважаю, що, по-перше, це залежить від конкретного регіону та часу. Наприклад, я знаю випадки, коли присутність представника влади або місцевого самоврядування, а також будь-які новини про конференції, зустрічі чи сесії сприймаються як щось формальне. Це можна назвати ефектом обережності.

На мою думку, усе залежить від того, як ти це подаси. Скажімо, "Українська правда" регулярно публікує те, що сказав президент Зеленський у своїх телеграм-зверненнях чи де він там любить публікувати свої відео. Це ж не означає, що "Українська правда" прислужується президентові Зеленському. Особливо коли ми знаємо, що "Українську правду" не запрошують на пресконференції Зеленського. Це означає, що "Українська правда" визнає суспільну значущість того, що говорить президент. У будь-якому разі далі це можна пояснити і розтлумачити.

Тому я вважаю, що, особливо серед представників мого покоління, а можливо, й тих, хто отримував освіту разом із нами, прагнення уникнути шаблонності досягається не через активні зусилля у пошуку нових способів подачі інформації, а радше через бажання уникати ризику і не ділитися своїми думками. Якщо ти не висловився, тоді й не підеш під критику за можливі помилки у викладі.

-- Як покращити висвітлення екологічної тематики?

Знову вирушаємо в пошуки різноманітних конкретних прикладів та людських історій. Нас цікавить не просто те, що ліси забезпечують на 30% чистішим повітрям, а хто і яким чином бореться проти встановлення шкідливих енергооб'єктів на Полонині Руні. Ми прагнемо показати драму цього протистояння, виявити, хто отримує вигоду, ігноруючи екологічні питання, а хто, навпаки, намагається поліпшити або зберегти наше навколишнє середовище, роблячи добро для всіх нас і в чому це проявляється.

Тема Полонинських Рун фокусується на конфлікті. Конфлікт присутній у будь-якому аспекті. Головне - розібратися, в чому саме полягає цей конфлікт, а також які можуть бути його позитивні та негативні наслідки. На мою думку, журналістам не потрібно мати спеціалізацію в екологічних питаннях, щоб створити якісний і змістовний матеріал. Їм важливо вміти ефективно збирати та публікувати інформацію.

Щодо наявності численних досліджень, я вважаю, що вони рідко відображають дійсний стан речей. Навіть у масштабних соціологічних опитуваннях, які проводять великі компанії за значні кошти, існують помилки. У таких дослідженнях зазвичай обмежується обсяг інформації, і ми не приділяємо достатньо уваги регіональним особливостям.

Де розташована межа між прийнятними професійними компромісами, які диктуються обставинами, і порушенням журналістських норм? Чи може складна ситуація слугувати виправданням для відхилення від етичних стандартів професії?

Ми усвідомлюємо, що в певних ситуаціях, аби отримати важливу для суспільства інформацію, може траплятися відхилення від професійних етичних норм. Однак це відхилення залишається в рамках, визначених самими етичними стандартами.

Уже саме те, що ми, скажімо, вдаємося до прихованого запису та стеження або здобуваємо інформацію в інший спосіб, поза офіційними запитами, якщо це потрібно для розкриття суспільно значущої теми, яка становить суспільний інтерес, стосується нашої суспільної безпеки, зміцнює або послаблює нашу обороноздатність тощо, означає, що іноді доводиться вдаватися до способів здобування інформації, до яких за інших умов ми б не вдалися.

Однак, оскільки існує можливість виконувати це, якщо це обґрунтовано суспільними потребами, то в даному випадку відступ від професійних стандартів зумовлений саме професійною етикою. Це нагадує єдність і конфлікт протилежностей, як у концепціях історичного матеріалізму. Водночас це можна трактувати як заперечення заперечення.

Відступ від професійної етики, який робиться заради того, щоб просто прикрасити свій матеріал чимось, що вразить і здобуде тобі більшу популярність, -- оце неприпустимо. Якщо це не додає суспільної користі, то ні.

Таким чином, ми активно обговорюємо різноманітні зображення, фотографії та відео, які служать ілюстрацією наших втрат і дій росіян під час нападів на наші міста та інші об'єкти.

Отже, у випадках, коли мова йде про отримання та публікацію матеріалів, що мають важливе суспільне значення, можна допустити відхилення від професійних етичних норм, якщо це обумовлено загальним контекстом дотримання етики у професії.

Зазначте конкретні випадки сірих зон у журналістиці України.

-- Я вважаю, що сірі зони різні за охопленням, за значущістю. Я думаю, що все ж таки залишається сірою зоною питання обізнаності чи необізнаності президента і його найближчого оточення щодо корупції та зловживання владою. І якщо, скажімо, люди з найближчого оточення час від часу все ж таки потрапляють або під публікації, або під видимі спроби судового чи іншого переслідування, то щодо президента вряди-годи постає запитання, більше в такому риторичному дусі: "А він же ж, мовляв, не може не знати про це". Але далі постановки цього запитання справа не йде. Хоча вже саме те, що його ставлять, -- це, на мій погляд, позитивно, що ми про це думаємо. Але, напевне, важливо підійти до цього глибше і спробувати дати відповідь, яка буде конкретнішою, ніж просто твердження: "Він не може не знати".

Питання наших дій у ситуації можливого розширення російської окупації залишається невизначеним. Ми ще не визначили, як реагувати людям, які можуть опинитися під контролем окупантів. Це також стосується аспектів партизанської діяльності. Загалом, підготовка до партизанської війни на всій території України залишається темою, яка потребує більшої ясності.

На мою думку, питання ставлення до російськомовної меншини в Україні залишається неопрацьованим. Вважаю, що ми часто перебільшуємо ситуацію, висуваючи загальні звинувачення на адресу цих людей, забуваючи, що ще зовсім нещодавно багато з нас були частиною цієї ж російськомовної спільноти.

Є аспекти історії, які залишаються для нас неясними. Наприклад, варто розглянути вплив Кремля на падіння Януковича в його конкретному контексті, а також дослідити більш глибокі історичні питання. Крім того, існує безліч інших тем, які потребують уваги. Вони можуть стосуватися як регіональних, так і місцевих, а також загальноукраїнських аспектів.

Мені нещодавно студентки і студенти університету імені Грінченка ставили запитання про умовчання. І це дуже мудре запитання насправді: іноді фігура умовчання і технологія мовчанки можуть бути небезпечнішими, ніж пряма брехня. Тому що коли просто брешеш, то тебе можуть викрити, а коли мовчиш, то начебто і викривати нема чого. Але ти в такий спосіб усуваєш із суспільного дискурсу значущі теми.

На жаль, у моїй практиці за понад 40 років уже бували випадки, коли я обирав мовчати, а не говорити. І, з одного боку, я абсолютно щиро вважаю, що чинив тоді неправильно. З іншого боку, це мене навчало, що так чинити неправильно. І як досвід це було для мене цінно.

Очевидно, що для дипломатів питання корупції є делікатною темою, тоді як для політиків вона завжди залишається на порядку денному. Журналісти повинні шукати оптимальний баланс, якщо їхня мета полягає в тому, щоб донести та пояснити інформацію для своєї аудиторії. Чи існують ще в інформаційному середовищі подібні важливі теми, які завжди актуальні і можуть стати золотими серединами, що допоможуть журналістам миттєво привернути увагу суспільства та оцінити їхню креативність?

Я б не став використовувати термін "золота середина" для цього. Це просто наш обов'язок. Часто-густо до справжнього золота це не має ніякого стосунку, окрім того, що має бути найвищої якості. Воно може виявитися залізом, міддю або навіть просто каменем, який не піддається обробці.

Можу стверджувати одне: існують теми, які мають величезне значення для суспільства. У цьому контексті я неодноразово наголошую на важливості діяльності Лабораторії журналістики суспільного інтересу.

Зверніть увагу на те, що привертає їхню увагу. Уважно прислухайтеся до власних емоцій. Роздумуйте про те, про що ви спілкуєтеся з близькими ввечері, або навпаки, вранці. Важливо орієнтуватися не лише на власні пріоритети, а й враховувати їхні побажання. Крім того, будь-яка випадкова бесіда, яку ви почуєте в громадському транспорті, на ринку, в магазині чи бібліотеці, може стати корисним сигналом про те, на що варто звернути увагу.

В мене накопичилося чимало ідей, які я потім реалізую в ефірах Громадського радіо. Я черпаю натхнення з бесід, які чую в метро, тролейбусах Києва чи під час покупок у своєму улюбленому супермаркеті.

Інші публікації

У тренді

forcenews

Використання будь-яких матеріалів, що розміщені на сайті, дозволяється за умови посилання на данний сайт.

© Force-news - Сила інформації. All Rights Reserved.