Бульдозерна конфлікт: чому Захід втрачає впевненість і які наслідки це має для України

Ми знаходимося в неймовірній реальності. Ніколи раніше в сучасній історії світ не був настільки багатим, ситим і добре одягнутим, але при цьому страждає від нестачі щастя, самотності та розколу. Що стало причиною цієї колективної незадоволеності, яка має, без сумніву, масштабні наслідки для людства, і як можна її подолати? Можливо, це є одне з найважливіших питань нашої епохи.

"Тепер ми всі представники радянської епохи."

У 2024 році знаменитий британський історик, професор Стенфорду та Лондонської школи економіки Ніл Фергюсон оприлюднив есей "Тепер ми всі представники радянської епохи.", проводячи паралелі між сучасними Сполученими Штатами і пізнім Радянським Союзом. Його основна теза полягала у тому, що світ вступив у нову "холодну війну" між США і Китаєм, але Китай у цьому тандемі є більш енергійною та консолідованою силою, тоді як США грають роль, яку грав колись СРСР, -- депресивного велетня, що заплутався у власних проблемах і протиріччях.

Фергюсон у своїй ілюстрації спирався на вражаючі американські статистичні дані, зокрема, щодо так званої "смертності відчаю" — випадків смерті, спричинених залежністю від алкоголю і наркотиків, хронічними депресіями та самогубствами. Окрім того, він звертав увагу на рівень недовіри, який американці відчувають до своїх інституцій і держави в цілому. Щоб підтвердити цю думку, немає необхідності в детальних статистичних показниках. Досить просто пролистати новини в соціальних мережах, де висловлюють свої думки як праві, так і ліві представники суспільства. Або ж звернути увагу на їхні кінематографічні твори, де образом головного світового лиха часто стає їхній власний уряд.

Безсумнівно, Фергюсон трохи перебільшив. Напередодні виборів 2024 року, як консерватор і прихильник Трампа, йому була необхідна картина американського занепаду, від якого може врятувати лише потужний лідер. Проте, у його висловлюваннях є дещо, що заслуговує на увагу. Це не лише статистичні дані, а й інтуїтивні відчуття, які важко ігнорувати.

Що призводить до занепаду націй?

Сигналом занепаду нації є те, коли її власні громадяни втрачають віру в колективні міфи. Люди, які пережили останні роки Радянського Союзу, пам'ятають, як у багатьох з'явилося глибоке почуття відрази до радянської реальності. Нажаль, спілкування з сучасними західними суспільствами — як з елітами, так і з простими людьми, науковцями та робітниками, політиками та активістами — викликає відчуття дежавю.

Ця ситуація стосується не лише Сполучених Штатів. Епоха економічного процвітання, поєднана з розподілом суспільства та алгоритмами соціальних мереж, призвела до схожих наслідків у різних країнах. Молоде покоління не може знайти своє місце в сучасному світі, а їхні батьки страждають від невдоволення, адже їхні діти нещасні. Проте замість того, щоб звинувачувати себе, вони вказують на політиків, які створили цей новий світ, та на політичну ситуацію.

Західні суспільства володіють безцінними ресурсами: свободою, демократією та певною мірою справедливості. Проте за останні три десятиліття ці цінності поступово змістилися у свідомості людей з розділу "найважливіше" до категорії "ну, і що з того?".

Ресентимент, немов важка хмара, накрив Захід. Люди почали дотримуватися принципу "я на першому місці" і всього за одне покоління перетворилися на нещасних (хоча не завжди нещасливих) індивідів, наповнених цинізмом, що став невід’ємною ознакою цієї епохи.

Крім "me first", вони з легкою готовністю прийняли й інші постулати, які їм давно і наполегливо продавали і Голлівуд, і академія, і соціальні мережі. Наприклад, про те, що "світ -- це морок" (всі творять зло, просто не всі зізнаються) і що "правди нема" (вона ж у кожного своя; так звана "правда" -- не більше, ніж інтерпретація реальності). Нашою мовою ця картина світу називається "путінізм".

Первородний гріх

Неприязнь європейців і американців до своїх політичних систем, безсумнівно, викликана їхніми ж недоліками — лицемірством, самозакоханістю та, зрештою, браком інстинкту самозбереження. Хоча нині найяскравіший цинізм демонструють партії націоналістичного та праворадикального напрямку, основна критика має торкатися лібералів — адже саме вони спричинили цю кризу.

З одного боку, сучасна людина у ліберальному світі, в якому ми продовжуємо жити, отримала безліч позитивних аспектів: відзначена золотим періодом Європа після Другої світової війни, єдність на континенті, програми соціального забезпечення, захист прав меншин та інші важливі досягнення. Важливо також, щоб ми, українці, усвідомлювали, що без підтримки європейських лібералів та центристів Україна могла б опинитися під загрозою з боку путінського режиму. Адже європейські антиліберали-націоналісти вже давно обрали сторону, віддавши перевагу симпатіям до Росії.

З іншого боку, ліберальний світ також створив чимало негативних явищ. Серед них особливо вирізняються "культура скасування", "культурні конфлікти" та "політика ідентичності", які, зазвичай, намагаються поглибити розбіжності між соціальною більшістю та меншинними групами. У соціальних мережах виникла ціла категорія людей, яких американський коментатор Біл Маєр точно охарактеризував як "професійно ображених".

Протягом багатьох років вони нагадували акули, що кружляють у водах життя в пошуках жертви — випадково сказаного слова чи недоречного вчинку. Після цього люди піддавалися жорстокій критиці в онлайн-просторі, їхня репутація розтрощувалася на шматки. Це явище отримало назву "кенселінг". Як результат, вільні суспільства перетворилися на арени політкоректності, де свобода стала її антиподом. І це також стало знаковим аспектом нашої епохи.

Криза лібералізму є відображенням кризи гордині.

Однак найважливішим є те, що ліберальний світ, попри всі свої позитивні аспекти, не чув прагнень своїх суспільств. А суспільства насправді не вимагали багато: лише здорового глузду. Сучасного різноманіття, але без розмивання національної ідентичності. Визнання прав сексуальних меншин, але не безмежної кількості "гендерів" та інших крайнощів. Екологічної свідомості, але без екологічного фанатизму та повної відмови від ядерної енергетики. Контрольованої та обмеженої міграції, а не бездумного "ми приймемо всіх", як це пропонував Меркель.

Наприклад, американські вибори 2024 року могли б мати зовсім інший результат, якби уряд того часу вживав необхідних, зрозумілих та законних заходів, таких як закриття кордону з Мексикою для нелегальних мігрантів. Однак цього не сталося. Причина полягала в тому, що вони більше боялися "професійних ображених", ніж дотримуватися закону та враховувати інтереси своїх виборців.

Страх і гординя — за цей первородний гріх розплачуються як західні суспільства, так і, на жаль, Україна. Адже, по суті, розподіл у ліберальному світі відображає наші власні суперечності в підтримці.

Громадяни все частіше виявляють неприязнь до традиційних політичних партій, оскільки ті занадто довго ігнорували їхні потреби та інтереси. Сподіваюся, ситуація зміниться, але перед цим ми повинні спостерігати, як у багатьох європейських країнах до влади прагнуть нетрадиційні політичні сили. Ці партії, які мають зневажливе ставлення до Європи та її цінностей, дотримуються принципу "спочатку я" і готові зробити все можливе, щоб підірвати досягнення, здобуті після Другої світової війни.

Бульдозер, затягнутий у трясовину.

Політична криза в Західному світі стосується не лише ліберальних сил, але й консервативних та націоналістичних рухів. Щодо націоналістів, ситуація є досить очевидною. Вони виступають як опортуністи, подібно до багатьох інших політиків. Використовуючи суспільний невдоволення, вони з готовністю взяли на себе роль бульдозера, що має знищити набридливу політичну дійсність.

Суть проблеми полягає в тому, що ані громадяни, ані самі "бульдозери" не мають чіткого уявлення про те, як і що слід будувати замість існуючого. Крім того, на цьому етапі розвитку історії інтереси "бульдозерів", які переконані, що діють на благо своїх країн, збігаються з інтересами тих, хто відверто ненавидить ці країни.

І західні ультраправі, і путінська Росія мають спільне прагнення: зламати наявну на Заході політичну систему. Звідси і взаємне тяжіння, і спільні пріоритети та риторика, і спільна ненависть до України. І вони, і Кремль прагнуть "осушити болото". Різниця лише в тому, що для ультраправих болото -- це наявний політичний клас, а для Росії -- це Захід у цілому. Але над цим "бульдозери" особливо не замислюються. На цьому етапі вони з Москвою -- союзники і попутники.

Альтернатива порядності

Ультраправим інстинктивно хочеться "розчистити майданчик" і повернутися в минуле. Де слово білої людини було законом. Де кожне наступне покоління було багатшим і успішнішим за попереднє. Де все було простіше. Внутрішньо вони, мабуть, підозрюють, що як було вже все одно не буде, але, знов-таки, підозрювати не завжди означає думати і мати інтелектуальну чесність.

Прикметно, що у тих-таки німців роль бульдозера взяла на себе політична сила під назвою "Альтернатива для Німеччини". Символізм полягає в тому, що Владімір Путін, натхненник "бульдозерів" по всьому світу, вже давно і наполегливо профілював Росію як "Альтернативу для Європи". Себто реальність, у якій все як було. Де можна бути імперіалістом, гомофобом, расистом, агресором і не соромитися цього. На краю Європи Росія постала як анти-Європа -- і багатьом європейцям припала до вподоби.

Проте в цьому й криється їхня вразливість та нестійкість – як самого Путіна, так і тих "альтернатив", які він намагається впровадити в суспільства порядних країн. Без протистояння вони залишаються ніким. Альтернативою цинічному світу, який вони презентують, є ще більший цинізм. Від зловживання "християнськими цінностями" для виправдання вбивств сотень тисяч людей в Україні до вже згаданих принципів "світу без правди": у цьому світі правди насправді не існує, а реальність постає як безпросвітний морок.

Це не стільки ідеологія, скільки її темний відбиток. Вона може спрацювати один або два рази на виборах. Проте вона не зможе надовго запалити серця європейців.

Після сутінок

Ці "альтернативи" позбавлені глибини. Їхнім єдиним джерелом натхнення є ресентимент. Вони являють собою порожнечу, що живиться розчаруванням людей, яких відсунули або витіснили в сучасному суспільстві, але зрештою принесуть їм ще більше розчарувань. Ці чорні діри поступово стають білими карликами. У космосі таке не спостерігається, але в політиці це трапляється часто. Ми стали свідками цього в Угорщині, де шамбала глобального антилібералізму руйнувалася, як піщаний замок. Також в Австрії, де ультраправі почали захоплювати владу ще в 1990-х і запам'яталися лише найгучнішими корупційними скандалами.

Цей морок колись закінчиться. Проте виникає питання: що він залишить після себе? Чи зможуть "бульдозери" знищити західну цивілізацію? Чи справдяться тривожні прогнози Ніла Фергюсона про паралелі між старою та новою холодною війною, пізнім Радянським Союзом і сучасним Заходом? І найголовніше: яким чином Україні варто діяти на цьому роздоріжжі між збентеженими гуманістами і рішучими "бульдозеристами"?

Поява несистемних партій у західних країнах нагадуватиме нещодавній зсув ґрунту в Непалі: темним, жорстоким і стрімким явищем. Наслідки будуть руйнівними. Лише залишиться бруд та сліди трагедій. І постане те ж запитання, яке виникало раніше: чим можна заповнити порожнечу в душах західних суспільств? І це стосується не лише Заходу.

Суть порожнечі

Попри всі технологічні прориви, людство лишається сьогодні тим, чим було і двісті, і триста років тому: великою групою істот, які не мають відповідей на головні питання. Хто ми? Навіщо ми тут? Що буде з нами далі? Свідомо чи підсвідомо, ці питання живуть у кожному з нас, впливаючи і на наші вчинки, і на нашу щасливість. Перед лицем смерті атеїстів (майже) не буває.

Чи подобається нам це, чи ні, але ці питання є основою нашого самосприйняття та світогляду. Протягом багатьох століть єдиною силою, яка намагалася знайти відповіді на них, була церква. І раптом з’явився новий світ, який, виявивши свою гордість, заявив, що церква йому не потрібна. Парадокс полягає в тому, що основні елементи цього світу (наприклад, Європейський Союз) стали втіленням християнських цінностей: прощення, смирення сильних і їх служіння слабшим.

Ми зазвичай сприймаємо Європейський Союз як ефективну та функціональну бюрократичну структуру, але насправді він являє собою одне з найзначніших політичних досягнень в історії людства. Це символ надії на те, що, навіть після тисячоліть кровопролитних конфліктів, світ ненависті та війн може перетворитися на простір прощення, гармонії та безмежної співпраці. Цей проект, безумовно, не обмежується лише християнською спільнотою, але втілює в собі християнські цінності. Його виникнення стало можливим виключно в контексті християнської цивілізації.

Чому ж так складно відкрито говорити про це? Чому європейські християни не можуть пишатися тим, що вони стали джерелом надії для світу? Чому такі жахливі особи, як Путін, і його цинічні союзники, на кшталт Орбана, захопили привілей представляти "християнські цінності", в той час як справжні послідовники вчення Христа остерігаються навіть згадати про свої переконання? Політкоректність не лише розділила церкву і державу, а й відчужила людей один від одного та від церкви. Це також сприяло зростанню глобальної самотності.

Пустота в серці Заходу з’явилася, коли віра залишила його. Можливо, варто прагнути її відновлення. Але це не означає повернення до релігійних догм; йдеться про відновлення мови сенсу. Мови добра і зла, що відгукується в душах людей і яка є чимось більшим, аніж просто "я на першому місці".

Парадокс політичного ландшафту Європи полягає в тому, що на її ультраправому фланзі присутня емоційна енергія, але відсутня чітка ідеологія. Натомість, в центрі політичного спектру ідея є, але подана в спрощеній, навіть бюрократичній манері, що не викликає емоційного резонансу. Європейці могли б отримати уроки від деяких американських демократів, які інтегрували віру в свою ліберальну платформу, завоювавши при цьому пристрасну підтримку. Це може призвести до позитивних результатів на виборах у листопаді. Часи, коли Америка слугувала джерелом натхнення для інших країн, можуть знову повернутися.

"Зима вже на підході"

На фоні ймовірної політичної зими в Європі Україна стала осередком, який формує майбутнє не лише для континенту, а й для всього західного світу. Враховуючи глобальне значення європейського проєкту, це також впливає на розвиток світової демократії. Якщо криза Заходу є кризою віри, то Україна відновлює цю віру і нагадує про межу між добром і злом. Вона звертається до самотніх людей, які проводять час у своїх смартфонах, нагадуючи їм, що їхнє життя - це не лише щоденна чашка ароматної кави і свіжий круасан.

Звідси і градус емоцій навколо "українського питання". Україною або захоплюються, або люто, самовіддано ненавидять. Для одних вона -- знак надії, а для інших -- та, хто завадив злитися з "анти-Європою" Росією в пароксизмі пристрасті.

В будь-якому випадку, підсумовуючи чотири останні роки, можна з упевненістю стверджувати: слава Богу, що в світі існує Європа. Вона не піддалася спокусам, не залишила Україну на призволяще і діяла відповідно до християнських принципів, хоча, звісно, не без власної вигоди.

Але ж і власний інтерес буває різним. Як просто їм було б надіслати в Москву якогось безхребетного європейського "посередника", який плазував би в Москві й удавав би стурбованість в Києві. Як просто було б "в ім'я миру в усьому світі" залишити Україну беззахисною й отримувати від Росії безумні дивіденди -- собі в кишеню і для європейських корпорацій.

Європейська економіка отримала б позитивний імпульс. ЗМІ та соціальні платформи швидко переключилися б на нові, більш привабливі теми. Життя продовжило б свій звичний плин, залишаючи за собою сліди болю та боротьби за українську свободу (а хіба в європейській історії не було чимало кісток і крові?). Дискусії про війну на деякий час припинилися б.

Все, що вимагалося, - це зрадити Україну. Проте Єдина Європа цього не зробила. Вона прийняла зобов'язання і залишилася вірною йому. Це ще одне свідчення того, що Єдина Європа є християнським простором за своєю природою, незважаючи на всі спроби це заперечити.

Для самої України наразі все з одного боку простіше, а з іншого -- страшніше. Страшніше -- бо війна, смерть, кров. Простіше -- бо нема відчуття самотності і спокуси зради, яка висіла над нами у 2022 році і мала форму так званих "Стамбульських домовленостей", коли ми були в порожнечі, один-на-один з зухвалим і, здавалось би, нездоланним ворогом. Сьогодні, чотири роки потому, зухвалість із ворога якось злетіла, так само як і ореол нездоланності. Сьогодні ми не самі. Нам є за що і за кого триматися. Замість спокуси зради прийшла спокуса втоми, але й її Україна здолає.

Ми маємо підтримувати тих, за кого самі тримаємося: порядних європейських і світових політиків, порядних європейців. За чотири роки лінія розподілу оформилася чітко. З одного боку опортуністи та лицеміри, а з іншого -- Україна і ліберально-центристська Європа, зі всім її баластом і проблемами. І якщо західний світ переживає кризу, то варто не кепкувати з нього, а допомогти йому цю кризу здолати. Бути чемними і чесними. Розуміти, що у західному світі Україна з одного боку учень, а з іншого -- учитель.

І, попри все, зберігати віру. Бо віра зараз -- найголовніше. Можливо, і Захід її собі колись поверне.