Він не був справжнім героєм. Розкриття реальної історії Робіна Гуда.

Автор Петро Катеринич Доктор філософії з журналістики та ECREA. Викладач навчально-наукового інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка.

Парадокс вивчення справжнього Робіна Гуда полягає в тому, що історики досі не змогли виявити особу, яка б стала реальним прототипом цієї легенди. У архівних матеріалах часто фіксувалися імена на кшталт Роберта Гуда чи Хода, а подібні назви часто використовувалися як прізвиська для злочинців і тих, хто переховувався від правосуддя.

Натомість жорстокий герой середньовічних балад поступово отримав шляхетне походження, високу місію, зв'язок із королем Річардом і репутацію захисника знедолених.

Цими днями виповнилося 281 рік з моменту загибелі Олекси Довбуша, і його історія виявилася надзвичайно подібною до інших легенд. ZN.UA досліджує, як протягом шести століть формувався образ Робіна Гуда, якого ми знаємо сьогодні, і які паралелі можна провести з нашими "шляхетними розбійниками".

Духи Шервуда

Найдавніша літературна згадка про Робіна датується приблизно 1377 роком -- це поема "Видіння про Петра Орача" Вільяма Ленгленда. Персонаж на ім'я Лінощі зізнається, що не годен засвоїти "Отче наш", зате чудово пам'ятає римовані історії про Робіна Гуда. Для автора це свідчення моральної деградації, але репліка доводить, що наприкінці XIV століття оповіді про героя вже стали популярною розвагою.

У XV-XVI століттях в Англії та Шотландії відбувалися традиційні "ігри Робіна Гуда". Літніми місяцями громади організовували святкові процесії, стрілецькі змагання та невеликі театральні вистави. Зібрані під час цих заходів кошти використовувалися для ремонту місцевих шляхів або церков, а роль Робіна Гуда вважалася особливо почесною.

Окремо варто сказати про знамениту ватагу -- тих самих merry men, "веселих молодців". Слово merry тут збиває з пантелику: у середньоанглійській воно означало не "веселий", а радше "свій", "із почту", і так називали будь-який гурт прибічників ватажка чи лицаря.

У перших письмових джерелах згадуються лише деякі спільники Робіна, серед яких варто виділити Маленького Джона та Вілла Скарлока, який згодом стане Віллом Скарлетом. Проте їхні образи ще не зовсім відповідають тим, які ми звикли бачити. Наприклад, у ранніх баладах Маленький Джон не є велетнем, що збиває Робіна жердиною з моста; цей відомий епізод з’явиться лише в XVII столітті.

Історія компанії розвивалася поступово. Меріен взагалі не згадується в ранніх баладах про Робіна; одна з можливих версій її походження дослідники пов'язують із французькою пасторальною традицією, зокрема з твором "Гра про Робена і Маріон" Адама де ла Аля. Вона приєдналася до світу Робіна через травневі свята в кінці XV століття. Щодо брата Тука, то спочатку він існував окремо: в королівських документах XV століття згадується капелан на ім'я Роберт Стаффорд, відомий під прізвиськом Friar Tuck, без жодного зв'язку з Робіном Гудом.

Шотландські історики не змогли дійти єдиної думки щодо часу життя Робіна Гуда: Ендрю Вінтун відзначав 1280-ті роки, тоді як Волтер Бовер посилався на 1260-ті. Знайомий глядачам кінематографічний контекст, що охоплює епоху Річарда Левове Серце та принца Джона, вперше з'явився у працях історика Джона Мейджора в 1521 році.

Кров на зеленому листку.

Слово outlaw ("поза законом") сьогодні сприймається крізь призму романтики. Але в середньовічній Англії це був суто юридичний статус: людину могли позбавити захисту закону за ігнорування судового процесу. Причиною ставали не лише вбивство чи заколот, а й непогашений цивільний борг, що тягнув за собою конфіскацію майна.

Ба більше, у найдавніших пам'ятках "аутло" описували формулою caput lupinum -- "вовча голова". Людина юридично прирівнювалася до звіра. Втім, і тут романтика випереджає джерела. Навіть у зводі, приписуваному Едуардові Сповіднику, зазначено, що втікача належало доправити до короля живим, а голову з нього знімали, лише якщо він чинив опір.

До XIV століття англійське право остаточно відмовилося від поняття "полювання": свавільне вбивство "аутло" стало вважатися звичайним вбивством. Коли почали створювати перші балади про Робіна, термін "вовча голова" вже вважався юридичним архаїзмом. Таким чином, "аутло" часто означав просто боржника, а не благородного розбійника з луком.

Перші згадки про Робіна суттєво відрізняються від традиційних сімейних казок. Найдавніші балади, такі як "Робін Гуд і монах" (середина XV століття), "Робін Гуд і гончар" (близько 1500 року) та цикл "Оповіді про Робіна Гуда" (A Gest of Robyn Hode), створюють образ жорстокого і безжального світу. У цих історіях Робін постає не як граф, а як йомен — вільний чоловік нижчого стану, чий соціальний статус варіювався від заможного селянина до невеликого землевласника.

У баладі "Робін Гуд і монах" центральний персонаж готовий пожертвувати своїм життям заради проведення меси в Ноттінгемі, що ілюструє його глибоку релігійність. Водночас його товариші, вбиваючи донощика-монаха, знищують і його маленького супутника, щоб уникнути свідчень. У сюжеті, що стосується Гая Гісборна, Робін після запеклої сутички відтягує голову ворогу, калічить його обличчя ножем і забирає його одяг для маскувальних цілей. Стівен Найт і Томас Олґрен, редактори канонічного видання стародавніх текстів, зазначають, що балади відрізняються жорстоким настроєм.

У цих текстах не згадується відома соціальна програма "грабуй багатих — віддавай бідним". Розбійники нападають на заможних подорожніх та абатів, але здобуте не роздають. Проте у Робіна є свої принципи: він підтримує бідного лицаря, цінує вірність та шанує королівську владу. Його ліс є місцем, де вплив шерифа втрачає свою силу.

Лісова хартія, затверджена в 1217 році (з остаточними змінами 1225 року), стала результатом складного компромісу. Вона скасувала смертну кару та калічення за вбивство королівського оленя, проте зберегла жорсткі штрафи, ув'язнення та вигнання з країни. Лісові території підлягали суворому державному контролю, що робило їх ідеальним фоном для історій про людей, які постійно намагаються вирватися з-під тиску системи.

Як лісовий розбійник перетворився на благородного борця за справедливість

Історія про альтруїстичного месника з'являється досить пізно. Тільки в 1521 році Джон Мейджор зобразив Робіна та Маленького Джона як розбійників, які грабували лише багатих, не чіпали жінок і надавали фінансову допомогу нужденним. Хоча Мейджор не виправдовував їхні злочини, він описував Робіна як най"людянішого" з усіх злочинців.

Саме він відправив Робіна в часи правління Річарда I. Коли легітимний король веде хрестовий похід, а країну розоряють узурпатори, вчинки Робіна отримують нове значення. З небезпечного бунтівника він стає охоронцем громадського порядку.

У завершальний період XVI століття драматург Ентоні Мандей наділив Робіна титулом графа Гантінгдона, надаючи розбійнику аристократичне походження. Саме в цей час остаточно сформувався образ Діви Мерієн: новому герою були необхідні благородне кохання, втрачене наследство та боротьба за своє становище.

Тепер Робін мав нову мету: не знищити систему, а виправити її недоліки. Змінилася й географічна прив'язка: перші оповіді вели Робіна до Барнсдейла в Йоркширі, але в результаті тривалого процесу відбору саме Шервудський ліс отримав право на цю історію.

У 1795 році антиквар Джозеф Рітсон опублікував двотомний збірник старовинних балад, представивши їх у вигляді біографії реальної особи — з хронологічними даними та генеалогічним деревом. Рітсон, будучи радикалом і прихильником Французької революції, наділив свого Робіна рисами, властивими майже революціонеру.

Згодом для Робіна настала ера романтизму. У романі "Айвенго" Вальтера Скотта він представлений під ім'ям Локслі, стаючи складовою частиною національного міфу про англійську свободу. Поет Джон Кітс вніс елементи ностальгії за зеленими лісами, тоді як Говард Пайл у 1883 році адаптував жорсткі сюжети, перетворивши їх на світлу історію для молоді.

Подальше освоєння образу відбулося в Голлівуді. Фільм "Робін Гуд" Аллана Двона (1922) за участю Дугласа Фербенкса став одним із найкоштовніших кінопроектів свого часу, а "Пригоди Робіна Гуда" (1938) з Ерролом Флінном встановили класичний еталон для образу усміхненого авантюриста, який продовжує викликати дискусії серед усіх наступних адаптацій.

Наші "шляхетні розбійники"

281 рік тому, в ніч перед 24 серпня 1745 року, в Космачі відійшов у вічність Олекса Довбуш, який загинув від отриманого поранення. Ця особа стала символом української культури, так само як Робін Гуд для англійської. А 2023 року, в день Незалежності, 24 серпня, на екрани вийшов фільм "Довбуш" режисера Олеся Саніна.

Суміщення дат не є випадковим, адже стрічка прямо взаємодіє з міфологією. У прес-релізі творці описували персонажа як втілення українського архетипу: він за своєю суттю не агресивний і прагне спокійного життя, але готовий взяти до рук зброю, коли загрожують його свободі та гідності. Санін підкреслював, що зобразив Довбуша як людину, яка не прагнула стати героєм і не шукала слави.

Діяльність Довбуша документально простежується приблизно з 1738-го до року смерті: загін здійснював стрімкі рейди й пограбував навіть укріплений двір у Богородчанах, звідки забрали чимало цінностей. Історик Мирослав Волощук звертає увагу: серед речей Довбуша після смерті знайшли хрестик, що належав власниці Богородчанського ключа Катерині Коссаковській.

Волощук попереджає про стереотипний образ соціального борця. На його думку, це скоріше прояв бунтівного насильства без чіткої соціальної чи етнічної мотивації: жертвами нападів ставали і вірмени, і євреї, і поляки, і русини-українці, а вибір об'єктів для грабежу визначався переважно низьким рівнем охорони або загрозою видачі ватажка владі. Історик підкреслює, що мова не йде про антифеодальний рух: опришки не прагнули змінити систему господарювання в регіоні, а їхні атаки зазвичай не мали чіткої соціальної мети.

Саме в цьому місці перетинаються історії Робіна та Довбуша. У радянських дослідженнях опришківство часто набувало виразного антифеодального та національно-визвольного звучання. Механізм тут знайомий: суперечливій особистості поступово надають чіткішу соціальну роль — так само, як у XVI столітті Джон Мейджор перетворив Робіна на захисника бідних. Проте легенда вже давно живе самостійним життям: в Карпатах Довбуша називають на честь скель і печер, а також передають розповіді про сховані скарби та магічний захист від куль.

Був в Україні й інший персонаж, якого "Енциклопедія історії України" називає українським "Робіном Гудом", -- Устим Кармалюк. Народжений 1787 року в сім'ї селян-кріпаків на Поділлі, він 1812-го був відданий поміщиком Пігловським у рекрути, утік і згодом пристав до ватаги. До його загонів входили селяни, дезертири, дрібні шляхтичі та містечкові євреї. Кармалюка неодноразово ловили, чотири рази засуджували до сибірської каторги -- і він щоразу тікав.

Кармалюк — це подільський "останній гайдамака", який ще за життя став об'єктом поетичного оспівування та слави як народний месник. У період з 1833 по 1839 роки функціонувала спеціальна слідча комісія — "Галузинецька комісія", створена Летичівським та Літинським земськими судами. Через цю комісію пройшло близько 20 тисяч осіб, які були обвинувачені або підозрювані у зв'язках із Кармалюком. Загін Кармалюка здійснював напади не лише на маєтки поміщиків, а й на корчми та заможні селянські садиби.

Цей механізм має свою назву. Британський історик Ерік Гобсбаум у своїй книзі "Bandits" (1969) розглядає явище "соціального бандита" — розбійника, якого влада вважає злочинцем, тоді як певна частина суспільства бачить у ньому месника або захисника. Робін Гуд став для Гобсбаума класичним символом "шляхетного бандита", а він також аналізував інші варіанти, зокрема, балканських гайдуків. Історії Довбуша та Кармалюка ілюструють, як відбувається міфологізація: колективна пам'ять зберігає образи непокори владі, втечі, опору сильнішим і підтримки слабшим, а суперечливі моменти поступово забуваються.

Рахунок за випущені стріли

У новій стрічці Майкла Сарноскі "Смерть Робіна Гуда" персонаж, якого грає Гʼю Джекман, далеко не звичний усміхнений лучник, який забирає в багатіїв. На екрані постає старий, тяжко поранений чоловік, який змушений переосмислити своє життя, наповнене злочинами і вбивствами. Вже на початку фільму сам Робін проголошує фразу, що могла б стати його маніфестом: "Він не був героєм".

Сюжет про загибель героя вже є в середньовічній "Оповіді про Робіна Гуда": хворий Робін приходить до настоятельки монастиря в Кірклісі, аби та пустила йому кров, але вона навмисне випускає з нього забагато. А от знаменитий епізод, де смертельно поранений лучник випускає останню стрілу й заповідає поховати себе там, де вона впаде, є значно пізнішою прикрасою -- у найдавніших текстах цього немає. Як і самої могили в Кірклісі, яку сьогодні показують туристам: напис на ній зробили у XVIII столітті.

Режисер Сарноскі не є першою особою, яка звернулася до цього фіналу. Півстоліття тому цю задачу виконав Річард Лестер у фільмі "Робін і Мерієн" (1976) з Шоном Коннері та Одрі Гепберн. У цьому варіанті сценарист Джеймс Ґолдмен наділив Мерієн роллю настоятельки, і вона додає отруту у їжу свого пораненого коханого.

Сарноскі, працюючи над "Свиня" та "Тихе місце: День перший", зізнався, що готувався до зйомок, вивчаючи лекції з медієвістики. Найбільше його вразила ідея, що середньовічні битви виглядали зовсім не як поєдинки лицарів у блискучих обладунках, а радше як сутички селян, які в泥зі жорстоко лупцюють один одного лопатами.

Навіщо культура раз по раз повертається до таких героїв? "Шляхетний розбійник" перетворює складне відчуття несправедливості на просту й зрозумілу історію: якщо закон асоціюється із сильними, легенда створює того, хто порушує його заради вищого уявлення про справедливість.

Можливо, саме ця суперечливість дозволила Робін Гудові зберегти свою популярність протягом шести століть. У середньовіччі він став лісовим трикстером, в епоху Тюдорів – благородним підданим, у XIX столітті – символом національної гордості, а Голлівуд перетворив його на чарівного захисника. Сьогодні, здається, сучасність знову ставить йому питання про кожну випущену стрілу.