День поезії: твори, що витримали випробування часом.

Про поезію Розстріляного відродження, що повертається до нас сьогодні.

У вирі сучасних літературних подій — творчих вечорів, фестивалів, мистецьких зустрічей, презентацій — Всесвітній день поезії минає вкрай швидко. Він, здавалося б, залишає по собі відчуття свята, своєрідної містерії, але водночас розкриває крихкість і вразливість поетичного слова, яке відкривається лише небагатьом і не відразу. І знову спонукає до роздумів над вічними, як і сам світ, запитаннями.

Чи має сенс поезія в умовах, коли українські міста піддаються атакам ракет? Коли небо рветься від звуків дронів, а новини повідомляють лише про втрати й руйнування – чи залишається місце для віршів в нашій реальності? Якщо так, то які саме вірші мають значення: сучасні, що звучать на площах і стають піснями, чи ті, що були написані століття тому? Чи доцільно звертатися до творчості минулих поетів, перевидавати їхні твори, пояснювати їхній зміст і виводити з забуття – коли у нас є настільки талановиті сучасники, чиї слова лунають на протестах або набирають популярності в інтернеті? Адже жоден з класиків, навіть ті, хто став відомим завдяки шкільним програмам чи кінематографу, не може зрівнятися з популярністю сучасних авторів, які привертають увагу мільйонів.

Безумовно, на ці питання зазвичай відповідають позитивно: так, важливо знати, читати, популяризувати й згадувати. Але як донести цю ідею до тих, хто не чує поетичного слова? Хто відкидає літературу XX століття, вважаючи її "совковою" чи "ідеологічно забрудненою", часто не заглиблюючись у її тонкощі?

Універсальних рецептів не існує — і в мене їх також немає. Проте, напевно, найзручніший спосіб наблизитися до цих текстів — це через живі людські історії. Адже поет не існує в ізоляції — він завжди перебуває в контексті свого часу, в умовах, у яких живе і творить. Це здається очевидним, але часто забувається, коли ми обговорюємо лише естетику, відокремлюючи твори від їхніх авторів, їхніх поглядів і помилок.

Так, естетика має велике значення. Ми завжди вибираємо твори, спираючись на їхню образність, римування та метафоричність. Однак зрозуміти поета в повній мірі неможливо, якщо не враховувати його оточення, внутрішні конфлікти та навіть завершення його життя – адже іноді воно може висловити більше, ніж самі його вірші.

Саме тому я знову повертаюся до покоління Розстріляного відродження -- яке досі відлунює, вимагає оприявлення й, можливо, допомагає краще зрозуміти, які шляхи ми обираємо і чим за них платимо.

Рекомендується розпочати з постаті Михайля Семенка. Цей чорнявий, не дуже високий чоловік, який володів неабиякою харизмою, шокував суспільство своїми футуристичними концепціями та закликами до спалення "Кобзаря". Його також вразила публіка, коли він одружився з високою, стрункою і красивою актрисою Наталією Ужвій.

Гострий на язик, емоційний, з непростим характером, з певною симпатією до алкоголю, але водночас надзвичайно обдарований, відкритий до музичних новацій і творчих експериментів -- він завжди викликав яскраві емоції. Деякі, як його молодші колеги-поети Іван Маловічко та Андрій Михайлюк, захоплювались ним і намагалися наслідувати його стиль. Інші ж, навпаки, відчували неприязнь або не погоджувались з його правом вважати себе поетом, як, наприклад, зазначав Микола Хвильов у своїй статті для "Літературного ярмарку".

У тому, що стосується модернізації української поезії в той період, Михайло Семенко безумовно заслуговує на визнання. Він надав поезії новий імпульс, наповнивши її духом урбанізму та перспективами майбутнього. Його протест проти традиційних авторитетів і відмови від "етнографічної" поезії з її застарілими образами і мотивами зіграв важливу роль у розвитку літератури нової епохи. Зацікавленість футуристів до промисловості, індустріалізації та міста як "осередку прогресивних сил" безсумнівно пішла на користь більшовикам, які, по суті, використали український футуризм для своїх політичних цілей, а згодом жорстоко розправилися з найяскравішими його представниками.

Михайло Семенко був затриманий органами НКВС 26 квітня 1937 року під звинуваченням у активній участі в діяльності антирадянської української націоналістичної терористичної групи. Митець пережив тривалі допити — лише через чотири місяці і вісім днів (принаймні, саме цей проміжок часу зафіксував поет) він визнав свою провину і попросив про можливість спокутувати свої важкі гріхи перед Радянською владою та Батьківщиною. Варто зазначити, що свідчення, які він надав під час допитів та очних ставок, не витримують критики ані з точки зору слідчих процедур, ані з погляду розуму. Незалежно від його "зізнань" і заяв, Михайла Семенка розстріляли за вироком виїзної сесії Військової колегії Верховного суду СРСР у Києві 24 жовтня 1937 року.

Поезія, яка пережила вирок:

Михайло Семенко, "Запрошення"

Я продемонструю вам численні всесвіти.

Унікальних та примхливих.

Я покажу вам безліч шляхів --

Хто прагне покликати мій дух?

Ми рухаємося до фінальної мети.

Ми подолали всі стихійні явища та зливи.

Я відкрив зачинені двері.

Хто бажає прогулятися зі мною вночі?

24 жовтня 1937 року чекісти стратили ще одного поета-футуриста -- Андрія Михайлюка, менш знаного, набагато молодшого, про якого практично не збереглося яскравих спогадів чи характеристик. За винятком хіба що вражень поета й перекладача Абрама Кацнельсона від зустрічі з Михайлюком у редакції газети "Більшовик": "І от в редакційну кімнату сором'язливо увійшов юнак в чорному зимовому пальті, в синій кепочці з ґудзиком на маківці (як тоді любили носити). Глибоко посаджені, вузькі кмітливі очі, маленький, мов точений, гострий ніс, мужнє підборіддя. Мовчки подав сильну жилаву руку. Приязно посміхнувся, оголюючи білі красиві зуби". Мовчазний, хоч і приязний, скупий на слова, Андрій Михайлюк свій молодечий порив утілював у віршах, записуючи їх в учнівський зошит у клітинку. Сам він пояснював, що ці клітинки дисциплінують його тексти. І справді, літературознавці зауважують, що в першій збірці молодого автора "розхристаних поезій" значно більше.

Свій літературний шлях Андрій Михайлюк розпочав з публікації першого вірша у журналі "Нова генерація". Пізніше він працював журналістом в редакції газети "Вісті ВУЦВК" і слугував особистим асистентом Михайля Семенка, зокрема в питаннях листування та організації справ. На момент своїх 26 років поет встиг видати три збірки: "Вірші" (1932), "Кінець ідилії" (1933) та "Сонячний день" (1936). Однак, здається, життєвий досвід і стійкість йому ще не вистачало. Михайлюк швидко зізнався слідчим НКВС, що в квітні 1937 року Семенко доручив йому підготувати терористичний акт проти керівників КП(б)У і радянського уряду під час першотравневої демонстрації, для чого надав йому бомбу у вигляді пляшки, яку він мав кинути на урядову трибуну. Проте, не взявши бомбу, він злякався цього жахливого плану і не виконав завдання. Однак 11 вересня 1937 року Андрія Михайлюка заарештували за обвинуваченням у причетності до контрреволюційної української націоналістичної організації, яка готувала теракти проти партійного та урядового керівництва, що фактично вирішило його долю.

Згодом футуристів, як і багатьох поетів епохи Розстріляного відродження, реабілітують, але комуністичний режим продовжуватиме збрехати — рідним митців, їхнім друзям і суспільству. У посмертному виданні творів 1959 року радянський критик сухо зазначить: "Андрію Михайлюкові було 25 років, коли він випустив свою останню, третю книгу. Він ще не остаточно сформувався, не досяг зрілості як поет. Вино його поезії залишалося молодим, воно ще не встигло як слід дозріти". І жодного слова про те, хто перешкоджав поетові в його розвитку та що насправді з ним трапилося.

Андрій Михайлюк, "Лірика холоду"

Небо стало опухлим і набуло синього відтінку.

Засипали будівлі, а ліси стали безмовними.

Кому не осточортіло, не надокучило

Чи є гріхом насолоджуватися комфортом?

Морозний вітер -- потужність,

Поетеса Мирослава Сопілка (справжні ім'я та прізвище -- Юлія Мисько-Пастушенко) заплатила занадто високу ціну за наївну віру в "соціалістичні ідеали". Життя тендітної, скромної й освіченої жінки не було солодким. Небагата родина, тяжка праця, калейдоскоп професій -- від модистки до робітниці тютюнової фабрики, кілька арештів із боку польської поліції -- такою виявилась її юність. Закінчивши лише початкову школу в рідному селі, майбутня поетеса самотужки надолужувала прогалини, вивчала літературу, багато читала. Ймовірно, її знання ніколи не стали системними, та сучасники зазначали, що Мирослава Сопілка могла вільно дискутувати на політичні теми, добирала слушні аргументи й легко цитувала важливі для розмови твори. Захоплення новим укупі із загостреним відчуттям справедливості та симпатією до простих трудівників і бідноти підштовхнуло молоду жінку до лівого революційного руху. На рідній Львівщині вона активно долучалася до проведення страйків, робітничих мітингів, маніфестацій і навіть у власному помешканні проводила різноманітні нелегальні збори місцевих комсомольських і комуністичних організацій.

Приблизно в цей період у пролетарському журналі "Вікна" з'являються її перші вірші — "В церкві" та "Сон чорної ночі". Ці роботи отримали позитивні відгуки від таких письменників, як Василь Бобинський і Степан Тудор. Заохочення та підтримка колег надихнули авторку повірити в свої здібності та продовжити творчі пошуки. Однак шлях Мирослави Сопілки не був простим і безтурботним — він проходив на фоні складних життєвих та економічних умов. Степан Тудор пізніше зазначав: "Одне — це повністю віддатися творчості, а зовсім інше — поєднувати роботу, виховання двох дітей, боротьбу з туберкульозом, самоосвіту і при цьому бути поетесою. Для цього потрібна величезна сила волі та запал серця патріота".

Серйозні фінансові труднощі, безробіття чоловіка та погіршене здоров'я спонукали подружжя шукати кращого життя в оспіваній пропагандистами Країні Рад. Мирослава Сопілка, сповнена романтичних надій, вважала, що там знайде затишок, сприятливі умови для творчості, зможе отримати освіту і, зрештою, розпочати нове життя. Однак 16 серпня 1937 року поетесу заарештували, звинувативши у причетності до "контрреволюційної націоналістичної терористичної організації" та у шпигунстві на користь іноземної розвідки. 30 вересня того ж року затримали її чоловіка, Михайла Пастушенка, за аналогічними звинуваченнями. Мирославу допитали двічі, змусивши її визнати, що вона "була частиною націоналістичної організації та співпрацювала з націоналістичним журналом". У жовтні 1937 року подружжя розстріляли: Михайла - 19-го, а Мирославу - 28-го числа. Їхні двоє неповнолітніх дітей залишилися сиротами, і дізнатися про їхню подальшу долю не вдалося. У травні 1938 року державні органи конфіскували майно родини на користь держави.

Мирослав Сопілка був реабілітований у 1959 році, тоді як посмертна антологія "До сонця. Вибране" була опублікована тільки в 1973 році. У 2025 році проєкт "Загата" представив пісню, засновану на його "Колиханці".

Короткі портрети українських поетів та поетес 1920-1930-х років, згаданих і тих, що залишилися поза увагою, можна перетворити на захоплюючі романи, що охоплюють різноманітні сюжети та події. Незважаючи на розбіжності в їхніх життєвих шляхах, спільною рисою стає формування поетичного хисту в умовах, які швидко переходили від авторитаризму до тоталітаризму. У таких обставинах ані "відданість комуністичним ідеалам", ані вміння домовлятися, ані навіть наявність зовнішньої анонімності не могли уберегти від переслідувань чекістів. Радянська влада чітко усвідомлювала: ці митці, попри ідеологічний контекст, творять в рамках української культури, що, в свою чергу, закладає основи для її подальшого розвитку. Тому їх свідомо знищували, ліквідуючи потенційних конкурентів і здорові альтернативи, а, можливо, й майбутній опір. Гнітюча атмосфера тоталітаризму заважала розквіту справжнього мистецтва. Але висока поезія завжди є символом життя та свободи, крилами, що підносять угору. Отже, українські поети продовжують існувати, тоді як червона імперія залишилася в минулому.