Геннадій Попенко, військовослужбовець та актор.

Актор театру і кіно, а також телеведучий Геннадій Попенко вирішив змінити свою професійну діяльність і з липня 2022 року став військовослужбовцем. Його рішучість у цьому виборі була вражаючою: незважаючи на відсутність військового досвіду, він не здався і продовжував намагатися, поки його не прийняли. Раніше, у Іванкові на Київщині, він разом із дружиною пережив тимчасову окупацію з боку російських військ.

Виконуючи безпосередньо оборонні завдання, встиг провести кілька сезонів телепроєкту, в якому детально розповідав про те, як НАТО вчиться у ЗСУ, воєнні здобутки захисників, розвідку та успішні спецоперації повномасштабної російсько-української війни.

Нещодавно Геннадій Попенко розпочав свою діяльність у Київському інституті Національної гвардії України, де він займається реалізацією культурних, освітніх та комунікаційних проектів.

Укрінформ поспілкувався з актором, який також служить у війську, щоб дізнатися про його обов'язки та різні аспекти відповідальності під час повномасштабної війни між Росією та Україною. Серед його активностей - участь у Культурних силах та нещодавня робота в команді комунікацій Міністерства у справах ветеранів. Крім того, він виконує роль одного з координаторів волонтерського проєкту з виготовлення маскувальних сіток у Київській області, який має потенціал стати частиною сюжету нового художнього фільму, підтриманого експертами з "Тисячовесни".

Не залишили поза увагою також обговорення внеску Михайля Семенка у художній фільм "Будинок "Слово". Нескінченний роман", а також можливості розвитку кінематографу.

Диктант національної згуртованості, кросфіт та концепція про Інститут Національної Гвардії України.

- Геннадію, чим займаєтесь у Київському інституті Національної гвардії України? Чому саме цей заклад став місцем продовження служби?

У 2024 році, під час служби на Запорізькому напрямку, я серйозно травмував коліно. Мені довелося пройти хірургічне втручання, після якого почалась тривала реабілітація. На жаль, згодом я отримав повторну травму. Лікарі визнали мене тимчасово непридатним до служби, і я зміг зайнятися роботою в Міністерстві у справах ветеранів України в ролі комунікаційника. У липні цього року, після зміни міністра, відбулася ротація в патронатній службі, до якої я належав. Внаслідок цього я знову опинився без роботи. Незабаром після завершення тимчасової річної демобілізації я отримав повістку від того ж ТЦК, до якого звертався на початку повномасштабної війни. У 2022 році я не зміг потрапити туди з першої спроби.

Оскільки в мене виникли проблеми з ногою, мені порадили задуматися над тим, де і як я хочу продовжити службу. Я почав розпитувати знайомих про можливі вакансії. Один із них, який служить у Національній гвардії України, поділився інформацією про підрозділи, що потребують фахівців у сфері культури. Виявилося, що існує Київський інститут НГУ — раніше я не чув про цей заклад, — де функціонує великий культурний центр з амбіційними планами розвитку.

До речі, віднедавна я почав звертати увагу на освітні заклади ще й тому, що моя старша донька-дев'ятикласниця, окрім закордонної освіти, яку теж розглядає як перспективу свого розвитку, придивляється до навчання за доволі неочікуваними напрямами в інститутах на кшталт КІНГУ.

- Яка ваша посада?

Я є стрільцем у роті охорони батальйону, який відповідає за забезпечення навчального процесу. Наразі я перебуваю у службовій відрядженні в Культурному центрі інституту. Незабаром планується обговорення питання щодо оновлення складу штатних працівників культурного центру. Особливо важливо, що на рівні керівництва існує усвідомлення необхідності всебічної підготовки майбутніх українських офіцерів, з акцентом на українську культуру.

Десять років тому ви були ведучим Диктанту національної єдності на Суспільному, а зовсім нещодавно організували захід для цього у Київському інституті Національної гвардії України. Які враження залишаться у курсантів від цього заходу?

На святкування Дня української писемності та мови в Київському інституті НГУ я вирішив запросити своїх друзів та знайомих – відомих особистостей – для написання Диктанту національної єдності разом з курсантами. Серед запрошених був Володимир Ращук, талановитий актор, який зіграв чимало ролей, зокрема у серіалі "Прикордонники" та в художніх фільмах "Каховський об'єкт" і "Конотопська відьма". Також до нас завітав Володимир Кравчук, володар нагороди "Золота Дзиґа" за найкращу чоловічу роль у одному з найзначніших сучасних українських фільмів "Ти – космос". Не обійшлося й без Даші Трегубової – талановитої сценаристки та продюсерки, справжньої красуні й розумниці. А також з нами був завжди свідомий Сергій Фоменко, відомий як Фома з гурту "Мандри". Крім того, мої колеги запросили блогерку, акторку дубляжу та викладачку сценічної мови Вікторію Хмельницьку.

Цією та іншими подіями Культурний центр Київського інституту НГУ долучається до всебічного формування українських офіцерів -- людей із дуже широким світоглядом. Ставати розвиненими особистостями курсантам допомагають численні бінарні заняття, коли теми одночасно пояснюють викладач і фахівець-практик, а також занурення в культурну та соціальну проблематику.

- В яких ще заходах ви брали участь протягом кількох тижнів роботи в Культурному центрі Київського інституту НГУ? Які нові ідеї плануєте втілити в життя?

-- Нещодавно хлопці змагалися на першість інституту з кросфіту -- високоінтенсивних функціональних тренувань, що поєднують елементи важкої атлетики, гімнастики, бігу та кардіо. Далі на них чекає етап визначення найкращих на рівні Національної гвардії України.

Після змагань, коли ми проводили короткі інтерв'ю з учасниками, стало очевидним, що вони поєднують чудову фізичну підготовку, яка дозволяє виконувати надзвичайно складні вправи, з розумом. Слова курсантів настільки вражають, що їх можна використовувати як основи для створення власного життєвого кредо. Вони завжди прагнуть до розвитку та самовдосконалення в усьому.

Я свого часу займався бойовими мистецтвами. І вже дивлюся на них як на тяглість традицій і досвіду в різних країнах, у різні історичні періоди. У японців є приказка про те, що всі шляхи ведуть на Фудзі. Тобто різними стежками всі йдуть до однієї вершини. Але одним сонце світить у спину, іншим -- в обличчя.

Щоб пройти шлях Воїна, необхідно належне виховання: дисципліна, повага до старших, а також набуття знань і навичок. Це тісно пов'язано з навчанням курсантів. Так виник проєкт "Шлях воїна". Ми знайомимо курсантів з майстрами різних шкіл і стилів бойових мистецтв. Це злиття фізичного та культурного розвитку. Адже справжній майстер не лише навчає техніці, але й передає глибокі сенси. Тепер Шлях Воїна проходить через Культурний центр Київського інституту НГУ.

Одним із ключових завдань, особливо в умовах масштабної війни між Росією та Україною, є підвищення обізнаності про Київський інститут Національної гвардії України. Нам потрібно донести до широкої аудиторії, чим ми займаємося та чим відрізняємося від інших установ. У зв'язку з цим, зараз триває робота над сценарієм художнього фільму про наш інститут, а також створюється комікс.

ІЗ ПІДРОЗДІЛУ ОХОРОНИ НА КИЇВЩИНІ - У КУЛЬТУРНІ СИЛИ НА ЗАПОРІЗЬКОМУ НАПРЯМКУ

Як ви стали частиною Сил оборони України в 2022 році?

Я служу в армії з 7 липня 2022 року. Раніше я кілька разів відвідував центр комплектування, але мене не приймали, оскільки у мене не було військового досвіду. Зрештою, я потрапив до роти охорони, яка є багатоцільовим підрозділом. Ми виконували різноманітні завдання: співпрацювали з підрозділами МВС та СБУ, проводили антидиверсійні операції на Київщині та вздовж кордону з Білоруссю. Також займалися моніторингом за допомогою дронів. Під час ворожих авіаційних атак ми збивали ракети та дрони ворога. Окрім цього, охороняли стратегічні об'єкти, брали участь у розмінуванні територій та вивезенні небезпечних матеріалів.

Він прослужив більше року. Всі його товариші - чудові хлопці, приблизно одного віку з ним або старші, здебільшого місцеві. Хоча я з'явився на світ у Полтаві і згодом мешкав у Києві, я все ж відчуваю глибокий зв'язок з Іванковом і дуже люблю цю місцевість.

Які враження залишив у пам'яті цей початковий етап служби?

Ми досягли успіхів завдяки нашій місцевій обізнаності. Наприклад, у мого партнера, з яким ми відбивали ворожу повітряну атаку, дружина працювала в магазині в селі Оране, що знаходиться за 25 км від Іванкова. Вона зателефонувала чоловікові і повідомила: "Наді мною ракета, ваш напрямок". Це стало сигналом для нас: ми зарядили зброю і почали стріляти по крилатій ракеті зі стрілецької зброї, знаючи, звідки вона наближається. Хоча ми не є протиповітряним підрозділом і не мали на озброєнні спеціальних переносних зенітно-ракетних комплексів, нам вдалося влучити в двигун або паливний бак. Отже, ці ракети не змогли досягти своєї мети.

Паралельно з виконанням службових обов'язків, я також підтримував армію. Завдяки друзям вдалося "залучити" до війська близько десяти автомобілів. На одному з них було змонтовано турель, і ми отримали кулемет. Це значно підвищило нашу ефективність у роботі.

Пильнуючи можливу появу ДРГ, ми відстежували переміщення підозрілих осіб. Якось надійшло орієнтування на певний автомобіль. Ми змогли відстежити його дистанційно. Адже, як місцеві, розуміли логіку руху транспортного засобу. І так само дистанційно "передали" його поліцейським. Для уточнення даних у населеному пункті Х вони його й зупинили.

Яким чином ви опинилися на Запорізькому напрямку і приєдналися до Культурних сил?

-- Мене запросили перейти до спеціального підрозділу військовослужбовців із творчих і креативних професій у складі Збройних сил України "Культурний десант", який трансформувався в "Культурні сили". Він діє на базі 59-ї окремої штурмової бригади імені Якова Гандзюка ("Степові Хижаки", в/ч А1619). Загалом надавали психоемоційну підтримку військовослужбовцям уздовж лінії бойового зіткнення на Покровському, Харківському, Лиманському, Донецькому напрямках. Мене перекинули на Запорізький напрямок, призначили начальником групи.

Спочатку ми розробили детальний план нашої подорожі, визначили, з ким з військових будемо працювати, та проаналізували запити і потреби. Я був відповідальний за свою команду креативних особистостей, яким потрібно було гарантувати безпеку. Моя роль полягала в організації логістики, просуванні нашої ініціативи та налагодженні співпраці.

Щоразу, коли ми розпочинали співпрацю з новою командою, спочатку знайомилися з її керівництвом, а потім вивчали ситуацію в підрозділах. Для того щоб запропонувати оптимальний формат співпраці, ми визначали, чи існують у колективі проблеми, який рівень вигорання спостерігається та чи відчувається нестача належної уваги.

-- Які формати взаємодії Культурних сил із захисниками були найбільш затребуваними?

Дехто мав просто потребу відчути полегшення – поспілкуватися, відволіктися від повсякденних турбот. Інші ж прагнули наповнитися позитивною енергією: насолодитися жартами коміків та здивуватися, куди ж подівся їхній годинник після виступу фокусника. Варто зазначити, що більшість артистів у цьому заході були військовослужбовцями.

Затребувані у військових підрозділах і історичні теми. Показували бійцям багато художніх і документальних фільмів у межах Національного туру "Кіно заради Перемоги!", який проводить асоціація "Дивись українське!". Популярним був фільм "Довбуш" Олеся Саніна. Кіно такого штибу дуже добре спрацьовує. Спершу хлопці приходять ніби на розвагу, аби розслабитися. А після перегляду триває подальша розмова. Відчуття таке, ніби зерна кидають у вже зорану землю.

Як далеко від лінії бойових дій діяли Культурні сили?

Іноді траплялося, що ти сидиш на височині, займаючись одним розрахунком мінометників, в той час як інший розрахунок з цього ж місця "працює" по ворогові, і ти ясно бачиш, де розташовані їх позиції. Бували моменти, коли приїжджаєш на позицію, а нас вже виявили — тоді доводилося терміново коригувати плани і переміщатися в укриття, щоб уникнути атак ворожих дронів. Це часто було досить небезпечно, але, в той же час, не можна було назвати це справжньою бойовою діяльністю.

"ВІТАЮ В ПРОЄКТІ, ПАНЕ СЕМЕНКО!"

-- Ви встигали бути ведучим телепроєкту "Загублений світ", кілька сезонів якого дуже відрізняються від попередніх і теперішніх. Дуже різнобічно, із кількома ексклюзивними експертами, у 10-му випуску 14-го сезону, наприклад, розкрили тему "НАТО вчиться в ЗСУ". Як і коли відбувалися зйомки?

Ми створили, здається, три сезони, присвячені сучасній армії, технологічним новинкам та українській історії в сучасному контексті. Це допомогло зміцнити віру глядачів у силу та можливості України. Сценарії, звісно ж, розроблялися дистанційно. Щоб з'явитися на екрані, мені...

Мені доводилося просити вихідні, щоб подорожувати з Запоріжжя до Києва: сідати за кермо автомобіля, вирушати вночі і зранку вже бути в студії. Запис тривав два дні, оскільки за один не вдавалося завершити все. І ось, в ніч з неділі на понеділок, я повертався назад.

Це був неймовірний темп. Проте ми виконали важливу місію.

Мене приємно здивувало ваше втілення образу поета-футуриста Михайля Семенка, представника Розстріляного відродження, у стрічці "Будинок “Слово”. Нескінченний роман" від Тараса Томенка. Якою була ваша підготовка до цієї ролі? Чи з самого початку ви були частиною акторського складу?

-- Мені переказували, що Тарас Томенко не бачить мене в ролі Семенка. Хоча гримери відзначали нашу візуальну, фізіономічну подібність. Тарас пізніше запевнив мене, що не мав таких упереджень.

Я не раз співпрацював із Fresh Productions, які зробили цей фільм. Саме ця компанія, окрім інших акторів, які пробувалися на роль Михайля Семенка, запропонувала для кастингу і моє прізвище. Дякую їм за це. Дуже.

Я серйозно підходив до підготовки, прагнучи довести, що здатний виконати цю роль. Розпочав з пошуку інформації про прототип, а також вибрав поезію для ознайомлення. У книгарні "Наукова думка" на вулиці Грушевського натрапив на збірку віршів Семенка, яка, на мою велику радість, містила багато фотографій. Я також переглянув документальні фільми з архіву. Проте мені бракувало додаткових деталей. Наприклад, цікаво було б дізнатися, як він вимовляв літеру "р". Чи були звуки у нього злиті? Чи проявляв він звичку цокати зубами? Чи тягнув праву ногу? Всі ці нюанси були важливими для створення максимально автентичного візуального образу. У байопіку це має виглядати саме так — схоже на реального історичного персонажа.

До речі, у свій час я навчався в Полтаві в ліцеї № 1, який спеціалізувався на гуманітарних науках. Я вступив туди в рік його відкриття – у перший рік незалежності України. У нашій програмі було безліч незвичайних предметів, деякі з яких були факультативними: виразне читання, культурологія, стилістика мови, народознавство та етнографія. Також ми поглиблено вивчали українську літературу. Проте, на жаль, ми не доторкнулися до життя і творчості Михайля Семенка.

На кастингу я продекламував кілька віршів. Тарас Томенко піднявся, потиснув мені руку і виголосив: "Ласкаво просимо до проекту, пане Семенко".

Перед початком зйомок я ще більше поглибився в образ Михайля Семенка. Зустрівшись зі сценаристкою Любов'ю Якимчук, я отримав можливість ознайомитися з унікальними матеріалами — листами його матері, яка у Харкові піклувалася про свого онука Мехасика. В цих листах без обмежень описувалося, як поводили себе художники та поети.

-- Де відбувалися зйомки? Скільки було знімальних днів?

-- Небагато. До Харкова з'їздили один раз, щоб зняти сцену біля Держпрому. Є сцена під дощем, де Хвильовий спілкується з антагоністом. Це і є єдина "харківська сцена". Решту знімали в Києві. Навіть локацію для зйомок дворика будинку "Слово" знайшли в столиці.

-- У день відкриття 55-го легендарного Київського міжнародного кінофестивалю "Молодість" показували художній фільм "Житє" режисерів Євгена Матвієнка, Пилипа Іллєнка й Олександра Тіменка. У якій із його новел ви зіграли?

-- У новелі "Борщик". Моя невелика роль -- командира, який заходить до хлопців, що смакують рідну страву, і просить їх повернутися до воєнної справи. Режисер і продюсер жартували, що вони мікроскопом забивають цвяхи. Мені приємні, звичайно, ця аналогія та метафора, але насправді немає малих ролей. Є лише велике его. (Посміхається. -- Ред.)

Яким чином ви пов'язані з волонтерським проєктом, що забезпечує військових маскувальними сітками?

На початку 2022 року ми з дружиною Іриною стали свідками тимчасової окупації Іванкова на Київщині. Після звільнення нашого регіону ми активно взяли участь у створенні волонтерського центру, спрямованого на вирішення гуманітарних проблем. Згодом ми організували процес виготовлення маскувальних сіток для захисників, залучивши волонтерів з 12 сусідніх сіл. Разом з однодумцями ми плануємо зняти художній фільм про врятовані завдяки цій спільній турботі життя, і вже отримали підтримку від експертів "Тисячовесни".

Валентина Самченко, місто Київ.

Зображення Євгена Котенка, надане Геннадієм Попенком.