Комплексний посттравматичний стресовий розлад та страх перед безпілотниками: як постійний стрес впливає на психічний стан українців і як знайти способи впоратися з цим.

Російська сторона взяла курс на безперервні атаки на українські міста з метою виснаження протиповітряної оборони, руйнування економіки та критично важливої інфраструктури України, а також, що найважливіше, на злам духу українського народу. Це підтверджують як українські політики, так і експерти у військовій сфері.

Психологи та військові експерти відзначають, що постійні обстріли ракетами, керованими авіаційними бомбами та безпілотниками мають на меті виснажити населення та змусити Україну прийняти умови мирної угоди, які вигідні Російській Федерації.

Кремль і надалі обстрілюватиме українські міста - про це кажуть на різних рівнях. Але як уберегтися людині в цій щоденній небезпеці?

Про це розповів Радіо Свобода український лікар-психіатр, психотерапевт, керівник напрямку ментального здоров'я центру Unbroken у Львові Олег Березюк.

Ми ведемо бесіду в центрі, де психологічну допомогу отримують українці, які пережили російський полон і потребують підтримки психологів та психіатрів. Проте сьогодні багато українців висловлюють потребу в фізичній і психологічній підтримці. Небезпека стала невід'ємною частиною життя, а не лише епізодичним явищем (на п'ятому році повномасштабного вторгнення, за даними дослідження компанії Gradus, 87% українців відчувають стрес, а 54% вважають втому своїм основним емоційним станом - ред.). Яким чином постійні обстріли впливають на психічне здоров'я людини?

Це непросте питання полягає в тому, що ми всі знаходимося в одній ситуації і намагаємося зрозуміти, як справлятися з нею. Дуже важливо знайти в собі сили або ж звернути увагу на своє оточення, щоб поглянути на себе з боку. Іноді це може бути зовсім некомфортно. Адже війна, а ворог це добре усвідомлює, приносить небезпеки, які постійно оточують нас — 24 години на добу, 365 днів на рік. Люди, як живі істоти, змушені реагувати на ці виклики.

У людини є мозок, чия основна функція полягає в забезпеченні виживання. Решта процесів, що відбуваються в мозку, є лише супутніми історіями. Коли ж загрози тривають безкінечно, ресурси починають виснажуватися. Це стосується і ресурсів мозку, який виконує роль главного регулятора виживання. Знижуючи свої ресурси, мозок втрачає ефективність: зменшується концентрація, пам'ять стає менш надійною, а сон порушується. Внаслідок цього можуть виникати різні соматичні проблеми. Люди починають робити помилки, що, в свою чергу, негативно впливає на їхнє виживання і якість життя, стаючи ще однією зброєю супротивника. Отже, тривала експозиція до виснаження є одним із серйозних наслідків затяжної війни.

- Сьогодні багато українців, які перебувають під постійними обстрілами, говорять про те, що відчувають пасивну агресію. Це теж наслідок?

Безумовно. Це результат хронічного стресу, на який людина не має жодної реакції. Це екзистенційна загроза, з якою неможливо впоратися. І, безсумнівно, виникає агресія в відповідь на цю загрозу, але вона може проявлятися лише в пасивній формі. Іноді люди, які відчувають безвихідь, починають бити кулаками по столу в стані розпачу. Насправді, люди в значній мірі безсилі перед загрозою балістичної ракети, адже вони не здатні її зупинити. Через це наростає невдоволення та агресія, що навалюється на вже виснажений мозок, який не здатен пояснити собі: "Слухай, зроби ось це, ось те - і стане легше".

Ця екзистенційна загроза, на яку індивід не може вплинути, супроводжується відчуттям безсилля і веде до стану, відомого як посттравматичний стресовий розлад (ПТСР).

Як змінюється психічний стан людини, коли вона усвідомлює, що завтра може не дістатися до роботи, її дитина не відвідає дитячий садок або не буде навчатися в укритті, і всі заплановані справи можуть зірватися?

- Мозок від того захищається. Часто можна побачити і почути про те, як люди починають до цього ставитися не дуже серйозно. Наприклад, ви бачите навколо вибухи, а люди спокійно ходять по вулицях. Воно ж суперечить правилу чи природі реакції на гострий стрес. Людина має включати захисні механізми, а тут вони виснажені. Люди кажуть, що нічого страшного, що там впав "Шахед" чи щось інше. І цей захист, бо інакше жити неможливо, шкодить, знижує використання інстинкту самозбереження. А все тому, що людина виснажена.

Виснаження - це така псевдоадаптація і зниження рівня виживання. Ми ще такого ніколи не бачили, бо українці ще так довго не жили у війні. Коли на початку повномасштабної війни було багато випадків гострих стресових реакцій, то сьогодні маємо ситуацію з дуже важкими хронічними стресовими реакціями. Її можна по-різному назвати, зокрема комплексний ПТСР. Але це реакції на пролонгований важкий стрес. Адже очікування смерті від балістичної ракети - це важкий стресовий фактор.

- Що має застановити людину, що вона вже у комплексному ПТСР?

- Власне, те, що людина не Замислюється, звертає увагу. Нашу розмову ми починали з того, що треба мати ресурс зовнішнього якогось глядача, який би міг сказати: "Слухай, дивися, ти не повинен чи не повинна ходити по вулиці під час балістичної тривоги". "А...". Але це "А..." є ознакою виснаження. Або, наприклад, це така демонстративна Здатність зберігати психічну рівновагу, долати кризові ситуації та не ламатися під впливом сильних потрясінь, яка стає небезпечною. Коли ми про резилієнтність і стійкість говорили на початку війни, цими розмовами підсилювали один одного і вчили, як бути стійким до стресу, то тепер ця демонстративна резилієнтність є ознакою хронічного стресу і недбання про власну безпеку. На кшталт: "Я стійкий, я можу пережити, якщо балістична ракета десь тут прилетить, декілька сотень метрів від мене".

Але тут не треба вдавати чи ставити перед собою завдання бути резилієнтним. Дуже важливо бути об'єктивним до реальності. Нагадувати це собі та іншим, це побачити.

Протягом кількох років ми стикаємося з підвищеним рівнем кортизолу. Цей гормон, який викликаний хронічним стресом, негативно впливає на нервову систему, знищуючи певні нейронні зв'язки і зменшуючи ефективність людської нейромережі. Це також призводить до зниження нашої здатності до резилієнтності. У таких умовах демонструвати резилієнтність може бути не тільки недоцільно, але й безрезультатно. Зміна планів, яку доводиться робити, також виснажує організм. Тому на першому місці повинні бути ті дії, які сприятимуть виживанню.

Тривожний сигнал і цей момент очікування, який ніби передвіщає вибух у такому місці, де його важко навіть уявити. Очікування загрози – це вже виклик для нервової системи, який, як ви зазначили, викликає стрес. Наскільки це напруження є важким для психіки, і які способи можуть допомогти зменшити його вплив на нас?

Знання в даному контексті відіграють важливу роль. Сьогоднішні технології надають можливість отримувати різноманітну інформацію, зокрема про час прибуття та приблизне місце приземлення. У різних регіонах України ці дані можуть суттєво відрізнятися. Тому, коли лунає тривога, перше, що потрібно зробити — це забезпечити наявність надійних інформаційних ресурсів та ефективних комунікаційних каналів, яким можна довіряти. Кожен українець вже знає, на яку карту чи канал варто звертати увагу. Це дозволяє людям усвідомити, звідки може загрожувати небезпека, і вжити заходів для знаходження в безпечному місці.

Тепер ми маємо два види сигналів тривоги. Перший варіант — це можливість працювати, якщо ми спостерігаємо за каналом, на який веде безпілотник. Другий — необхідність залишатися в безпечному місці, оскільки небезпека може бути близько. Передбачуваність допомагає людям ставати більш стійкими та раціональними; це стосується і префронтальної кори, яка адаптується, розвивається та, головне, контролює нашу тривогу.

В даний момент Росія проводить атаки безперервно. З самого ранку діти не мають можливості піти до школи, а батьки — на роботу, оскільки їхні малюки перебувають у сховищах, далеко від них. Яким чином це впливає на батьків?

Це ще один джерело напруги. Стрес для батьків є типовим у будь-якій ситуації, а в даний момент ще більше. Часто дитині може бути безпечніше в укритті школи, ніж вдома. Зрозуміло, що вирішення цього питання має відбуватися безпосередньо на кожному конкретному місці, і важливо, щоб воно було вирішене професійно та відповідально.

Якщо дитина може залишитися зі своїми батьками і там є забезпечені відповідні умови для того, щоб не потрапити під обстріл, ця дитина може спокійно займатися дистанційно. А там, де немає таких умов, дитина повинна бути в школі, де є відповідні захисні приміщення. Але це вже складність. Чому складність? Тому що хронічний стрес приносить людині більше проблем, ніж гострий. Гострий відбувся - ми пережили, зробили висновки, пішли далі. А хронічний стрес - континуальний (безперервний), непередбачуваний.

Росія випробовує шляхи досягнення своєї мети, посилаючи контрольні реактивні дрони в українські міста. Тим самим тримають рівень кортизолу людської популяції на високих цифрах. Бо є не тільки питання, куди ці дрони будуть летіти далі і що вони будуть знищувати, а питання в тому, що вони руйнують стійкість, знижують високий кортизольний рівень, резилієнтність людини. Тільки знання про це робить нас сильнішими.

- Тривоги, обстріли, навчання в укритті, малеча в садочках в укритті, сигнал тривоги перериває їхній денний сон... Це все впливає і на дітей різного віку.

- Префронтальна кора у дітей ще не розвинена. Дитина не може регулювати емоції. Діти дуже сильно переживають емоційно і дисоціативно (психічний захисний механізм, за допомогою якого мозок "вимикає" або роз'єднує певні аспекти досвіду - ред.), вони розділяються, ніби бавляться тим.

Спостерігаючи за дітьми, можна помітити, як вони, немов у фільмі, відтворюють побачене, намагаючись пояснити свої дії. У них можуть виникати проблеми зі сном або нічні страхи. Діти вловлюють ці моменти, але іноді не можуть їх висловити через недостатній розвиток певних ділянок мозку. Зокрема, префронтальна кора, яка відповідає за багато когнітивних функцій, має обмежений ресурс через надмірний вплив стресових гормонів.

Отже, лише після закінчення війни ми зможемо зрозуміти, скільки дітей страждає від психологічних або, можливо, психіатричних розладів.

Чи вирішиться ця проблема відразу після закінчення війни, чи з часом вона лише загостриться?

- Зараз у Львові бачимо збільшення кількості невротичних розладів у дітей у родинах внутрішньо переміщених осіб, які приїхали на безпечнішу частину України у 2022, 2023, 2024 роках. Зараз ці діти починають ізолюватися, і батьки приводять їх до психотерапевтів з тими чи іншими невротичними симптомами. Дитині, яка пережила жахи війни, критично важливо не залишатися наодинці зі своїми переживаннями. Дитині потрібно допомогти їх переосмислити через розмову, творчість, підтримку.

Які ознаки можна помітити у цих дітей?

Порушення сну, агресивності та поведінки. У підлітків це можуть бути різноманітні форми інтоксикації, вживання алкоголю, слабоалкогольних напоїв, а також невідомих речовин, які вони вживають або курять. На жаль, цього "блага" стає все більше (з лапками "блага").

Як повернутися до нормального життя після обстрілів?

- Дуже важливо, я це вже згадував у розмові, не бавитися в демонстративну резилієнтність. Ми є Homo sapiens, які достатньо слабкі у наших фізичних можливостях. Але ми маємо префронтальну кору і можемо мислити. Людині завжди треба мислити, адаптовуючись до ситуації.

Там, де людині слід проявляти стійкість, вона повинна дотримуватись принципів. Ці принципи мають священний характер — вони захищають нас і допомагають зберігати нашу сутність.

У тих місцях, де людина може відчути спокій, вона повинна скористатися цим моментом для відпочинку. Якщо є можливість, важливо дбати про своє тіло, забезпечивши собі достатній сон та фізичну активність. Слід усвідомлювати, що вона в безпеці, як і всі, хто перебуває поруч. А в разі потреби, варто зібрати всі свої сили та дотримуватися заходів безпеки.

Оволодіння знаннями та їхнє застосування у потрібний момент (що вимагає критичного мислення), а також здатність знайти спокій і розслаблення, коли це доречно, є основою для людського існування та покращення якості життя в умовах цього існування.

Якщо людина постійно перебуває в стані напруги, вона рано чи пізно зазнає падіння. А якщо вона лише робитиме вигляд, що є стійкою, то також не уникне невдачі. Саме тому гнучкість та здатність до адаптації є важливими інструментами для кожного з нас.

Звичайно, знайдуться ті, хто не погодиться з моїми висловлюваннями. Адже ми постійно підкреслюємо важливість резилієнтності. Однак безперервне прагнення до життєстійкості може призвести до швидкої втрати нашої здатності до ефективного та раціонального мислення.

- На тлі тих постійних обстрілів, стресу багато хто вже й не знає, як можна розслабитись та й як вберегтись від цих стресів?

Мозок має вміння автоматично розслаблятися. Іноді люди настільки втрачають контроль, що під час виконання розслаблюючих вправ можуть відчути панічну атаку. Це стосується звичайного діафрагмального дихання. Таку практику можна робити навіть у ліфті, під час підйому, або під час прогулянки по сходах. Це можна виконати непомітно для оточуючих, але вона забезпечить швидке розслаблення. Процес передбачає короткий вдих через ніс. Зазвичай жінки роблять це більш природно, тоді як чоловіки схильні дихати грудною кліткою. Важливо вдихати животом і робити видих удвічі довшим, ніж вдих.

Спробуйте це вдома, коли вам не буде чого займатися. Просто дайте собі шанс. Іноді ви можете відчути запаморочення — в такому випадку, зупиніться. Поверніться до цього через 30-40 секунд. Це дійсно допомагає.

Це сприяє нашій роботі, лікарів, при вирішенні складних ситуацій, коли ми отримуємо для спільного аналізу жахливі історії, що справляють на нас сильний вплив. Після цього ми завершуємо цю вправу, знімаючи напругу за допомогою дихання. Цей метод є абсолютно ефективним на всі 100%.

Коли ваш мозок адаптується до цього, і це стане вашою звичкою (наприклад, іноді, піднімаючись ліфтом з першого на сьомий поверх, робити кілька глибоких вдихів і видихів), ви відчуєте абсолютно нові емоції. Як говорила мені моя бабуся: "ти почуєш моє слово".

У мене було таке, що я почав відчувати переживання безпомічності: що я можу? Я ж нічого не можу. Але згадав, що в мене є префронтальна кора. Почав запитувати людей, які не мали відповіді на це питання так само, як і я. Випадково натрапив на монахів. Один із них сказав просто божественну фразу, яка справді мені допомогла. А потім я почав знаходити докази, як воно працює в суспільстві. Коли я йому навів приклад, де я нічого не можу допомогти людині, монах мені сказав: "А ти побудь з ним і зроби трішки, щоб йому стало легше". І це геніальна річ - побути з людиною, яка в потребі. Бо травма ізолює, вона відганяє, і людина не хоче це бачити. Але побути - це треба вміти, знати, як побути.

Ми повинні вести натуральне життя. Іноді важливо проявляти стійкість, а іноді - займатися фізичними вправами. Не бійтеся виконувати зарядку на свіжому повітрі, адже саме в цей момент це може бути найнеобхідніше для когось.

На сьогоднішній день можна відзначити появу нової фобії, яка отримала назву дронофобія. Яка ж її поширеність?

Війна зазнала суттєвих змін, і це відображається в тому, як вона ведеться сьогодні. Снайпери вже не грають таку важливу роль, як раніше. Тепер на полі бою домінують дрони, які, на жаль, завдають серйозних фізичних травм: втрата зору, слуху, ампутації кінцівок і психологічні розлади стали звичними наслідками. Бійці стикаються зі смертю віч-на-віч, і деякі з тих, хто вижив, розповідають: "Я відчував, як його погляд був звернений на мене". Це викликає жахливий стрес, адже зустріч зі смертю — це крайня межа для нашої свідомості, і вона мобілізує всі ресурси для виживання. Людина потрапляє у стан глибокого, неконтрольованого стресу. Ми не маємо чітких відповідей на це, і це слід визнати. Ми активно працюємо з такими людьми, намагаючись допомогти їм, слухаючи і пояснюючи. Вони починають довіряти, і це полегшує їхній стан. За кожним маленьким полегшенням, можливо, ми зможемо виявити ефективну систему підтримки. Людство неодмінно знайде вихід. Наші колеги з Європи та Америки ставитимуть нам питання про цю "дронофобію", адже вони бачать, як це впливає на людей, і самі відчувають страх.

Необхідно активізувати нашу префронтальну кору, аналізувати та розмірковувати. Вона, в свою чергу, буде регулювати діяльність середнього мозку, щоб уникнути панічних реакцій. Ми будемо заохочувати розвиток своєї кори через навчання, дослідження та встановлення певних норм поведінки в різних обставинах.

Важливо спільно обмірковувати питання у родині. Необхідно разом шукати рішення з друзями. Слід об'єднувати думки на роботі, в громаді та на рівні держави. Спільне мислення допомагає пам'ятати, що травма, як знає наш ворог, розриває зв'язки та створює ізоляцію. Навіть у конфліктах важливо залишатися разом. Як сказала моя бабуся: "Двоє — це вже не одиниця".

Спілкування і суспільний інтерес - це те, що зникало протягом багатьох років і що стало недоступним у багатьох державах. Насправді, ми знову звертаємося до тих істин, які завжди підкреслювали наші бабусі.

Там, де панувала "радянська" система, існувало правило: "не збиратися більше трьох". Це було засобом, що заважав розвитку стійкості. Адже коли зібралося більше трьох людей, виникає обговорення, формуються думки та приймаються рішення. Саме тому важливо щодня аналізувати ситуацію, адже ніхто не зробить це за нас. Якщо ми будемо активно працювати над розвитком нашого мислення, то уникнемо безглуздої емоційної конфронтації. Це, у свою чергу, підвищить ймовірність нашого успіху.

- Історично людство більшу частину часу перебувало у стані воєн, а не миру. ХХ століття було для українців жахливим, руйнівним, найгірше були втрачені мільйони українців. Війни, Голодомор, конфлікти. Хронічне відчуття небезпеки передавалося із покоління в покоління. Який ця минула травма має вплив на сучасників, рятує у самозбереженні чи навпаки?

Ви піднімаєте питання трансгенераційної травми, яка має дві грані однієї медалі. З одного боку, важливо розглянути наслідки, що виникають внаслідок цього виживання. Зазвичай, вони є негативними, адже втрата великої кількості чоловіків залишала жінок, які змушені були приймати на себе відповідальність за дітей, рятуючи їх від загрози смерті, оскільки їхня природна материнська роль полягала у збереженні життя. Це призводить до зниження агресивності в таких націях, що, в свою чергу, означає менше людей, здатних на захист. Цей процес завжди був характерний для українців, адже кожні сто років їх народ зазнавав жорстоких жертв.

Сьогодні українці святкують важливу дату - 35 років незалежності України. Ця держава змогла виховати покоління, яке виросло в умовах миру. Незважаючи на те, що цей мир був сповнений нестабільності та піддавався впливу постколоніальних явищ в освіті та інших сферах, він все ж таки надавав можливість для свободи і волі. Завдяки цьому, сьогодні ми маємо Збройні сили України та державу, що служить гарантом стабільності. В історії українців були часи, коли держава зникала, а з нею й армія йшла в підпілля, що призводило до поразок. Єдине, що залишалося – зберігати пам'ять. На деяких територіях це пам’ятання підтримувало дух нації, в той час як на інших воно прийшло у вигляді історичних знань.

Крім того, українські таланти – письменники, художники, поети – виступали носіями цього знання, іноді в дуже метафоричній формі. Франко, Шевченко, мій улюблений Рєпін – всі вони свідомо чи несвідомо передавали свої послання наступним поколінням. Це вражаючий феномен: Рєпін, будучи фактично дитиною тих, хто пережив жахливі часи руйнації козаччини, поглинув ці генетичні та усні знання, які згодом втілив у своїх творах.

Остання його робота носить назву "Гопак". Для того, щоб українська держава змогла зберегтися, їй необхідно постійно виконувати цей танець - військовий, який кожен із нас може танцювати на своєму рівні. Єдина мета - вижити та досягти перемоги. Адже виживання без здобуття перемоги призведе до руйнування. Тому ця трансгенераційна травма має дві складові: одна з них містить знання про те, як боротися, перемагати, будувати державу та армію, а інша нагадує про жахливі наслідки.

* Російські військові регулярно з різних видів озброєння - ударними БпЛА, ракетами, КАБами, РСЗВ - атакують українські міста і цивільну інфраструктуру в усіх регіонах України.

* Російська влада відмовляється визнавати, що під час масштабної війни збройні сили РФ здійснюють навмисні атаки на цивільну інфраструктуру українських міст і сіл, що призводить до загибелі мирних жителів і знищення лікарень, навчальних закладів, дитячих садків, а також об'єктів енергетичного та водопостачального секторів.

* Українська влада і міжнародні організації кваліфікують ці удари як воєнні злочини Російської Федерації і наголошують, що вони мають цілеспрямований характер.

Атаки на системи життєзабезпечення населення та медичних установ, що мають на меті позбавити людей електрики, тепла, води, зв'язку, медичних послуг і інших основних умов для існування, є частиною широкомасштабної війни, яку веде Росія проти України. Правозахисники, юристи та дослідники геноцидів вважають, що такі дії можуть відповідати критеріям геноциду. Зокрема, це проявляється в наступному: оголошення намірів щодо знищення українців; високопосадовці Росії, у тому числі президент, неодноразово заявляли про те, що українці як нація "не існують", що це "штучно створена" група, яку потрібно знищити, а майбутнє України не має передбачати існування українців. Серед інших проявів — публічні заклики до ліквідації українців, систематичні атаки на життєві системи та медичні заклади, що позбавляють людей основних потреб; переслідування проукраїнських активістів на окупованих територіях; винищення інтелігенції — вчителів, митців, носіїв української культури; запровадження в навчальних закладах на окупованих землях програм, спрямованих на зміну ідентичності дітей; депортація дітей без батьків до Росії для зміни їхньої ідентичності; вилучення українських книг з бібліотек і пограбування музеїв з метою знищення артефактів, що підтверджують культурну спадщину українців. Генеральна асамблея ООН ухвалила Конвенцію про запобігання геноциду та покарання за нього в 1948 році. Країни, що підписали цю Конвенцію (наразі їх 149), зобов'язані запобігати геноциду та карати за такі злочини як під час війни, так і в мирний час. Визначення геноциду включає дії, спрямовані на повне або часткове знищення національної, етнічної, расової або релігійної групи. Признаки геноциду включають вбивства членів групи, завдання їм серйозних тілесних ушкоджень, створення умов, що ведуть до знищення групи, запобігання дітонародженню, а також насильницьку передачу дітей в інші групи та публічні заклики до вчинення подібних дій.