Корейський хіт "Надія" порушує традиційні канони фільмів про монстрів.

Один із найвартісніших фільмів в історії Кореї об'єднує неймовірний фантастичний екшн із глибокими роздумами про людську жорстокість та страх перед невідомим.

На цьогорічному Каннському кінофестивалі фільм "Надія" (Hope) південнокорейського режисера На Хон Джіна, відомого своїми кримінальними бойовиками "Переслідувач" та "Жовте море", викликав неабиякий резонанс. Хоча картина не здобула жодної нагороди, глядацькі думки розділилися на два протилежні табори. Одні вважають, що фільм представляє новий погляд на жанр трилерів про монстрів, є деконструкцією традиційних кінематографічних прийомів, з майстерною режисурою та навіть елементами сатири. Інші ж висловлюють незадоволення через повільний розвиток сюжету і загальну абсурдність того, що було показано. Обидві сторони мають свої аргументи.

У сюжеті розповідається про загадкову істоту, яка нападає на худобу та сіє паніку серед жителів маленького містечка, розташованого поблизу кордону між Південною та Північною Кореєю. Місцева поліція намагається розкрити таємницю, з яким створінням вони мають справу, у той час як мисливці вирушають на його пошуки, ще не підозрюючи, що незабаром самі стануть жертвами. На перший погляд, це виглядає як звичайна зав'язка для одного з багатьох фантастичних трилерів про боротьбу людей з монстрами. Проте режисер швидко демонструє, що традиційні жанрові рамки для нього занадто вузькі.

Наприклад, у фільмі "На Хон Джін" глядачам майже годину не демонструють самого монстра, натомість фокусуючись на наслідках його дій та масштабних руйнуваннях, які він завдає містечку. За інших умов така повільна нарисність могла б нудити, проте режисерові вдається, немов магією, перетворити метушню головного героя - місцевого начальника поліції Бом-сока (Хван Чон Мін) - на напружені пошуки істоти. Лише після цього розпочинається активна екшн-сцена, яка практично не припиняється до самого завершення фільму.

Особливо Хон Джін захоплюється сценами погоні. Герої постійно втікають від небезпеки або, навпаки, переслідують своїх ворогів вузькими вуличками міст або лісовими стежками. Режисер з великою любов'ю передає естетику відеоігор, знімаючи ці моменти. Камера часто розташована позаду персонажів, які мчать уперед, створюючи відчуття, ніби глядач спостерігає за пригодами в екшн-грі з третіх осіб. В інших сценах камера рухається перед героями, показуючи їх перелякані обличчя та монстра, що стрімко наближається. Також присутня традиційна для шутерів перспектива від першої особи. Усі ці моменти супроводжуються стріляниною, вибухами, автомобільними аваріями та хаотичним падінням дерев.

Проте з часом стає очевидним, що перед нами зовсім не звичайна розповідь про полювання на монстрів. Один із найтиповіших прийомів в таких фільмах полягає в трансформації персонажів: спершу вони є жертвами, які намагаються втекти від звіра, але згодом вивчають його вразливості і самі стають мисливцями. Проте в "Надії" все відбувається набагато непередбачуваніше. Люди та створіння, яких тут є кілька, постійно змінюють свої ролі, часом навіть протягом однієї сцени. Той, хто щойно здавався безпорадним, раптово стає агресором, а жахливий хижак змушений тікати від своїх переслідувачів. Режисер поступово підводить глядачів до думки, чи дійсно люди мають беззаперечні моральні підстави вважати себе добрими персонажами.

Якщо уважно прискіпатися до поведінки героїв, вони часто виявляються не набагато більш симпатичними, ніж монстри. Хон Джін свідомо показує людей у максимально непривабливих ситуаціях. Мисливці ненаситно поїдають свої здобичі в глибині лісу, а персонажі постійно перебувають у бруді, поту, крові чи мулі. Їхні діалоги, в основному, складаються з криків, лайки та образ. Якщо придивитися, тут практично неможливо знайти позитивних персонажів.

Особливо показовим стає Бом-сок, який формально мав би виконувати роль класичного позитивного героя. Він начальник поліції, представник державної влади та чи не єдина людина, здатна організувати мешканців маленької громади перед невідомою загрозою. Проте замість безстрашного лідера ми бачимо грубого, нервового й не надто кмітливого чоловіка, який регулярно втрачає самовладання, виявляє агресію до інших і не приховує власної боягузливості. Його напарниця та решта персонажів теж далеко не завжди демонструють розсудливість. Тож у фільмі немає звичного рятівника, який у критичний момент візьме ситуацію під контроль.

Це саме те, що перетворює "Надію" на унікальну алегорію про людську сутність та наше сприйняття всього невідомого. Сутності, які з'являються поблизу містечка, істотно відрізняються від людей. Їхні наміри залишаються незрозумілими, мова — незрозумілою, а їхня фізіологія викликає огиду. Проте, замість того, щоб спробувати зрозуміти, чого вони прагнуть, люди швидко обирають шлях конфлікту, вважаючи їх ворогами, яких слід знищити.

За бажання тут можна побачити алегорію ксенофобії. Адже механізм виникнення ворожості практично однаковий: хтось розмовляє незрозумілою мовою і має незвичну зовнішність - це автоматично загроза. Особливо коли йдеться про замкнену спільноту, відокремлену мінними полями від північних сусідів, мешканці якої звикли до усталеного порядку й щодня споглядають плакати з написом "Побачили шпигуна - дзвоніть 113". Режисер таким чином демонструє механізм непорозуміння, коли дві сторони сприймають одна одну крізь призму власного страху, а інстинкт самозбереження підштовхує їх нападати або тікати.

Однак усі ці міркування не заважають "Надії" залишатися передусім захоплюючим фантастичним екшеном. Хон Джін не прагне до тривалих філософських дебатів щодо людської природи, натомість він безпосередньо занурює персонажів у нові катаклізми, надаючи глядачеві можливість самостійно робити висновки з побаченого. Проте комп'ютерна графіка виявилася однією з найбільших проблем фільму. У динамічних сценах фантастичні істоти виглядають досить правдоподібно, а швидкий монтаж дозволяє не зосереджуватися на їхній взаємодії з оточенням. Однак у повільні моменти технічні недоліки стають значно помітнішими. Іноді складається враження, що монстри просто вставлені в уже готові кадри, без особливої уваги до того, як вони повинні взаємодіяти зі світлом чи поверхнями. Це особливо помітно в крупних планах, де деталізація поступається якісним вимогам дорогих голлівудських фільмів. Хоча бюджет "Надії" складав близько 46 мільйонів доларів, що робить її однією з найбільш витратних стрічок в історії корейського кінематографа, вона все ж не досягає виробничих стандартів сучасних блокбастерів.

І все ж дивовижно, наскільки добре "Надія" тримає темп упродовж довжелезних 160 хвилин. Попри сумнівні діалоги й технічні недоліки, режисер практично не дає глядачеві перепочинку. Тільки у фіналі стрічка сповільнюється, але швидко виявляється, що це лише підготовка до можливого продовження. На Хон Джін уже розповідав, що написав сценарій наступного фільму, в якому планує змістити основну увагу з людей на істот. Щоправда, студія поки не схвалила виробництво сиквелу, тож чи вдасться режисерові реалізувати цей задум, залишається відкритим питанням.

Зрештою, "Надія" - це доволі незвичний представник жанру фантастичних трилерів про протистояння людей і монстрів. З одного боку, це майже безперервний екшн із великою кількістю перестрілок, погонь, кривавих сутичок і жартів, який навіть за понад дві з половиною години не встигає по-справжньому набриднути. З іншого - притча про страх перед незнайомим і взаємне нерозуміння, що призводить до конфліктів. Звісно, далеко не всім сподобається настільки довга розповідь із недосконалою графікою й нав'язливо монументальним саунд-дизайном. Проте тим, хто готовий прийняти правила гри На Хон Джіна, "Надія" запропонує справді шалену кінопригоду.

Про інші кіноновинки тижня читайте в нашому окремому огляді. Також ви можете ознайомитися з добіркою найцікавіших серіалів жовтня 2026 року.

Можливо, вас також привернуть до себе останні новини: