"Можливо, ці місця вже не залишилося". Актор Павло Шпегун розповів про свої ніжні спогади про Маріуполь.
Український актор і режисер Павло Шпегун поділився спогадами про своє дитинство в Маріуполі, розповів про свої улюблені куточки та відчуття, які викликало це місто. Він мріє про те, щоб знову прогулятися вулицями Маріуполя, що наразі перебуває під російською окупацією.
Павло Шпегун розповів про свої спогади про рідне місто до Дня незалежності у спеціальному проекті "Любити, подорожувати, їсти" на NV.ua.
Одне з моїх найулюбленіших місць у Маріуполі — кінотеатр Побєда, що розташований в самому серці міста, поруч із драматичним театром. Цей старовинний кінотеатр у дитинстві здався мені чимось на кшталт американських кінотеатрів. У ньому були три зали: зелена, червона та синя. Разом з друзями ми провели там величезну кількість часу. Я досі пам’ятаю аромат свіжоприготованого карамельного попкорну, який готували просто на місці, — згадує він.
Ще одне місце, яке актор згадує з особливим теплом, — кінотеатр "Комсомолець". Саме тут він вперше зізнався у своїх почуттях дівчині, і це стало взаємним. Для молодого Павла той момент став справжнім переломом у його житті. Крім того, ринок на вулиці Бахчиванджі також має для Шпегуна особливе значення. Саме там його мама купувала йому перші комікси про Людину-павука, що стало стартом його любові до історій та кінематографу.
"Коли мова заходить про смакові спогади з Маріуполя, для мене на першому місці завжди стоять заварні тістечка, які бабуся постійно приносила мені. Я досі впевнений, що такі еклери, як у нашому місті, не знайдеш більше ніде. Їхній крем був просто дивовижним, ніби всередині ховали розтоплений пломбір. А ще я пам’ятаю рулет із кремом та арахісом, який залишився в моїй пам'яті назавжди," -- розповів він.
Актор додав: "Сьогодні, мабуть, цих місць уже й не існує. Але в пам'яті вони залишаються такими, якими були тоді: з ароматом теплого попкорну, смаком дитячих тістечок, коміксами під пахвою і відчуттям, що попереду ще ціле життя".
Шпегун наголосив: йому дуже хочеться вірити, що одного дня цими вулицями знову можна буде пройтися.