Мікеланджело та штучний інтелект: як зберегти свою неповторну креативність у співпраці з AI.

Чому майбутнє роботи зі штучним інтелектом -- не в кращих промптах, а в умінні думати вголос.

Ще зовсім недавно головною навичкою роботи зі штучним інтелектом вважалося вміння правильно сформулювати запит. Людину фактично навчали говорити з машиною її мовою: чітко визначити завдання, прибрати зайві слова, задати контекст, формат відповіді, обмеження та критерії результату. Виникла навіть окрема дисципліна -- prompt engineering, своєрідна культура перекладу людського задуму мовою, максимально зрозумілою великій мовній моделі.

Схоже, цей етап виявився перехідним -- короткою фазою, яку ми колись згадуватимемо так само, як сьогодні згадуємо перші інструкції з користування пошуковими системами.

У професійному середовищі дедалі помітнішим стає майже протилежний спосіб взаємодії з ШІ -- довга, неструктурована голосова розповідь, або rambling. Замість ретельно відредагованого запиту людина просто говорить моделі все, що думає про проблему: основну ідею, сумніви, асоціації, суперечності, невдалі варіанти, уточнення і навіть думки, від яких вона відмовляється безпосередньо під час розмови. Логіка проста: моделі іноді потрібна не красивіша команда, а більше інформації -- більше тих самих "бітів", із яких вона може реконструювати справжній задум людини.

На перший погляд, може здатися, що йдеться лише про зручніший спосіб введення даних. Проте, насправді, проблема є набагато складнішою. Рамблінг може перетворитися на нову архітектуру взаємодії між людиною і штучним інтелектом, де машина отримує доступ не лише до результатів думок, а й до самого процесу їх формування. Саме тому ця, здавалося б, виключно технологічна тема заслуговує уваги не лише інженерів, але й усіх професіоналів, які працюють з ідеями, таких як науковці, юристи, редактори та державні службовці.

Що ми втрачаємо, коли перетворюємо ідеї на письмову форму?

Між тим, що ми думаємо, і тим, що записуємо, існує невидима прірва, яку ми часто не усвідомлюємо.

Коли людина займається письмом, вона автоматично починає редагувати власні думки. Вона відмовляється від невпевнених ідей, усуває повтори, замінює емоційні висловлювання на більш нейтральні, прагнучи до логічності. Частина асоціацій не доходить до тексту, адже автор вважає їх "недоречними". Інші ж ідеї просто не вдається чітко висловити.

Отже, незалежно від того, чи є співрозмовником людина чи машина, у результаті він отримує не оригінальну думку, а її змінену версію.

Для ефективної взаємодії між людьми це є вкрай важливим. Мало ймовірно, що колеги оцінять, якщо замість двох сторінок концепції отримають сорок хвилин безладного висловлювання. Проте для штучного інтелекту ситуація виглядає інакше. Машина здатна виконати ту частину роботи, яку раніше ми виконували перед початком спілкування: вона може відсіяти повтори, виявити ключові ідеї, узгодити суперечливі твердження, відновити причинно-наслідкові зв’язки та перетворити інтелектуальний безлад на чітку структуру.

Таким чином, трансформується структура когнітивної діяльності. Людина створює значення, тоді як машина сприяє їхньому формалізованню.

І це набагато важливіше, ніж можливість просто швидше надиктувати запит. Це зміна ролі -- з диктувальника чіткої команди людина перетворюється на джерело сирого інтелектуального матеріалу, а модель починає виконувати функцію, яку раніше могли собі дозволити хіба що автори з особистим редактором чи науковим секретарем.

Проблема третього персонажа

Нова концепція рідко виникає повністю оформленою з самого початку. На початковій стадії це швидше за все неясний інтелектуальний ескіз: кілька спостережень, певні суперечності, інтуїтивне усвідомлення того, що між різними явищами може існувати зв'язок, який наразі важко підтвердити. Саме на цьому найуразливішому етапі ми часто починаємо ділитися своїми думками з іншими.

Тут з'являється парадокс.

Аби пояснити співрозмовнику те, що ще не до кінця зрозуміли самі, ми змушені передчасно формалізувати концепцію. Співрозмовник ставить запитання, висловлює сумніви, пропонує альтернативи. Ми відповідаємо. Він заперечує. Ми коригуємо аргументацію.

З часом, здається, що наша ідея набула більшої сили.

Але чи завжди вона залишається нашою? Кожне зовнішнє зауваження змінює траєкторію подальшого мислення. Причому ми майже ніколи не можемо оцінити якість такого втручання в момент його появи. Можливо, колега побачив фундаментальну помилку. А можливо, він просто висловив випадкову асоціацію. За десять хвилин він забуде власне зауваження, а автор іще місяцями перебудовуватиме під нього конструкцію.

Існує й інший, менш безпосередній варіант розвитку подій. Конкуренція в науковій, технологічній чи інституційній сферах продовжує існувати. Зовнішні впливи можуть навмисно або випадково спрямовувати автора до більш безпечного, традиційного або простішого для сприйняття шляху. У наукових колах, державних структурах та в публічній політиці — скрізь, де має значення, "хто перший висловив думку" і "хто вважається авторитетом", цей механізм діє з особливою силою.

Так виникає феномен, який умовно можна назвати когнітивною інтерференцією: первинний задум починає змінюватися ще до того, як його автор отримав можливість повністю побачити власну конструкцію.

Мікеланджело, якому всі радять

Метафора скульптора тут майже ідеальна.

Мікеланджело висловлював думку, що скульптура вже існує в серці каменю, а роль художника полягає лише в тому, щоб звільнити її від зайвого матеріалу. Незважаючи на те, що точність цієї цитати може бути сумнівною, вона чудово ілюструє процес створення складних ідей. Творець також отримує свою інтелектуальну "брила". Вона містить у собі знання, досвід, інтуїцію, помилки, прочитані книги, випадкові спостереження та теоретичні припущення, які ще не доведені. Хоча автор не бачить готової роботи в усіх деталях, він вже відчуває її загальні контури.

Тепер давайте уявимо, що за спиною Мікеланджело знаходяться двадцять фахівців.

Один радить зменшити ліву частину. Іншому не подобається пропорція голови. Третій пропонує змінити позу. Четвертий стверджує, що сучасному суспільству не потрібен Давид у такому вигляді. Кожна з цих порад може бути виправданою. Проте проблема виникає, коли накопичується понад сотня різних пропозицій. Скульптор все ще тримає різець у руках, але поступово відшліфовує камінь вже не відповідно до свого початкового бачення, а згідно з чужими уявленнями.

У моїй науковій праці є яскравий приклад. Протягом кількох років я чую від колег схожий аргумент: не слід розробляти Цифровий кодекс. Вони нагадують, що десятиріччя тому вже була спроба створити Інформаційний кодекс. Але це не вдалося. Ініціатива натрапила на опір з боку системи, міжвідомчі суперечки та різні погляди на предмет регулювання — в підсумку, проект залишився нереалізованим. З точки зору традиційної логіки це може бути попередження: якщо попередники зазнали невдачі, можливо, не варто йти їхнім шляхом. Однак для мене висновок зовсім інший.

Я продовжую розробляти концепцію і модель Цифрового кодексу, оскільки переконаний у його важливості. Більше того, невдача попередньої спроби створення Інформаційного кодексу не лише не спростовує цю ідею, але й, певною мірою, підтверджує її актуальність у сучасних умовах. Десять років тому світ не знав про нинішню цифрову державу, генеративний штучний інтелект, сучасні платформні екосистеми, цифрові активи, цифрові двійники, автономні системи та масове впровадження алгоритмізації в державному управлінні. Технологічний ландшафт змінився, а разом із ним і сам об'єкт правового регулювання.

Тому аргумент "ми вже пробували, й у нас не вийшло" не завжди означає, що задум помилковий. Іноді він означає лише, що його час тоді ще не настав.

Це і є ризик зовнішнього інтелектуального впливу на початкових етапах діяльності. Чужі поразки легко стають обмеженням для нашої власної фантазії. Минуле починає нав'язувати майбутньому переконання, що певні можливості є недосяжними. Автору пропонують відсікати частину матеріалу не тому, що вона справді зайва, а через те, що багато років тому хтось намагався працювати в цьому місці — і зламав інструмент. Але, можливо, саме тут і криється справжня скульптура.

Отже, критичний аналіз є невід'ємною частиною наукового процесу. Наукові дебати є важливими для розвитку і перевірки ідей. Однак, проблема виникає, коли критика з'являється до того, як автор сам усвідомив повну картину своєї концепції.

Саме в цьому місці штучний інтелект відкриває абсолютно нові горизонти.

Штучний інтелект як інтелектуальний захист.

Між моментом виникнення ідеї та її представленням у суспільстві тепер може виникнути новий етап – приватна взаємодія автора з інтелектуальною системою. Людина може витрачати години на пояснення машині своїх концепцій, не хвилюючись про їхню завершеність. Вона може суперечити своїм власним думкам, відкидати попередні висновки, повертатися до них, а також висловлювати інтуїтивні ідеї, які поки що не можна підтвердити. При цьому штучний інтелект не обов'язково має бути співавтором. Його роль як когнітивного буфера в цьому контексті є набагато цікавішою.

На початковому етапі його метою є не запропонувати людині "ідеальне рішення", а підтримати її в процесі відновлення власних ідей.

Запит "Покажи, що я повторюю. Визнач, які положення є основними. Відокрем факти від моїх припущень. Знайди внутрішні суперечності. Покажи, де я змінив позицію. Не виправляй мене -- спочатку поясни, що саме я намагаюся побудувати" -- вже не є традиційною моделлю "запит -- відповідь". Це колективна праця над створенням когнітивної структури, і, слід визнати, така діяльність ще кілька років тому була б важко уявити поза межами психотерапевтичного кабінету або наукового семінару.

Коли штучний інтелект самостійно береться за "інструмент"

Однак тут виникає важливий нюанс. Штучний інтелект не є об'єктивним відображенням дійсності. Великі мовні моделі, в основному, базуються на вже існуючих структурах. Вони здатні заповнювати прогалини найбільш імовірними варіантами, пропонувати стандартні рішення та непомітно підтримувати конформізм у нестандартних ідеях. У певному розумінні, модель виступає узагальненим голосом мільйонів попередніх текстів, і цей голос за замовчуванням має консервативний характер: він схиляє будь-які думки до середніх, найбільш очікуваних формулювань.

І саме тому майбутня культура роботи з ШІ має містити парадоксальне правило: не дозволяйте машині надто рано робити вашу думку правильною.

На початкових етапах дослідження можливість помилитися може виявитися більш корисною, ніж миттєва виправка помилок. Наукові прориви часто мають одну неприємну рису: на старті вони можуть виглядати досить дивно. Якщо ми будемо одразу намагатися адаптувати кожну незвичайну ідею до загальноприйнятих уявлень про знання, результат вийде надто логічним, чітко структурованим і абсолютно вторинним. Тому людині важливо зберігати не лише право на остаточне рішення, а й можливість деякий час думати неправильно, слідуючи власним шляхом.

Це особливо важливо в науці, праві, філософії, стратегічному прогнозуванні -- всюди, де новизна виникає не тільки завдяки знаходженню нової відповіді, а іноді через відмову приймати старе формулювання самого запитання. Для країни, яка одночасно веде війну, перебудовує державні інституції та намагається подолати технологічний розрив, це не абстрактне філософське зауваження. Це питання того, чи здатні ми взагалі дозволити собі нестандартні рішення -- чи й далі відсікатимемо їх на етапі появи, тепер вже за допомогою алгоритму, а не колеги за спиною.

Яка компетенція в роботі з штучним інтелектом дійсно стане вирішальною?

Отже, рамблінг слід сприймати не лише як чергову модну тенденцію, пов'язану з штучним інтелектом. Цей процес гармонійно вписується в загальний перехід від ізольованих запитів до агентних систем, де користувач все частіше формулює не конкретні команди, а скоріше визначає цілі, контекст і рамки автономії.

Схоже, ми стаємо свідками переходу від текстових інтерфейсів для взаємодії з штучним інтелектом до більш когнітивних форм. Використання клавіатури вимагало чіткої формулювання думок, тоді як промпти допомагали в їх структуризації. Рамблінг, в свою чергу, дозволяє висловлювати ідеї в процесі їх формування. Наступний етап, ймовірно, буде полягати у розробці персоналізованих агентних систем, які з часом збиратимуть контекст наших рішень, концепцій, сумнівів і помилок. У такому випадку, взаємодія людини з ШІ поступово перестане нагадувати бесіду з програмою і більше нагадуватиме співпрацю з розширенням власної когнітивної системи.

І в цьому контексті основним питанням стане не те, наскільки ефективно штучний інтелект розуміє нас. Значно важливішим буде інше: чи сприяє він тому, щоб ми глибше усвідомлювали власну суть -- до того, як інші почнуть коригувати наші ще не завершені думки?

Вірогідно, найбільшою цінністю штучного інтелекту майбутнього стане не той, який негайно надасть правильну відповідь. А той, до якого можна звернутися зі своєю інтелектуальною загадкою й сказати: "Я ще не впевнений, що саме тут приховано. Але, здається, я вже розпізнаю певні контури. Не поспішай з рішеннями. Спершу допоможи мені краще їх розглянути".