Містичний постамент графа Бобринського: історія демонтажу пам'ятника меценату у Києві століття тому.

Сьогодні центр бульвару Шевченка навпроти центрального вокзалу в Києві знову пустує. Тут після знесення пам'ятника Миколі Щорсу залишився лише гранітний п'єдестал. Для Києва ця локація - історично справжнє "зачароване" місце. Рівно сто років тому на цій же композиційній осі (що сполучала вокзал і бульвар) розгорталася схожа історіят, але зовсім з іншим підтекстом.

Безумовно, сьогодні ми усвідомлюємо, що в сучасних умовах цей монумент, ймовірно, був би знесений через імперську символіку та зв'язки з агресором. Проте ця етап в історії Києва надає нам важливі уроки. Тоді з п'єдесталу не просто прибирали ідеологічний символ, а демонтували пам'ятник особистості, яка заклала основи економічного розвитку України.

У літні місяці 1926 року в цьому місці без шуму, без мітингів і музичних оркестрів зникла бронзова скульптура графа Олексія Бобринського. Про історію цього пам'ятника розповідає матеріал "Коротко про".

Пам'ятник, що суперечить ідеї влади.

У Російській імперії бронзові статуї зазвичай встановлювались лише на честь монархів, їхніх родичів, військових лідерів та генерал-губернаторів. Однак пам'ятник графу Олексію Бобринському, відкритий у Києві в 1872 році на перетині Бібіківського бульвару (тепер це Тараса Шевченка) та Безаківської (сучасна Симона Петлюри), спочатку не вписувався в цю традицію. Його встановлення відбулося, так би мовити, всупереч загальноприйнятим нормам. Кияни самостійно зібрали підписи під петицією на встановлення пам'ятника та зібрали кошти на його виготовлення. Влада того часу згодилася на це, оскільки ескіз був вдалим, а територія на бульварі виявилася фактично безгосподарною.

Бобринський не був одягнений у генеральські мундири і формально не належав до імператорської родини, хоча й був внуком позашлюбної зв'язку Катерини II та її коханця Григорія Орлова. Натомість, граф обрав шлях бізнесу, інновацій та меценатства, що дозволило йому досягти значних успіхів у просуванні економіки України до рівня провідних європейських стандартів свого часу.

Сьогодні Бобринського можна було б охарактеризувати як "цукрового монарха з людяним підходом". Разом із такими постатями, як Терещенко, Харитоненко та Симиренко, він став одним із засновників цукрової промисловості в Україні, інвестуючи значні кошти в заводи та новітні технології. Крім того, на його підприємствах у Смілі (тепер Черкаська область) та навколишніх населених пунктах Бобринський ініціював створення безкоштовних лікарень, аптек, училищ та перших ремісничих шкіл для дітей працівників і селян.

Крім того, його вважали піонером у сфері залізничного транспорту. Бобринський був активним пропагандистом та інвестором у проекті будівництва першої Царськосільської залізниці в імперії, а згодом його сім'я займалася розвитком приватної Фастівської залізниці в Україні. Граф чудово усвідомлював, що для розвитку його цукрового бізнесу та економіки регіону в цілому необхідні рейки й потяги.

Отже, було чимало причин любити графа або принаймні віддавати йому шану.

Тиха амністія після першого вироку

Коли Київ накрила революційна чехарда 1917-1921 років, з монументальною спадщиною імперії розправилися без роздумів та зволікань. Колегія комунального господарства Київської міської ради робітничих депутатів ухвалила: "Не пізніше пролетарського свята 1 Травня знести геть пам'ятники контрреволюції, які так поганять наше місто, передати їх на заводи для переплавки на гільзи до снарядів для Червоної Армії". У цьому списку значився і пам'ятник Олексію Бобринському.

У той момент пам'ятники Миколі I, Олександру II та Столипіну були знищені на шматки. Графу вдалося уникнути загибелі під час першого сплеску більшовицького іконоборства. З одного боку, комуністичні сили в умовах безладдя, яке принесла черга воєн і змін влади, просто не змогли оперативно демонтувати важку бронзову статую.

З іншого, як не дивно, спрацював чинник репутації. Для пролетаріату та робітників Бобринський не був царським сатрапом чи карателем. У ньому бачили насамперед творця робочих місць та будівельника залізниць. Цей неформальний статус "корисного буржуя" та народна повага подарували монументу ще кілька років спокійного життя посеред вируючого радянського Києва.

Благоустрій замість революційного пафосу

Зазвичай радянська влада перетворювала демонтаж царських монументів на гучні ідеологічні шоу. Знесення прив'язували до "пролетарських свят", на площі виводили оркестри, а перед робітничою публікою вимовляли полум'яні промови. З Бобринським усе сталося інакше. До 1926 каральні гайки в країні остаточно затяглися, а економіка брала курс на індустріалізацію. НЕП ще був, але доля його вже була вирішена. А це означало, що сама фігура Бобринського ставала для влади навіть більш токсичною, ніж будь-який цар чи генерал. Навпроти ключового залізничного вузла Києва монумент "буржую і цукрозаводчику" виглядав чужорідним анахронізмом, але зносити його з помпою вже ніхто не став.

Демонтаж був організований виключно з господарських міркувань. Метою цього заходу стало покращення благоустрою бульвару та збір кольорового металобрухту для промислових потреб. У липні 1926 року, без зайвого шуму та протестів, робітники оточили пам'ятник дерев'яними щитами, обережно зняли бронзову фігуру графа разом із барельєфами та транспортували їх. Спершу скульптуру передали до історичного музею, де вона значилася як "експонат епохи капіталізму", але вже через кілька років музейні записи були змінені. Через серйозний брак ресурсів бронзового Бобринського відправили на завод "Арсенал", де його переплавили.

Міф про фундамент для Щорса

Після демонтажу бронзової статуї графа, комунгосп зіткнувся з новою труднощами. Монументальний гранітний постамент, створений архітектором Іполитом Монігетті, виявився надзвичайно важким і міцним. Таким чином, основа пам'ятника залишилася на бульварі абсолютно без змісту. Цей гранітний «зуб» простояв у центрі розв'язки ще кілька років. Його знесення відбулося так само непомітно і без особливого шуму, як і демонтаж статуї. Це сталося лише у 1932 році.

Проте це місце володіло особливою містобудівною магією. У 1872 році для Бобринського було обрано ідеальну локацію, яка розташовувалася на важливій композиційній осі. Людина, що виходила з дверей вокзалу, виявляла свій погляд у центрі цієї бульварної зони. Протягом десятиліть радянські архітектори не вигадували нічого принципово нового, а продовжували використовувати цю ж просторову концепцію. У 1954 році на тому ж місці, з точністю до метра, був встановлений кінний пам’ятник Миколі Щорсу.

У Києві виникла стійка міська легенда, обумовлена вражаючою схожістю між точкою і напрямком погляду. Місцеві жителі вважали, що радянська влада заощадила ресурси, просто "підрізавши" старий гранітний постамент Бобринського, щоб встановити на ньому "червоного командира". Хоча історичні факти свідчать про те, що постамент для Щорса зводили абсолютно новим, цей романтичний міф про зв'язок двох різних епох продовжує жити в пам'яті киян. Сьогодні ж залишки постаменту Щорса чекають на свою подальшу долю — чи то на нову пам'ятку, чи то на народження ще однієї міської легенди.